«Моя „зіркова“ хвороба тривала не більше години»

Павлу Коростильову лише 24 роки. Попри молодий вік, у його спортивному «портфелі» не лише чимало кубків і медалей, а й встановлення світового рекорду. На чемпіонаті світу, який нещодавно відбувся у Каїрі (Єгипет), Павло виборов «золото» у швидкострільній стрільбі зі стандартного пістолета, а ще «бронзу» у стрільбі з пневматичного пістолета, а разом з нею — ліцензію для України на Олімпійські ігри, які відбудуться у Парижі (Франція) 2024 року. Про тренування і мрії, кумедні випадки під час змагань та особисте життя Павло Коростильов розповів журналістці «ВЗ».

— Яке це відчуття, коли за­войовуєте медалі?

— Перемагати для мене — це не щось незвідане і неві­доме. Не один раз стояв на п’єдесталі. Але є сатисфакція: недарма стільки часу приділя­ється тренуванням, підготовці з усіма тренерами, батьками. Адже вкладено стільки праці, тож кожна медаль — як підсу­мок роботи, що залишилася, так би мовити, за лаштунками.

— А що хочеться зробити у такий момент?

— Змагання ніколи не трива­ють один день. Перед цим іде підготовка, як правило, у тому місті, де ці змагання відбува­тимуться. І вже після першої медалі так хочеться додому! Обійняти всіх, кого знаю, і від­почивати… Мене завжди тяг­не додому. Ще до того, коли у Львові згоріло стрільбище, я тренувався тут. І після кожного тренування повертався додо­му. А за кордоном, коли після тренувань не знаєш, чим себе зайняти у вільний час, коли не можеш зустрітися з друзями, з’являється відчуття особливої потреби рідного дому і львів­ських вулиць.

— Ви об’їздили багато кра­їн. Яка з них вам сподоба­лася найбільше і де би вам було найкомфортніше жити?

— Скільки б разів не їздив туди, де мені подобається, мене завжди за тиждень-дру­гий тягне до Львова. Бо коли повертаюся, насамперед іду у центр на прогулянку. Бо гар­нішого і комфортнішого міста від міста Лева насправді нема. Принаймні для мене.

— Вам легко потрапити у ціль з віддалі 25 метрів. Не мали наміру стати про­фесійним снайпером, адже маєте військову освіту?

— Снайпери стріляють з гвинтівки, а я — пістолетник. Мабуть, мені би було важ­ко. Насправді, такої думки у мене ніколи не було. Спортс­мени, які пішли воювати ще з часів АТО, стріляли з гвинті­вок. І вони пішли снайперами на фронт.

— Де вас застала війна 24 лютого?

— Я був у Львові. Через два дні, 26 лютого, ми мали летіти на якийсь етап Кубка світу. О 5-й ранку мені зателефонував мій друг і сказав, що почалася війна. Спросоння не повірив, сказав, що о 5-й ранку — час для жартів невідповідний, тим паче, я пізно ліг спати. Але я все-таки «заліз» у телефон і пе­реконався, що друг «не прико­лювався». А ще через 30 хви­лин зателефонував заступник начальника навчально-спор­тивної бази і сказав, що весь особовий склад має прибути у частину. За дві години ми вже усі були на місці. Нас вчили, як розбирати і чистити автомат, як ним користуватися.

— 2014 року на Юнацьких спортивних іграх ви встано­вили новий світовий рекорд. Уже наступного дня проки­нулися знаменитим. Зірко­ва хвороба вас не накрила?

— Хвороби такої не мав, але зіркове «захворювання» було. Добре, що короткочасне. Три­вало не більше години. Збір­на видала мені новий кейс для пістолетів. Мені тоді здалося, що я — на новому п’єдесталі. Було так: прийшов у кабінет до батька, там були хлопці, які також тренуються. Я прой­шов повз них і навіть не при­вітався. Підійшов до батька зі словами: «Тату, мені дали но­вий кейс, зроби мені так, щоб усі пістолети поміщалися…». Тато, мабуть, зрозумів, мою зверхність. Попросив, щоб я вийшов, бо він, мовляв, зараз дуже зайнятий. І я пішов, зно­ву не сказавши нікому ані пів слова. А коли зачинив за со­бою двері, зрозумів, що вчи­нив дуже негарно. На цьому моя зіркова хвороба закінчи­лася — буквально через годину, як почалася.

— Ви тренувалися в юнаць­кій збірній. Це правда, що до 18 років самі собі заробили на машину?

— У збірну я потрапив, коли мені виповнилося 11 років, і там отримував зарплату. Як тільки мені видали картку, мама її відразу забрала, щоб я не розтринькував грошей на непотрібні речі. Але коли мені були потрібні кишенькові ко­шти, батьки завжди їх дава­ли. Телефон батьки придбали за власні кошти, а всі мої гро­ші мама знімала з картки і від­кладала. Про власне авто я мріяв, як тільки мені виповни­лося 16 років. І через два роки запитав у батьків, скільки там у мене назбиралося грошей? Вони озвучили суму, але, звіс­но, цього було замало. Знай­шов машину, але без батьків­ської допомоги, звісно, я би її не придбав.

— Ваша сестра також чем­піонка з кульової стрільби, і з теперішніх змагань при­везла разом з вами нагоро­ду. Чи нема ревнощів у ва­шій родині одне до одного? Чи, навпаки, одне одного підтримуєте?

— Ніколи ми з Юлею не зма­галися — хто з нас стріляє кра­ще, чи хто має більше нагород. Нема між нами ревнощів і за­здрощів. Коли я ще був малим хлопчиком, а Юля вже була у збірній і виборювала меда­лі на різних змаганнях, я вже тоді хотів робити не просто так само, як вона, а навіть краще від неї. З дитинства я рівняв­ся на Юлю, вона була для мене не лише прикладом, а й сти­мулом, тож завжди хотів стрі­ляти краще, ніж сестра. А коли настав свідомий вік, зрозумів, що маємо допомагати одне одному. Юля домовляється з різними фірмами про нала­штування зброї, бо добре знає англійську. Та й у змішаних ко­мандах (хлопець-дівчина) за­вжди стріляємо разом. Прав­да, на чемпіонаті світу, який нещодавно відбувся, нас з нею роз’єднали.

— Вас тренує батько…

— Так, батько і мама. І трене­ри збірної.

— З ким легше тренувати­ся — з батьками чи чужими тренерами?

— Батьки мене тренують з дитинства. Завжди ставився до цього нормально. А потім настав такий період, а це був час, коли мені було приблиз­но 14−15 років, я виступав і на дорослих чемпіонатах України, і мені було некомфортно, коли ззаду хтось з рідних сидить. До прикладу, у мене щось не вихо­дить, а вони усе це бачать. Тому я їх просив: «Ми до старту під­готувалися, тож, будьте добрі, дозвольте мені на старті бути самому». Цей період, на щас­тя, минув. Натомість тепер, коли батько є на кожному моє­му старті, а він знає, що можна зробити з пістолетом, коли він «не слухається», і може зброю підрегулювати, підремонту­вати, тільки радію. Звісно, на міжнародних змаганнях його до мене ніхто не підпустить, бо є тренери збірної, але до жод­ного з них не можу звернутися з проблемою, яку може вирі­шити тільки мій батько.

— Чи траплялися роз­чарування після змагань, коли в один момент хочеть­ся «скласти зброю» і все по­слати під три чорти?

— На нервах у якийсь момент щось подібне може «пролеті­ти» у голові. Як, до прикладу, це було на Олімпіаді в Ріо. Я посів там четверту сходинку. Це був 2016 рік. Але коли повертаю­ся додому, знову йду на трену­вання, бо кульова стрільба — це моє. Я вже без цього не можу.

— Яка з усіх перемог і наго­род для вас найцінніша?

— Мабуть, це олімпійське «зо­лото» 2014 року. Це була у мо­єму рейтингу найвища перемо­га. Після неї мені вдавалося на чемпіонатах світу брати по кіль­ка медалей. Правда, буває роз­чарування: коли забираєш ме­далі, розчаровуєшся, — а чому не більше? (Сміється. — Г. Я.). Але де б я не перемагав і скіль­ки медалей не привіз би додо­му, найбільше радію, що у світі знають, що переміг спортсмен з України.

— Під час змагань і після них трапляються сумні і ку­медні випадки…

— О, був смішний випадок. Це був виїзд до Сербії на між­народні змагання, де бра­ли участь небагато країн. Я взяв «золото» на якійсь вправі. Коли вийшов на нагородження, мав гарний настрій і хотів за­стрибнути на найвищу сходин­ку п’єдесталу. А п’єдестал був на колесах. І кожне місце було окремо від іншого. Я як стриб­нув, а воно під моїми ногами поїхало, і я гепнувся. Мало руку не зламав. Усім було смішно, а мені було зовсім не до сміху.

— Творчі люди, і спортс­мени у тому числі, народ — забобонний і дотримується певних ритуалів. А ви?

— Ритуалів не маю. У забо­бони не вірю. Коли виходжу на старт, збираюся з думками і на­лаштовуюся на перемогу.

— Ваша дівчина Владисла­ва Коваль також стріляє?

— Так. Але склалися так об­ставини у збірній, що вона на­разі лише тренується. Тільки не подумайте, що це вона не хоче. Не все так просто.

— Довго зустрічаєтеся?

— Років зо п’ять.

— Будете одружуватися?

— Нехай закінчиться війна нашою перемогою, щоб настав мир і не було повітряних тривог. Тоді й весілля можна відгуляти.