«Із режисером домовився: поки не втілю образ на екрані, не буду знайомитися з Миколою Вороніним»

У День Незалежності стартувала прем’єра українського драматичного фільму «Снайпер. Білий Ворон». Це перша воєнна стрічка, що вийшла у національний прокат після повномасштабного вторгнення росії в Україну. «Снайпер. Білий Ворон» режисера Мар’яна Бушана заснований на реальних подіях — історії снайпера Миколи Вороніна з Горлівки. Головну роль «Білого Ворона» у фільмі зіграв актор Павло Алдошин, який 27 лютого змінив знімальний майданчик на однострій захисника Батьківщини. Про зйомки картини, участь у війні та свою родину Павло Алдошин розповів журналістці «ВЗ».

— Павле, як потрапили у проєкт «Снайпера»?

— Почув від свого агента, що триває набір на головні ролі у військову драму українського виробництва «Снайпер. Білий Ворон». Вирішив взяти участь у кастингу з кількох причин. По-перше, це — головна роль, а головних ролей у мене досі у повному метрі ще не було, а по-друге, це тема, яка мені дуже «свербіла» на той момент, — це тема Донбасу і війна в Україні, що розпочалася 2014-го.

— У фільмі — багато сцен з ризиком не лише для здоров’я, а й для життя. В усіх цих сценах ви особисто брали участь чи вас заміню­вали каскадери?

— На мою роль не було каска­дерів. Усе, що знято у драмі, ро­бив сам. Скільки себе пам’ятаю, завжди себе підтримував у до­брій фізичній формі, плюс ті на­вички, які здобув під час підго­товки до цієї ролі, знадобилися.

— Яка сцена у фільмі для вас була найважчою — психо­логічно і фізично?

— Найважчою у психологічно­му плані була сцена, де Микола приходить на могилу своєї дру­жини, — найглибша і найсклад­ніша у цій роботі, оскільки вона дуже особиста. У цій сцені на­віть трохи більше емоцій від мене, аніж від персонажа. Режи­сер настільки чітко спрямував вектор мого психо-емоційного стану, що ця сцена вийшла, на мою думку, найкращою у фільмі. Ну, а щодо складності фізичної, то найважчою була нічна зміна, яка почалася вранці, перейшла у ніч і тривала 19 годин. Надво­рі — вересень. Було багато води, і ось тут моя фізична підготов­ка зіграла мені на користь. Там є такі кадри, коли головний герой проходить військову підготов­ку і готується до того, щоб ста­ти справжнім воїном. Періщив дощ, було холодно, а ми бігали, віджималися, стрибали і повза­ли. Було багато дублів, доводи­лося багато разів повторювати.

— Прототип головного ге­роя Микола Воронін давав вам поради щодо окремих моментів у зйомках?

— Ще перед початком зйо­мок ми домовилися з режисе­ром, що це не буде 100-про­центний байопік (біографічний фільм. — Г. Я.). Це не буде та­кож копіпаст реальної людини у персонажа, бо реальна людина — Микола Воронін — дуже склад­на особистість. І якби ми зніма­ли фільм, тотожний його осо­бистості, то сам показ фільму тривав би щонайменше 20−25 годин. Микола Воронін — дуже сильна, суперечлива особис­тість. Тож робити копіпаст — хибна ідея. Тому взяли найяскравіші його риси характеру, найяскравіші події і зробили те, що вже вийшло на екран. Ми до­мовилися з режисером — допо­ки я не втілю цей образ на екра­ні, ми не будемо знайомитися з Миколою Вороніним.

— У фільмі ви — професій­ний снайпер. Чи справді вмі­єте так влучно стріляти?

— Я вчився, але не скажу, що у реальному житті можу так вправно користуватися гвин­тівкою. Автоматом, зізнаюся, у мене краще виходить.

— Де вас застала повно­масштабна війна — 24 люто­го?

— Я живу у Києві вже шість ро­ків. Приїхав туди з Харкова. На той момент, коли рашисти по­чали бомбардувати Київ, я спав у своїй квартирі на сьомому по­версі.

— Ви з першого дня зрозу­міли, що тепер ваша місія — захищати Батьківщину?

— Це рішення було прийня­те не головою, а серцем. І це рішення я прийняв задовго до того, як настало 24 лютого. Тому коли постала така нагаль­на потреба, я поставив собі за­питання: де я зможу так само, як мій персонаж Микола, бути максимально корисним. Напи­сав своїм колегам, які мені до­помагали готуватися до філь­му «Снайпер», а це — професійні військові, попросив поради, що мені тепер робити, щоб бути ко­рисним для своєї країни? На­самперед залагодив усі питан­ня щодо безпеки своєї родини. І 27 лютого я прибув у розпоря­дження своїх колег-військових. Мені допомогли знайти коман­ду, до якої я міг долучитися, пі­дібрати амуніцію. Мене залиши­ли у Київській області, оскільки тоді там було дуже гаряче. Так почався мій шлях до лав ЗСУ.

— Що для вас найважче на службі?

— Втрата своїх. Неймовір­но тяжко переживати, перебу­вати в цьому, тому це породжує певну відстань. Якщо не хочеш, щоб було боляче, не зближуйся з людьми максимально. Водно­час ми всі стоїмо один за одно­го, тому тримати дистанцію дуже важко. Усе решту можна пере­жити — це час, кров і ресурс.

— Війна — не знімальний майданчик, де можна пере­зняти кадр. Це — небезпека, де мало не за кожним кущем чатує ворожа куля, звісно, це і страх за життя. Як вас осо­бисто змінила війна?

— Повномасштабне втор­гнення росії в Україну мені осо­бисто дало усвідомлення того, що війна була, вона є і вона буде. Це як колись мені ска­зав мій театральний учитель: «Театр буде завжди. Питання — де будеш ти?». От для мене ця формула існує зараз і стосов­но війни, тому що війна в Укра­їні, безперечно, закінчиться пе­ремогою України, але війна, як явище, нікуди не дінеться. На­явність війни на планеті буде за­вжди «свербіти» небезпекою. Це явище дало мені усвідом­лення того, що війна — поряд, і до війни треба бути готовим, на­скільки це можливо. Війна — це наша реальність, на жаль. Вва­жав, що коли не думати про війну, вона мене не торкнеться, я дуже і дуже помилявся, як і міль­йони українців, які з 2014 року, як і я (за що мені дуже сором­но), таким чином у собі «похова­ли» думку, що війна — десь там. І поки нас особисто це не тор­кнулося, не треба про війну ду­мати. Так влаштований мозок. Та я навіть не купував своєму шестирічному синові іграшок — символів війни. У нього не було пістолетів, танків чи іншої мілі­таристики. Чому? Бо я не хотів, щоб мій син навіть іграшками мав дотичність до війни.

А тепер я розумію, що війна — особливо для чоловіка, це його буття. Бо чоловік — це воїн. Так було, так є і з нашою цивілізаці­єю так буде. Тож тепер я би дуже хотів передати свій досвід сво­їм синові й донечці. Хочу, щоб моя чотирирічна донька знала, як таблицю множення, тактичну медицину. Щоб навіть із заплю­щеними очима могла надати до­помогу собі і комусь, хто цього потребує. А сина хочу навчи­ти, щоб він знав, що таке зброя, основні принципи ведення війни, а також перебування на лінії фронту і в тилу. Усі ці знання не­обхідні кожній людині. Щоб ві­йна нас і наших дітей не заста­ла зненацька.

— Ви не з акторської роди­ни. То чому вирішили стати актором?

— З дитинства я про це не мріяв. Бо понад усе хотів пра­цювати на молокозаводі.

— Чому?

— Страшенно люблю моло­ко! І все, що з нього роблять. Тому й думав, що молокозавод — це моє покликання (смієть­ся. — Г. Я.). Коли я їхав вступа­ти, навіть не знав, хто такий Ста­ніславський. У поїзді вчив байку Глібова. І до вступу у навчальний заклад жодного разу не був у те­атрі! Просто серцем відчув, що маю вчитися саме у цьому на­вчальному закладі.

— Дивно — не були у театрі і не знали, хто такий Станіс­лавський… То чого ж тоді по­дались до Києва вступати?

— Київ був пізніше. Я поїхав з Генічеська до Харкова всту­пати в Академію культури, бо Київ — столиця, і там дуже до­рого. Коли закінчував 11-й клас, приніс довідник українських ву­зів. Показав мамі цей довідник і сказав, що хочу вступати у теа­тральний. Що я у той час думав, не можу сказати. Просто відчу­вав, що зможу…

— Мама не відмовляла?

— Моя мама — свята жінка. Її найбільший внесок у моє вихо­вання — це те, що вона мені не заважала. І коли ми обговорю­вали мій вступ в Академію куль­тури, мама сказала так: «Ну, ди­вися, синку, сам».

— Ви жили на березі моря у Генічеську. Не хотілося стати капітаном далекого плаван­ня?

— Це моя перша дружина мрі­яла, щоб її чоловік був капіта­ном далекого плавання. А потім, коли зрозуміла, що я хоч і не ка­пітан, але приблизно так само не буваю вдома по два місяці через гастрольний графік, жар­тувала, що її мрія майже здій­снилася.

— Окрім українських філь­мів, ви знімалися ще й у кі­нематографістів Ізраїлю та Німеччини. Якого досвіду на­були за кордоном, якого не­має в Україні?

— Їхня модель виробництва суттєво відрізняється від україн­ської своєю точністю. В українців така ментальність: якщо бачиш, що комусь важко, до прикла­ду, нести костюми на знімаль­ному майданчику, ти підходиш, забираєш ті костюми і допома­гаєш нести. У Німеччині та Ізра­їлі чогось подібного нема. У них є люди, які виконують конкрет­ні функції. Якщо щось у когось не виходить, то це лише його проблеми, і на ньому лежить ця відповідальність. А з відпо­відальності починається ось ця злагодженість процесу. Бо коли людина конкретно за щось від­повідає, а не є одночасно гриме­ром, якщо треба бути костюме­ром чи зробити комусь кави, як це є у нас, тоді є відповідальність за конкретну роботу. Тягар від­повідальності примушує люди­ну виконувати свою роботу дуже добре. І бути на «своєму місці». І не заважати при цьому іншим. Ці речі я побачив на зарубіжних зні­мальних майданчиках. На щастя, ми вже наближаємося до цього процесу. Бо українське кіно ак­тивно росте.

— Чи не пропонували вам кінематографісти зарубіжних країн залишитися у них і там працювати?

— Таких пропозицій не було. А якби навіть були, я б не пого­дився, бо мій дім — Україна. Моя рідна земля. Якщо я пів року не буваю на своїй малій Батьківщи­ні, у мене починаються психоло­гічні колапси. Бо моя мала Бать­ківщина — моє місце сили, місце мого коріння. І коли у мене нема можливості бути там фізично, мені дуже боляче і сумно. Зараз мені також тяжко, бо я не був на рідній землі понад дев’ять міся­ців…