«Апельсинового торта вже не люблю. Бо кіношна свекруха запустила мені ним в обличчя»…

На небосхилі українського кінематографа з’явилася нова зірочка — Катерина Файн (Чугай). Ще недавно була нікому не відома, однак із виходом на телеекрани комедійної стрічки «Скажене весілля-3» вже наступного ранку Катя прокинулася знаменитою. Завдяки виконанню головної ролі — циганки Ради. На цю роль пробувалися актриси з усієї України. І коли вже треба було приступати до зйомок, а Ради все ще не було, Катя заявила про себе… 27-річна Катерина, у якої три вищі освіти, довго йшла до своєї мети стати актрисою. Про нову зіркову роль, хобі та особисте життя Катерина Файн розповіла журналістці «ВЗ».

— Катерино, роль доньки циганського барона, красу­ні Ради, яка стає дружиною. Захара у «Скаженому весіл­лі-3», принесла вам популяр­ність. Знаю, що Раду шукали довго. Як пощастило отрима­ти таку цікаву роль?

— Раду шукали два місяці. Було близько 60 претенден­ток. Моє фото спочатку показа­ли режисерові, однак він не за­просив мене на проби. А через два з хвостиком місяці, коли вже наближувався період зйо­мок, кастинг-директорка Ася Коршун цього разу запропону­вала мене на роль Віталіни. Ре­жисер пообіцяв «попробувати», а вже через п’ять хвилин Ася Коршун знову зателефонувала, мовляв, давай спробуємо тебе на головну роль. Надіслала мені сцени і попросила записа­ти самопроби. До речі, само­проби у зв’язку з карантином стали дуже популярними: про­сять актора самому виступити актором, костюмером, режи­сером, гримером і записати на свій телефон дві сцени. Я запи­сала ці сцени вночі, бо просять записати якомога швидше. Зі­знаюся: була страшенно втом­лена, але відмовити не могла, і це було б дуже непрофесій­но, тому відпочила до вечора і вночі взялась за самопроби. До шостої ранку усе це записувала і лише о сьомій ранку надіслала Асі, а вона, відповідно, показа­ла режисерові.

Буквально за кілька днів мене запросили на парні проби зі Славою Хостікоєвим. Досі ми з ним не були знайомі, я стра­шенно хвилювалася, бо хоті­ла потрапити у цей проєкт. Тож написала йому і попросила про зустріч, щоб бодай познайоми­тися. Ми зустрілися, прорепе­тирували і вже наступного дня прийшли на наші ансамбле­ві проби. Режисерові все спо­добалося. Я не хвилювалася, на диво, бо поруч був Слава, з яким ми встигли познайомити­ся, який мене завжди і в усьо­му підтримував і переконував, що все у мене вийде. Вже піс­ля зйомок ми і далі залишилися друзями, телефонуємо час від часу одне одному.

— Чи схожі ви насправді з Радою за характером?

— Я — спокійна і миролюбна. Мені не вистачало у житті ци­ганського темпераменту, бо я спокійна. А моя Рада — інша. Вона емоційна, тож я вчилася у неї тієї емоційності. Тепер по-іншому реагую на багато ре­чей. Колись мені складно було сказати «ні», а після фільму ба­гато чого взяла собі. Але ми ма­ємо і багато спільних рис. Я, як і вона, дев’ять років займала­ся танцями, у мене є мрія, яку я максимально наближую, — стати співачкою. Рада хотіла бути спі­вачкою і дійшла до мети, а я ак­торкою.

— Чи сподівалися ви такої шаленої популярності після виходу фільму?

— Справді, це дуже приєм­но, що мене почали впізнава­ти на вулиці люди. Насправді я сподівалася, що таке має тра­питися зі мною. «Скажене ве­сілля» — фільм, який полюбили українці, бо стрічка справді ці­кава. Я відчувала на собі ту від­повідальність, яка на мене ля­гла. Переживала, як спрацююся з Назаром Задніпровським, Ле­сею Самаєвою, однак все скла­лося просто чудово. Коли ми­нуло перших кілька знімальних днів, я зрозуміла, що успіх очі­кує на всю нашу команду. Попри карантин, люди пішли в кіно, і… настав той момент слави. Сиджу в кафе, люди дивляться спочат­ку, а потім наважуються підійти і попросити автограф і спільне фото. А кілька днів тому у супер­маркеті хлопець підійшов і каже: «Це ж ти зіграла Раду у «Скаже­ному весіллі».

— Що вас найбільше врази­ло під час зйомок стрічки?

— Знімальний досвід у мене не перший. Попередньо, навіть паралельно, знімалася у фільмі «СидОренки-СидорЕнки». І були ще маленькі ролі, тобто до зні­мального процесу я звикла. Я вже не лякалася камери, просто переживала, щоб виправдати очікування режисера, продюсе­ра. Мені сподобалося працю­вати з режисером Любомиром Левицьким — це настільки ком­фортна людина, яка відчуває ак­тора, підкаже у потрібний мо­мент, максимально відкритий для того, щоб вийшло добре кіно.

Пригадую сцену приїзду мого екранного батька, коли залітає у ворота бричка з кіньми, яка за метр від нас з Назаром зупиня­лася. Вже після першого дубля мені стало страшно, що коні мо­жуть і не зупинитися, я дивила­ся де найближчі стежки відходу (Сміється. — Г. Я.). Пилюка зді­ймалася стовбуром, нас проси­ли тримати розплющеними очі, бо ж треба було зняти нашу ре­акцію. Після першого-другого дубля це було нереально, пилю­ка роз’їдає очі, але я дивилася на Назара і брала з нього при­клад. Що мені не сподобалося? Кататися у бричці. Це настіль­ки незручно, навіть не знаю, як раніше їздили у бричках, бо в якийсь момент мені хотілося сказати: «Досить». Боліла спи­на від цього катання, тому й хотілося усе припинити. А ще сцена з тортом. Це був хіт Лю­бомира, коли він давав коман­ду «Енд-екшен» і усі хапали все, що було під руками, — всі торти­ки і тістечка, і кидали одне в од­ного. Як у фільмі показано, так він і знімав. Усі від цього кай­фували. А ще моя кіношна све­круха запустила цілим тортом просто в обличчя. Приїхав про­дюсер Юрій Горбунов і підмо­вив Лесю Самаєву зробити це у той момент, коли я не буду спо­діватися. Щоб була максималь­но справжня реакція. Мені ска­зали, що тортом вона жбурне на рахунок «5», а вона жбурнула на «3». Добре, що він був м’який, але той смак апельсина і банана я вже довго не захочу їсти (Смі­ється. — Г. Я.).

— Комедія — складний жанр. Відомо, що легше зі­грати будь-яку драматичну роль. Який комедійний мо­мент у «Скаженому весіллі» вам дався найважче?

— Найскладніша сцена була в будинку. Слава Хостікоєв (За­хар) казав мені, що ми їдемо у Яблунівку, бо у нас там буде весілля. Це була звичайна по­бутова сцена, але вона мені не «йшла». А найлегша була та, що, на перший погляд, могла видати найскладнішою, — знайомство з Василем, коли я ходила містом і до мене підійшов Василь. Щодо драматичних ролей, то зараз я знімаюся у фільмі «Мати-й-мачуха».

— Це зараз ви приступили до зйомок у новому фільмі. А що взагалі робите під час ка­рантинів? Може, якесь нове хобі відкрили?

— Минулий карантин проле­тів для мене дуже швидко. Ре­жисер Дмитро Томашпольський створив авторський проєкт, де ми всі по відеозв’язку зніма­ли фільм «Простір» про інопла­нетян. Тож під час карантину у мене вдома «знімалося» кіно (Сміється. — Г. Я.). Фільм вийде вже цього року. Що стосуєть­ся хобі, то я люблю шити, якщо випадає вільна хвилинка. На моє 15-річчя батьки подарува­ли швейну машинку. Пригадую, коли треба було на дипломну виставу вийти у національно­му строї, зрозуміла, що плах­ту я ніде не зможу купити. Тому купила тканину і пошила сама. Якщо маю час, купую тканину і шию щось для себе.

— Ви маєте три вищі осві­ти — авіаційний університет, факультет журналістики і уні­верситет імені Карпенка-Ка­рого. Це ви так поступово себе шукали?

— Ще у школі я була організа­тором постановок, збирала свій клас на репетиції, створила му­зичний колектив «ВІА-старс», писала вірші і пісні, ми знімали у мене вдома серіал — одне сло­во, я була максимально твор­чою людиною. Ще я була «Вєр­кою Сердючкою» зі справжнім костюмом, мене запрошува­ли на святкові ранки. Я мріяла займатися музикою, але мама була проти, бо її у дитинстві при­мушували займатися сольфе­джіо, тож вона не хотіла, щоб я так само страждала. Зате мене віддали у танцювальний гурток.

Батьки були проти мого вступу на акторський факуль­тет. На жаль. Мене поставили перед вибором — або я всту­паю у банківську академію у Су­мах, або їду до Києва і вступаю в авіаційний університет. Мені було байдуже, але мене тіши­ло одне: я розуміла, що у Ки­єві матиму більше шансів на­близитися до кінематографа. Перший курс я провчилася, і навіть отримувала стипендію. З другого курсу почала ходити на кастинги, масовки… У кож­ну вільну хвилину бігла туди, де відбувалися зйомки. Пер­ший мій кастинг був на огляді техніки, і мене відразу на ньо­го затвердили. Протягом чоти­рьох років я вела огляди, і лише тоді батьки зрозуміли, що авіа­ція — не моє, і дозволили мені… вступити на журналістику.

Паралельно я навчалася у двох навчальних закладах. Коли була студенткою четвер­того курсу, сама почала ходити на акторські проби. Мене ста­вили у парі з професійними ак­торами, однак я розуміла, що мені бракує школи і знань. А так хотілося більшого! Піш­ла вступати в університет іме­ні Карпенка-Карого, але у мене не було ЗНО, бо ж вступала на другий курс відразу. Треба було домовлятися з майстрами (У творчих вузах своя система. — Г. Я.). Пішла в університет куль­тури. Провчилася понад два мі­сяці, але то не була «моя май­стерня». Замість того, щоб мене відкрити, мені давали не те, що треба. І я знову прийшла в університет імені Карпенка-Карого. Попросилася бодай вільним слухачем. Мені дозво­лили. Кілька місяців ходила на заняття і мріяла, що буду разом з цими дівчатами і хлопцями на сцені працювати. Минуло два місяці, а я не пропустила жод­ної репетиції, тоді мене запи­тали, чи я вже подала докумен­ти. З другого семестру другого курсу мене зарахували в омрія­ний університет. І вже тоді мені давали головні ролі — у диплом­них виставах.

— Ваш наречений Олек­сандр — людина не творчої професії. Влаштовує вдома сцени ревнощів після того, як подивиться фільм, у якому вас цілує інший?

— Ми вже десять років ра­зом. Олександр прийняв те, що я — актриса. Без цього у нашій роботі не буде роботи і цікавих ролей. Ми намагаємося разом таких фільмів не дивитися (Смі­ється. — Г. Я.). Звісно, він сам подивився «Скажене весілля-3», але з розумінням поставився до моєї ролі. Скандалів нема, сцен ревнощів також. Хоча він стар­ший від мене на 9 років, і йому справді складно прийняти те, що я роблю на екрані. Але він, на щастя, розуміє, що це — моя робота.

— Прізвище Файн — ваш псевдонім. Чому обрали саме такий?

— Якийсь час я вела прогноз погоди у ютюбі, і мені там хоті­ли присвоїти прізвище Соколо­ва. Але мені воно не сподобало­ся. Треба було терміново щось цікаве вигадати. І у розмові з ко­ханим прозвучало «файн». І я ви­рішила стати Катериною Файн. Не думала, що з цим прізвищем йтиму по житті, але з таким пріз­вищем я є у соцмережах, і тепер вже всі кастинг-директори зна­ють мене саме під цим прізви­щем. Вірю, що цей псевдонім приніс мені успіх.

— Як сприйняли батьки те, що знімаєтеся не під прізви­щем Чугай?

— Батьки безмежно раді, що я роблю те, про що мріяла. Див­ляться усі серіали, у яких я заді­яна, мама перед початком філь­му телефонує бабусям, моїм вчителям і каже, коли саме тре­ба увімкнути телевізор. А ще мене підтримують два рідні бра­ти-близнюки, мої улюблені со­нечка, яким недавно виповни­лося шість років і з якими у нас 21 рік різниці. Щодо мого псев­доніма, батьки, звісно, запиту­вали, чому саме Файн, мовляв, невже мені не подобається моє рідне прізвище? Пояснила, що це — мій вибір і я далі буду йти у кінематограф з цим псевдоні­мом.