Передплатити Підтримати

«Ще у десять років зрозумів: хочу вчитися говорити правильною українською мовою»

Відверта розмова з актором, музикантом і блогером Андрієм Шимановським — про українську мову, акторство, життя у Львові, улюблених поетів

Фото з архіву Андрія Шимановського.

Рік карантину багато кого спонукав вийти за межі своєї звичної діяльності і шукати інші можливості застосування своїх інтелектуальних, душевних, творчих знань і потенціалів. Хтось удосконалив навички володіння комп’ютером, хтось згадав свої колишні захоплення і знову почав шити-в'язати-вишивати. А хтось вирішив «прокачувати» українську мову в соціальних мережах, як мій співрозмовник — актор театру і кіно, блогер Андрій Шимановський.

— Як ви опинилися у Льво­ві?

— Я дуже люблю мандрува­ти, тому вирішив жити по два тижні чи по місяцю в різних міс­тах. Після Києва, де я навчався і працював, мандрував Україною — Одеса, Харків, Івано-Фран­ківськ… А тут мій друг запропо­нував разом винаймати кварти­ру у Львові. Я погодився. Думав — поживу місяць і помандрую далі, але затримався майже на пів року… Мені тут дуже ком­фортно.

— Якщо захочете кудись переїхати, яке це буде місто?

— Мабуть, це вже буде не міс­то, швидше, переїду в гори, але теж ненадовго. Але ще хочу по­жити у Львові. Для мене була за­гадка — що буде зі мною у Льво­ві?

— І як вам у Львові?

— В'їжджаєш на вокзал у Львові — і все! Таке відчуття: тут я хочу бути, тут мені добре! При­їжджаю в Одесу — класно! Море! Харків — чудесне, дуже цікаве місто! Київ — теж. А у Львів при­їжджаю — і тут так добре! Мені складно це пояснити, це на рівні відчуття наразі…

— Ви закінчили Київський національний університет те­атру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Коли усвідомили, що акторство — це те, чим хочете займатися в житті?

— Ще у школі ми з друзями створили музичний гурт, писали музику, виступали на вечірках, якихось міських святах. Мені легко давалася роль ведучо­го концертних програм у нашій самодіяльності. Але батьки хо­тіли, щоб я став програмістом. Сам я з майбутньою професі­єю визначився в одинадцято­му класі, за пів року до закінчен­ня школи. Моя однокласниця, з якою разом сиділи за партою, сказала, що їде в Київ вступати в театральний інститут. Відразу вирішив, що теж поїду, і почав серйозно готуватися до вступу. Приїхав подати заявку, побачив студентів, викладачів, відчув не­вимушену атмосферу, в якій за­хотів опинитися ще більше… Після закінчення школи доку­менти подав тільки в цей уні­верситет, але на два факульте­ти — акторський і дикторський, і на обидва вступив. Проте треба було розставляти пріоритети, і я обрав акторський.

— Не думали, що можете не вступити? Не готували якийсь «запасний аеродром»?

— Ні. Якби не вступив, пробу­вав би вступати знову через рік.

— Пригадуєте ваші сту­дентські курсові, дипломні роботи? Які це були ролі?

— Чомусь мені завжди дава­ли грати негативних персона­жів, причому за віком значно старших за мене. Я ніяк не міг збагнути — чому? Адже я зовсім не відчував себе в цих ролях — батька родини, наприклад…

— Маєте досвід роботи в театрі?

— Так, як запрошений актор грав у Театрі на Подолі і ще в од­ному київському театрі-студії.

— У кіно ви теж знімалися. Коли це було вперше?

— Перший мій досвід робо­ти в кіно мав статися на пер­шому курсі навчання в універ­ситеті, коли я пройшов відбір і мене затвердили на роль у се­ріалі, який знімав один з укра­їнських телеканалів. Але коли мене запитали, чи володію я ро­сійською мовою, я сказав, що ні. І мені відмовили. А взагалі, знявся у п’ятнадцяти фільмах і серіалах — як правило, це були детективи, серіали про лікарів. Уже 3 травня має вийти серіал «Слов'яни», в якому я знявся ще три роки тому. Заради зйомок у ньому я поголився під «нуль»… Це спільний українсько-сло­вацький проєкт.

— Проте зараз ви зосередилися на своїй блогерській діяльності і знімаєте про­світницькі ролики. Не лише популяризуючи українську мову, а й навчаючи правиль­ної вимови, наголосів тощо…

— Минулий карантинний рік спонукав до того, що у верес­ні я почав знімати ролики про українську мову. Не було робо­ти в театрі і кіно, а щось робити дуже хотілося. Я почав перегля­дати багато роликів у соцмере­жах і зрозумів, що можу зайняти нішу, ще ніким не заповнену. У цікавій формі, інколи з гумором я говорю про те, як правильно вживати ті чи інші слова, де ста­вити наголоси…

— Але ж ви самі теж не від­разу правильно говорили українською…

— Я народився і виріс у Жи­томирській області, де послу­говуються суржиком. Коли мені було десять років, зрозумів, що хочу вчитися говорити правиль­ною українською мовою. На­віть прийшов до мами і сказав, що мені не подобається говори­ти так, як ми говорили, що тре­ба щось міняти. І з того моменту моя українська мова розвивала­ся разом зі мною. Я дорослішав і дорослішала моя свідомість: потрібно щось з цим робити! А вже в університеті я особливо чітко це усвідомив, і в мене не виникало питань «чому?». Допо­міг мені в цьому мій педагог.

— Тобто у десять років ви самі почали працювати над своєю мовою?

— Почав звертати увагу на те, як я говорю, але ж то було на якому рівні? Яка мотивація в де­сять років? Просто мені не по­добався суржик, ці чужинські слова мені здавалися не есте­тичними, бо було надто оче­видно, що вони не з української мови. Це не означає, що я тоді почав ідеально щебетати укра­їнською, але думав і навіть го­ворив, що буду спілкуватися ви­ключно українською. Два-три дні так і робив, а потім це почи­нало «тиснути», адже навколо всі говорили суржиком. Серед друзів ти відчуваєш себе по-іншому. Відчувати себе іншим у дорослому віці простіше, ніж у дитинстві.

— Ви казали, що батьки хо­тіли, щоб ви стали програміс­том. Мабуть, точні науки вам легко давалися?

— Ні. В мене була внутріш­ня опозиція до шкільної осві­ти. Найбільше з усіх предметів я любив історію, я її вивчав, але самостійно. У старших класах я майже не відвідував уроків істо­рії, бо мав особисті погляди на це. Я не був ідеальним учнем.

— Але ж якісь оцінки мали?

— Звісно, що мав, але зро­зумів, що вони мені не надто важливі, адже все вирішувало ЗНО. Я знав, що мені його треба скласти так, щоб вступити в уні­верситет, і я до цього готував­ся. Батьки мене завжди підтри­мували, чим би я не займався. Коли конкретно не знав, куди вступати, то думав — нехай буде програмування, в мене ще є час подумати. Моя вчителька з ма­тематики побачила на сцені наш виступ і сказала, щоб я не ходив більше на математику. Вона вже тоді розгледіла в мені явно не програміста. Насправді я не лю­бив математику.

— Але, очевидно, читати ви любили з дитинства. Якій лі­тературі віддавали перевагу — в дитинстві і зараз?

— Зараз вивчаю Фройда. Ви­вчив його біографію, прочитав різні погляди на нього, а тепер готуюся до того, щоб прочита­ти твори самого Фройда. А за­галом, дуже люблю поезію.

— Ви чудово читаєте і вірші Шевченка, Стуса, і Ліни Костенко! Українська поезія — це ж клондайк для того, що ви робите, — популяризації української мови…

— Однозначно! І тут я маю свої забаганки. Мені дуже по­добаються авангардисти, най­більше люблю Михайля Семен­ка, — він мені видається одним із найцікавіших поетів. Люблю також Богдана-Ігора Антонича — він мені дуже близький. А ще — сучасний український поет Мі­рек Боднар.

— Чи стикалися з неприйняттям того, що ви зараз ро­бите, — «прокачуванням» української мови?

— Насправді таких проблем не траплялося. Коли почали часто публікувати мене в різних ЗМІ, то був такий момент, коли якісь боти в коментарі залеті­ли і почали писати зі сторінок, де нуль підписників, нуль допи­сів, дуже провокативні комента­рі, що я мовофіл, українофіл… Але це була така собі ботофер­ма, по-справжньому мене ніхто не зачіпав. Я намагаюся бути тут толерантним.

— Чи бачите в майбутньому себе на театральній сцені?

— Так. Я б дуже хотів зараз повернутися до роботи в театрі, але наразі дуже складно уяви­ти, коли це станеться, як це ста­неться і за яких обставин. Але маю надію, що я ще серйозно попрацюю в цій сфері.

— Яка роль для вас найваж­ча?

— Завжди мріяв зіграти Во­ланда з твору Михайла Булга­кова «Майстер і Маргарита», трошки репетирував самостійно, але так у нас і не склало­ся в університеті поставити цю виставу. Але пам’ятаю, що вона мені здалася дуже склад­ною і водночас дуже цікавою з тим внутрішнім світом, коли зло ніби намагається робити зло, але, зрештою, робить добро. Це мені було дуже цікаво досліджу­вати і, можливо, колись вдасть­ся зіграти…

Довідка «ВЗ»

Андрій Шимановський — український актор теа­тру і кіно, музикант, бло­гер. Народився 1998 року в Житомирській області. Закінчив Київський націо­нальний університет кіно, театру і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Працював у Театрі на По­долі. Знімався у серіалах «Слід», «Пес», «Слов'яни» та інших. Зараз веде блог у соцмережах, знімаю­чи короткі навчальні відео про правильне вживання української мови.