Передплата 2025 «Добре здоров’я»

«Ще у десять років зрозумів: хочу вчитися говорити правильною українською мовою»

Відверта розмова з актором, музикантом і блогером Андрієм Шимановським — про українську мову, акторство, життя у Львові, улюблених поетів

Рік карантину багато кого спонукав вийти за межі своєї звичної діяльності і шукати інші можливості застосування своїх інтелектуальних, душевних, творчих знань і потенціалів. Хтось удосконалив навички володіння комп’ютером, хтось згадав свої колишні захоплення і знову почав шити-в'язати-вишивати. А хтось вирішив «прокачувати» українську мову в соціальних мережах, як мій співрозмовник — актор театру і кіно, блогер Андрій Шимановський.

— Як ви опинилися у Льво­ві?

— Я дуже люблю мандрува­ти, тому вирішив жити по два тижні чи по місяцю в різних міс­тах. Після Києва, де я навчався і працював, мандрував Україною — Одеса, Харків, Івано-Фран­ківськ… А тут мій друг запропо­нував разом винаймати кварти­ру у Львові. Я погодився. Думав — поживу місяць і помандрую далі, але затримався майже на пів року… Мені тут дуже ком­фортно.

— Якщо захочете кудись переїхати, яке це буде місто?

— Мабуть, це вже буде не міс­то, швидше, переїду в гори, але теж ненадовго. Але ще хочу по­жити у Львові. Для мене була за­гадка — що буде зі мною у Льво­ві?

— І як вам у Львові?

— В'їжджаєш на вокзал у Львові — і все! Таке відчуття: тут я хочу бути, тут мені добре! При­їжджаю в Одесу — класно! Море! Харків — чудесне, дуже цікаве місто! Київ — теж. А у Львів при­їжджаю — і тут так добре! Мені складно це пояснити, це на рівні відчуття наразі…

— Ви закінчили Київський національний університет те­атру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Коли усвідомили, що акторство — це те, чим хочете займатися в житті?

— Ще у школі ми з друзями створили музичний гурт, писали музику, виступали на вечірках, якихось міських святах. Мені легко давалася роль ведучо­го концертних програм у нашій самодіяльності. Але батьки хо­тіли, щоб я став програмістом. Сам я з майбутньою професі­єю визначився в одинадцято­му класі, за пів року до закінчен­ня школи. Моя однокласниця, з якою разом сиділи за партою, сказала, що їде в Київ вступати в театральний інститут. Відразу вирішив, що теж поїду, і почав серйозно готуватися до вступу. Приїхав подати заявку, побачив студентів, викладачів, відчув не­вимушену атмосферу, в якій за­хотів опинитися ще більше… Після закінчення школи доку­менти подав тільки в цей уні­верситет, але на два факульте­ти — акторський і дикторський, і на обидва вступив. Проте треба було розставляти пріоритети, і я обрав акторський.

— Не думали, що можете не вступити? Не готували якийсь «запасний аеродром»?

— Ні. Якби не вступив, пробу­вав би вступати знову через рік.

— Пригадуєте ваші сту­дентські курсові, дипломні роботи? Які це були ролі?

— Чомусь мені завжди дава­ли грати негативних персона­жів, причому за віком значно старших за мене. Я ніяк не міг збагнути — чому? Адже я зовсім не відчував себе в цих ролях — батька родини, наприклад…

— Маєте досвід роботи в театрі?

— Так, як запрошений актор грав у Театрі на Подолі і ще в од­ному київському театрі-студії.

— У кіно ви теж знімалися. Коли це було вперше?

— Перший мій досвід робо­ти в кіно мав статися на пер­шому курсі навчання в універ­ситеті, коли я пройшов відбір і мене затвердили на роль у се­ріалі, який знімав один з укра­їнських телеканалів. Але коли мене запитали, чи володію я ро­сійською мовою, я сказав, що ні. І мені відмовили. А взагалі, знявся у п’ятнадцяти фільмах і серіалах — як правило, це були детективи, серіали про лікарів. Уже 3 травня має вийти серіал «Слов'яни», в якому я знявся ще три роки тому. Заради зйомок у ньому я поголився під «нуль»… Це спільний українсько-сло­вацький проєкт.

— Проте зараз ви зосередилися на своїй блогерській діяльності і знімаєте про­світницькі ролики. Не лише популяризуючи українську мову, а й навчаючи правиль­ної вимови, наголосів тощо…

— Минулий карантинний рік спонукав до того, що у верес­ні я почав знімати ролики про українську мову. Не було робо­ти в театрі і кіно, а щось робити дуже хотілося. Я почав перегля­дати багато роликів у соцмере­жах і зрозумів, що можу зайняти нішу, ще ніким не заповнену. У цікавій формі, інколи з гумором я говорю про те, як правильно вживати ті чи інші слова, де ста­вити наголоси…

— Але ж ви самі теж не від­разу правильно говорили українською…

— Я народився і виріс у Жи­томирській області, де послу­говуються суржиком. Коли мені було десять років, зрозумів, що хочу вчитися говорити правиль­ною українською мовою. На­віть прийшов до мами і сказав, що мені не подобається говори­ти так, як ми говорили, що тре­ба щось міняти. І з того моменту моя українська мова розвивала­ся разом зі мною. Я дорослішав і дорослішала моя свідомість: потрібно щось з цим робити! А вже в університеті я особливо чітко це усвідомив, і в мене не виникало питань «чому?». Допо­міг мені в цьому мій педагог.

— Тобто у десять років ви самі почали працювати над своєю мовою?

— Почав звертати увагу на те, як я говорю, але ж то було на якому рівні? Яка мотивація в де­сять років? Просто мені не по­добався суржик, ці чужинські слова мені здавалися не есте­тичними, бо було надто оче­видно, що вони не з української мови. Це не означає, що я тоді почав ідеально щебетати укра­їнською, але думав і навіть го­ворив, що буду спілкуватися ви­ключно українською. Два-три дні так і робив, а потім це почи­нало «тиснути», адже навколо всі говорили суржиком. Серед друзів ти відчуваєш себе по-іншому. Відчувати себе іншим у дорослому віці простіше, ніж у дитинстві.

— Ви казали, що батьки хо­тіли, щоб ви стали програміс­том. Мабуть, точні науки вам легко давалися?

— Ні. В мене була внутріш­ня опозиція до шкільної осві­ти. Найбільше з усіх предметів я любив історію, я її вивчав, але самостійно. У старших класах я майже не відвідував уроків істо­рії, бо мав особисті погляди на це. Я не був ідеальним учнем.

— Але ж якісь оцінки мали?

— Звісно, що мав, але зро­зумів, що вони мені не надто важливі, адже все вирішувало ЗНО. Я знав, що мені його треба скласти так, щоб вступити в уні­верситет, і я до цього готував­ся. Батьки мене завжди підтри­мували, чим би я не займався. Коли конкретно не знав, куди вступати, то думав — нехай буде програмування, в мене ще є час подумати. Моя вчителька з ма­тематики побачила на сцені наш виступ і сказала, щоб я не ходив більше на математику. Вона вже тоді розгледіла в мені явно не програміста. Насправді я не лю­бив математику.

— Але, очевидно, читати ви любили з дитинства. Якій лі­тературі віддавали перевагу — в дитинстві і зараз?

— Зараз вивчаю Фройда. Ви­вчив його біографію, прочитав різні погляди на нього, а тепер готуюся до того, щоб прочита­ти твори самого Фройда. А за­галом, дуже люблю поезію.

— Ви чудово читаєте і вірші Шевченка, Стуса, і Ліни Костенко! Українська поезія — це ж клондайк для того, що ви робите, — популяризації української мови…

— Однозначно! І тут я маю свої забаганки. Мені дуже по­добаються авангардисти, най­більше люблю Михайля Семен­ка, — він мені видається одним із найцікавіших поетів. Люблю також Богдана-Ігора Антонича — він мені дуже близький. А ще — сучасний український поет Мі­рек Боднар.

— Чи стикалися з неприйняттям того, що ви зараз ро­бите, — «прокачуванням» української мови?

— Насправді таких проблем не траплялося. Коли почали часто публікувати мене в різних ЗМІ, то був такий момент, коли якісь боти в коментарі залеті­ли і почали писати зі сторінок, де нуль підписників, нуль допи­сів, дуже провокативні комента­рі, що я мовофіл, українофіл… Але це була така собі ботофер­ма, по-справжньому мене ніхто не зачіпав. Я намагаюся бути тут толерантним.

— Чи бачите в майбутньому себе на театральній сцені?

— Так. Я б дуже хотів зараз повернутися до роботи в театрі, але наразі дуже складно уяви­ти, коли це станеться, як це ста­неться і за яких обставин. Але маю надію, що я ще серйозно попрацюю в цій сфері.

— Яка роль для вас найваж­ча?

— Завжди мріяв зіграти Во­ланда з твору Михайла Булга­кова «Майстер і Маргарита», трошки репетирував самостійно, але так у нас і не склало­ся в університеті поставити цю виставу. Але пам’ятаю, що вона мені здалася дуже склад­ною і водночас дуже цікавою з тим внутрішнім світом, коли зло ніби намагається робити зло, але, зрештою, робить добро. Це мені було дуже цікаво досліджу­вати і, можливо, колись вдасть­ся зіграти…

Довідка «ВЗ»

Андрій Шимановський — український актор теа­тру і кіно, музикант, бло­гер. Народився 1998 року в Житомирській області. Закінчив Київський націо­нальний університет кіно, театру і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Працював у Театрі на По­долі. Знімався у серіалах «Слід», «Пес», «Слов'яни» та інших. Зараз веде блог у соцмережах, знімаю­чи короткі навчальні відео про правильне вживання української мови.

Читайте також
«Думаємо українською, розмовляємо українською, перемагаємо українською!»
21.02.2025
«Думаємо українською, розмовляємо українською, перемагаємо українською!»

У цьому інтерв’ю докторка філологічних наук, професорка, завідувачка кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, авторка понад 150 наукових праць та трьох поетичних збірок, відмінник освіти України, членкиня Національної спілки письменників України Віра Котович напередодні Міжнародного дня рідної мови ділиться своїми роздумами про важливість слова у цей складний для українців чаc