«Мені комфортніше у воді, ніж на суші»

У грецькій Каламаті завершився 8-й чемпіонат світу з фрідайвінгу (підводне плавання із затримкою дихання, без акваланга. - Г. Я.). Єдиною представницею України на світовій першості, в якій взяли участь понад 140 спортсменів із 37 країн, була 32-річна плавчиня, учасниця Олімпійських ігор-2016 Катерина Садурська. У Каламаті наша спортсменка встановила світовий та національний рекорди і здобула три медалі. На своїй сторінці у соцмережах Катерина написала: «Як і всі свої попередні перемоги, цю перемогу присвячую Україні, нашим захисникам і всім, хто бореться за нашу свободу». Загалом, до перемог Садурській, яка зараз живе у Харкові (народилася у Миколаєві) не звикати, адже вона — уже чотириразова чемпіонка світу з фрідайвінгу. Про любов до морських глибин, перемоги й ризики, які підстерігають на глибині, Катерина Садурська розповіла журналістці «ВЗ».

— Мені 32 роки, 24 з яких я — у воді. Україну багато років поспіль представляю на різних спортивних змаганнях — чемпі­онатах Європи, світу, Олімпій­ських іграх у Ріо-де-Жанейро. Спорт був у моєму житті за­вжди. З 2017-го почала займа­тися фрідайвінгом. Тривалий час це було просто моїм хобі. 2022-го, коли почалася вели­ка війна, я була у Єгипті. Про­водила курс для студентів — я інструктор з фрідайвінгу. Пла­нувала повернутися додому 27 лютого, але моїм планам зава­дила повномасштабна війна.

— І ви змушені були там за­лишитися на певний час?

— Так. На чотири місяці за­стрягла. Увесь свій вільний час присвячувала глибині. За цей рік збільшила занурення від 60 метрів до 90, завоювала дві зо­лоті медалі на чемпіонаті світу. 2023-го також завоювала два «золота», окрім цього, встано­вила чотири світові рекорди у цій дисципліні. Цьогоріч пірну­ла на 64 метри, потім — на 76, 77 і 78 метрів.

— Ви живете у Харкові. Як вдається готуватися?

Пів року була у Харкові. Міс­то було під обстрілами, з три­вогами і вибухами… Можна го­туватися у басейнах і залах, але надзвичайно складно віднов­люватися для того, щоб пока­зати цікавий результат. Цьо­горіч ми більше виїжджали на збори, готувалися до змагань, у тому числі до басейнового чемпіонату світу, за кордоном. У нас змагання проходять як у басейні, коли пірнаємо у до­вжину, так і у глибину. Я зма­гаюся в обидвох видах. Осно­вний акцент був на підготовку до басейнового чемпіонату, бо він є відбірковим до всесвітніх ігор. Наступного року фрідай­вінг вперше буде представле­ний для Ігор неолімпійських ви­дів спорту, а це — перший крок до Олімпіади. На Іграх буде лише 8 учасників-чоловіків і стільки ж жінок. Насправді буде важко «відібратися», але я зро­била усе, що змогла, і зараз че­каю результатів.

На підготовку до ЧС у Греції було обмаль часу — лише два мі­сяці. Цього часу мало, особливо після восьмимісячної перерви. Плюс була дуже холодна вода. Тішуся, що вдалося повернути­ся до своїх глибин, та ще й дода­ти кілька метрів. Окрім світово­го рекорду — 80 метрів, був ще встановлений Національний ре­корд у дисципліні з моноластою — 103 метри. Це найглибше за­нурення, яке робили українці, і це абсолютний рекорд серед жі­нок і чоловіків. Окрім того, я ви­борола золоту медаль у дисци­пліні «занурення по тросу» — 95 метрів. А ще «бронза» у дисци­пліні «занурення з бі-ластами» (95 м). Зізнаюся, для мене це була найбільш неочікувана ме­даль.

— Занурюєтеся з аквалан­гом?

— Ми пірнаємо лише на за­тримці дихання. Це — спорт, що базується на фізіології та роз­витку здібностей.

— Але ж це екстремальний вид спорту?

— Так. Його таким вважають. Насправді тут усе навпаки. Для того, щоб все вдалося, потріб­но бути максимально спокій­ним, розслабленим і зосеред­женим. Бо маємо справу не лише зі своїм тілом, а й зі сти­хією.

— А скільки хвилин можете витримати під водою?

— Занурення, що є у дина­міці, тривають приблизно 3,5 хвилини. Якщо ж говоримо про затримку дихання, то офіцій­ний рекорд у мене 7 хвилин, на тренуванні робила навіть 7,24. Людський організм може на­справді робити неймовірні речі. Просто потрібно цим займати­ся. Як інструктор кажу, що на­віть люди, які ніколи нічим не займалися — жодними практи­ками і спортом — на першому тренуванні можуть затримати дихання на дві хвилини.

— Окрім того, що треба на­вчитися затримувати пові­тря, на кожному кроці під час пірнання на вас ще й ча­тує небезпека у вигляді риб-хижаків. Не боїтеся?

— Це таке уявлення, що «ча­тують» небезпечні риби. Іноді дуже хочеться, щоб під час за­нурення побачити дельфінів чи ще якусь велику рибу. На жаль, водний простір не настільки на­сичений, тому лише зрідка мо­жемо когось зустріти. До при­кладу, у Середземному морі, де ми пірнали цього року, практич­но немає живності під водою. Час від часу пропливають якісь риби. Звісно, є інші води, де можуть проплисти морські жи­телі. Але інцидентів, пов’язаних з ними, у мене не було. Хіба що медузи.

— Тобто акули, які час­то підпливають до туристів, вам не заважали…

— Від акул помирає менше людей, ніж від падіння кокоса на голову людини. Акули напа­дають вкрай рідко. Цьому може передувати хіба що невідповід­на поведінка людини. Можли­во, хтось вирішив їх підгодува­ти, тоді можна чекати нападу. Ми собі уявляємо, що акули на­падають завжди. Але більшість акул не цікавляться людським м’ясом. Хоча трапляються різ­ні випадки, бо від цього ніх­то не застрахований. Але ви­падків нападу акули на людину під час фрідайвінгу я не знаю. Насправді усі наші страхи пов’язані з браком інформації.

— Мабуть, щоб це все зна­ти, ви прочитали багато від­повідної літератури?

— Дещо прочитала, а біль­ше довідалася вже на практи­ці. Якщо починаємо навчатися фрідайвінгу, усе починається з проходження курсу, де розві­юється більшість міфів. Найго­ловніше правило фрідайвінгу: ніколи не можна пірнати само­му. Має бути хтось поруч, хто би страхував. Усі ризики не такі страшні, якщо є людина, яка зможе надати допомогу.

— Які ризики особисто вас підстерігали за ті 17 років?

— Торік я приїхала в Ізраїль на тренування глибини, бо до цьо­го тренувалася лише у басейні. Це був початок червня, коли ро­сіяни підірвали Каховську ГЕС. На телебаченні і у соцмере­жах з’являлися страшні картин­ки. Мене це дуже зачепило, бо це моя країна і моя стихія. Коли було перше занурення, почу­ла якийсь звук — «пі-пі-пі». Зда­лося, що це міна чи бомба. Це був перший і єдиний раз, коли на мене напала паніка. Близь­ко 30 хвилин я приходила до себе. Мабуть, той стрес, який у собі носила, «вихлюпнув» на по­верхню… Насправді це був звук від ехолокатора великого чов­на, що перебував неподалік. Я зрозуміла, що ми у собі «но­симо» дуже багато страхів, усі вони пов’язані з війною… Зага­лом, 17 років я займалася ар­тистичним, або ж синхронним, плаванням, а фрідайвінгом за­ймаюся сім років. Тобто вже 24 роки я у спорті.

— Так багато? То ви — як іх­тіандр?

— (Сміється. — Г. Я.). Іхтіан­дриха. Це моє життя. Мені ком­фортніше у воді, ніж на суші. Більшу частину свого життя я провела у басейні. А тепер — більше у морі.

— А з чого все почалося?

— Під Миколаєвом є Кін­бурнська коса, куди ми з ма­мою їздили відпочивати. Коли я вперше приїхала, закохала­ся у море. Там дуже мілко, але ті хвилі мені, маленькій, здава­лися такими могутніми, накри­вали мене з головою. Ще тоді навчилася пірнати під ті хвилі. Я захопилася стихією, морем. Це сенс мого життя. Окрім того, що працюю інструктором, маю бренд купальників, який ство­рила ще до великої війни. На жаль, тепер не маю можливос­ті присвячувати бренду стільки уваги і часу, як би мені хотіло­ся, бо основний акцент ставлю на фрідайвінгу.

— Скільки годин на добу тренуєтеся?

— Усе залежить від трену­вального циклу. Він може три­вати дві години, але це дуже інтенсивне навантаження на організм, після якого тре­ба довго відновлюватися. Це може бути одне занурення — три хвилини, після якого треба відновлюватися два дні. Тому про час говорити не можу, бо йдеться про інтенсивність. На початку сезону це може бути два тренування на день плюс басейн. Ближче до змагань мі­німізуємо час, зате інтенсив­ність зростає.

— Скільки кілометрів про­пливаєте за раз?

— У моєму випадку сенс не у кілометражі, а у якості того, що роблю. Тренування у басейні — це занурення із затримкою ди­хання. Плюс 1,5−2 кілометри плавання з усіма необхідними вправами. Суть не у відстані, а у тому, скільки можеш затриму­вати дихання. Адаптуємо своє тіло до високого рівня вугле­кислого газу в організмі, щоб було безпечно перебувати під водою.

— Кажете, людині самій не варто пірнати глибоко. А хто вас супроводжує на глиби­ну?

— Я зазвичай тренуюся у від­повідних фрідайвінг-центрах, де є стандарти безпеки, де є професійні страхувальники, які зустрічають на певній глиби­ні і супроводжують на поверх­ню. За потреби є все необхідне — кисень, план швидкої еваку­ації до найближчого медично­го закладу. Якщо ж йдеться про тренування у басейні, то є на­парник — такий самий фрідай­вер, тренер, людина, яка розу­міє, що відбувається, людина, якій ти можеш довіряти. Осно­вний ризик — втрата свідомос­ті. Якщо це відбувається на по­верхні, то за певний проміжок часу наші дихальні шляхи від­криються, і все буде гаразд. Якщо ж це трапляється у воді, то наступний етап — утоплен­ня. Практично всі трагічні ви­падки трапляються тоді, коли люди пірнають самостійно — без страхування. Або не дотри­муються правил безпеки.

— Ваш чоловік такий же безстрашний і занурюється так само глибоко?

— Ми познайомилися тоді, коли він займався фрідайвін­гом. У час війни чоловік пе­ребуває у Харкові, займаєть­ся волонтерством і підтримує мене.