«Польські дівчата шукають б’юті-майстринь українок»

«ВЗ» уже розповідав про майстриню Оксану Тіхонову, яка встановила національний рекорд у техніці виконання манікюру — 9 хвилин 57 секунд! Рекорд було встановлено за допомогою Zoom-зв'язку, адже понад два роки Оксана живе у Варшаві, куди на початку великої війни перебралася з дітьми зі Сум. За правильністю виконання й часом стежила комісія з Національної книги рекордів. На моє запитання, як довго шліфувала свою майстерність, щоб стати рекордсменкою України, Оксана Тіхонова засміялася: «Я не готувалася взагалі. Часу на репетиції чи тренування не було. Від польських жінок щоразу чула: „Боже, Ксеню, як ти швидко і якісно це робиш!“. Ці компліменти назбирувалися як снігова лавина і додавали мені впевненості. Одна постійна клієнтка сказала: „Тобі треба йти у Книгу рекордів!“. І я подумала: може, й справді варто спробувати? Те, що вклалася у 10 хвилин, — для мене також шок. Планувала вкластися у 15−20 хвилин». Українка не лише робить манікюр, а й навчає цього інших у школі б’юті-індустрії, яку заснувала у Варшаві. Про те, як живеться їй у Польщі, Оксана Тіхонова розповіла журналістці «ВЗ».

Оксана Тіхонова (тоді ще Мурай) захопилася манікюром відразу піс­ля закінчення школи, 2010-го. Спочатку це було просто хобі, бо ж навчалася у Сумському державному університеті (має два дипломи цього навчального закладу). Але манікюр настіль­ки захопив дівчину, що через три роки Оксана закінчила спе­ціальні курси.

— Уже тоді у мене було багато клієнтів, — усміхається майстри­ня. — Щоправда, тоді працювала вдома. А через кілька років від­крила свій власний салон — «Те­риторія краси».

Уранці 24 лютого 2022 року Оксані зателефонувала сестра. Просила збирати дітей, доку­менти і виїжджати з міста у без­печне місце. У Сумах вже стрі­ляли, залишатися було дуже небезпечно.

— Для мене це був шок, не­розуміння, страх, — продовжує Оксана. — Нашвидкуруч зібра­ла документи, трохи речей і по­їхали з дітьми до мами у село, що за 20 км від міста. Але і там не почувалася у безпеці, бо че­рез село, що майже на трасі, йшла техніка агресора. Це було так страшно, ми всі ховалися по підвалах.

І Ксенія прийняла рішення покинути Сумщину. Посадила донечок і маму у машину й узя­ла курс на захід. Першою зупин­кою стало Закарпаття, адже там живе її родина. Сподівалася, че­рез місяць повернеться до рід­них Сум, але…

— Через місяць я зрозуміла, що війна не закінчиться, на пре­великий жаль, ані завтра, ані за тиждень чи навіть за місяць, — зітхає Оксана. — Повернутися додому не могла, бо живемо на самому кордоні з ворогом. Але й не могла сидіти у когось на шиї і чекати. У мене є діти, а їм по­трібно ходити до школи. 27 бе­резня посадила дівчаток у ма­шину і поїхала до Польщі. Але і там спочатку довелося пере­жити шок. Інша країна, незро­зуміла мова… Було важко. Але я розуміла, що не маю права опускати руки, мушу виживати не лише заради себе, а насам­перед заради моїх дівчаток.

Два тижні у Варшаві вони жили у знайомих. Така була умо­ва, поки Оксана не знайде собі житло. Але ж за житло треба платити великі гроші.

Уявляєте, як важко було зна­йти квартиру, не знаючи мови? Через ґугл-перекладач спілку­валася. Але за день-два я вже вільно говорила: «Дзєнь добри. Шукам мєшканє». Що мені відпо­відали польською, швидко — май­же не розуміла. Це був квест, який я все-таки успішно пройшла.

Майже два роки Оксана про­жила у квартирі, яку тоді їй по­щастило знайти. За «мєшканє» платила кілька тисяч злотих на місяць. Потрібні були гроші, тож Оксана відразу почала працю­вати. Робила те, що вміє, — мані­кюр. Клієнток приймала вдома. Базу клієнток зібрала швидко, бо одна похвалилася своїм манікю­ром іншій, та інша — ще комусь… «Сарафанне радіо» спрацювало.

— Як знайшли свою першу клієнтку, не знаючи мови і не маючи друзів?

— Моїми першими клієнтка­ми стали українки і білоруски. А польські дівчата шукають б’юті-майстринь українок. Усі розумі­ють, що українки більш профе­сійні. І те, що я українка, у моїй професії було великим плюсом.

— У скільки злотих ви тоді оцінювали свою роботу?

— На початку я готова була безкоштовно працювати, аби тільки набити клієнтську базу. Мені треба було заявити про себе. Були випадки, що я через усю Варшаву машиною їхала до клієнтки, щоб за 30 злотих зро­бити їй нігті. Я настільки хапала­ся за кожну клієнтку, що за свої послуги майже не брала грошей — тільки повертала кошти за ма­теріал. А коли почала оброста­ти клієнтами, трішечки ціну під­няла.

— І тоді вам стало затісно у вашій квартирі?

— Я робила все поступово. Коли доросла до того, що мене влаштовує мій заробіток, відчу­ла, що готова винайняти салон. Зробила це лише після того, як прорахувала прибуток і витра­ти.

— Польські майстрині не приходили до вас з претензіями?

— У жодному разі! Ніколи на­віть не чула про такі випадки. Майстринь багато, але й клі­єнток також багато. На почат­ках я працювала з українськи­ми й білоруськими клієнтками, але згодом зрозуміла, що хочу працювати з полячками. Насам­перед тому, що польську мову вивчаю головно в розмовах із клієнтками. Зараз 95% моїх клі­єнток — польки.

— То скільки тепер у вас коштує манікюр?

— Усе залежить від того, що треба зробити. Від 150 злотих (1500 грн).

— Не лише робите манікюр, а й відкрили свою студію…

— Мене ще в Сумах просили навчити якісно робити манікюр. Але вдома я відмовляла, не хо­тіла тим займатися. А у Варша­ві зрозуміла: я вже доросла до того рівня, коли можу проводи­ти майстер-класи з манікюру. Тож салон, який я відкрила, пе­реріс у школу-студію Nail Studio by Ksenia Murai. Моя школа про­сто «вибухнула». Я працювала нон-стоп. До мене вчитися при­їжджали не лише з усієї Поль­щі, а й з інших країн Європи. Та найголовніше, що усі дівчата, які у мене навчалися, працюють. А це — найбільша похвала для мене, бо я дуже стараюся добре навчити.

Пригадую випадок: одна з моїх учениць, коли влаштовува­лася на роботу в салон, під час співбесіди сказала, що навча­лася у мене. Власниця салону у Варшаві сказала: «Якщо ти вчи­лася у Ксенії, ми тебе беремо». Для мене це дуже висока наго­рода. І зараз я щодня отримую смс-повідомлення, в яких влас­ники салонів просять скерувати моїх учениць до них на роботу. А я щаслива, що допомагаю своїм ученицям працевлаштуватися.

— Хто серед учениць — польки чи українки?

— У більшості — українки. Мені приємно, що дівчаток-українок польські салони беруть, як ка­жуть, «з руками». Загалом, наші дівчата показують себе у Поль­щі з найкращого боку в бага­тьох сферах, не лише у б’юті-індустрії.