«Назву нашого гурту YAGÓDY вперше почули на сцені»
Дівчата популяризують українську народну пісню завдяки балканським та іншим екзотичним мотивам
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/428366/hist-1.jpg)
Чотири роки вони зростали й нарешті дозріли до альбому та кліпу. «YAGODY — то як Dakhabrakha, тільки у Львові?» — часто запитують їх. Львівський гурт YAGODY у червні 2016 року створили чотири акторки: Зоряна Дибовська (тибетська чаша), Софія Лешишак (джембе), Валерія Мочарська-Люльчик (дримба) та Вероніка Позняк (наразі не є учасницею гурту; акордеон). З гуртом також грають бас-гітарист Вадим Войтович, запрошені акордеоністки та барабанщики. YAGODY подарували новий ковток повітря давно забутим народним пісням України, Білорусі, Сербії та інших країн. Кліп «Калина-малина», який недавно записали дівчата, менш ніж за тиждень набрав понад 10 тисяч переглядів. Як знімали кліп, про джерела натхнення дівчата розповіли журналістові «ВЗ».
— Зоряно, як виникла ідея створити гурт?
— Я за фахом акторка, працюю у Львівському академічному театрі імені Лесі Українки на ставку, а також у Театрі імені Марії Заньковецької. Дуже мріяла стати співачкою, але коли вчилася в музичному училищі, викладачі мені сказали: «У тебе немає академічного голосу, ти шипиш, як гуска». Моє дівоче прізвище — Гуска (сміється). «Іди в актриси», — почула. Була засмучена, бо не хотіла бути актрисою, але мені сказали, що там також можна співати. І, власне, утворився гурт потім.
— Дівчата, як потрапили до YAGODY?
Софія: Я закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка за напрямом «акторське мистецтво», де й познайомилася з учасницями гурту. Валерія та Вероніка були моїми одногрупницями, а Зоряна — викладачкою сценічної мови.
Валерія: Зоряна запросила — ми зорганізувалися. Зоряна — як магніт: притягує до себе особистостей з потужною енергією. Відчуваю у цьому колективі свободу, самовираження та гармонію, що для артистки дуже важливо.
— Щодо вашої соковитої назви: знаю, вас так представив радіоведучий, журналіст Володимир Бєглов. Чи не цікавились ви в нього, чому саме YAGОDY?
Зоряна: У нас є пісня «Ружица», спочатку хотіли гурт «Ружица» назвати. Добре, що не назвали так. Найкраще, коли все стається спонтанно. Коли мали виступати у філармонії, не знали, як називаємось. Сказали, що не встигли придумати, а Володимир відповів: «Добре, почуєте вже на сцені». І ми на сцені почули назву YAGОDY. Наголос у назві змінився теж стихійно: на польському фестивалі Muszelki Wigier наш гурт представили як YAGОDY.
— Чи допомагає у виступах ваш акторський досвід?
Валерія: Аякже! Позиціонуємо свою творчість як музично-театральний проєкт і часто у своїх піснях та концертах задіюємо не лише музичні, а й акторські здібності. Намагаємося поєднувати багато творчих аспектів, і, власне, тому театральні навички теж мають вагоме місце у нашому виконанні.
— Були думки покинути театр і поринути в музику?
Софія: Бажання покинути театр було не раз (сміється. — Авт.). Багато хто вважає, що це легка професія (моя бабуся каже: «Сценки грати на сцені»), та насправді вона дуже виснажлива, бо працюєш з собою, своєю душею, тілом, психікою, і це важко. Музика, як на мене, є безпечнішою територією.
Зоряна: Думала і, здається, пішла би з театру, якби відчувала під собою надійну фінансову основу. Зараз співаємо на ентузіазмі, за покликом душі.
— Як відбувається процес створення пісні?
Софія: Часто запитують, як придумуємо партії і чи нам хтось пише аранжування. Все самі робимо. Приносимо у колектив пісні, які нам подобаються: чи чули їх від бабці, чи прочитали у книжці, чи знайшли в архіві — і починаємо розробляти їх на слух, на інтуїцію.
— Чим надихаєтеся? Є гурти, на які орієнтуєтесь?
Валерія: З великою повагою ставимося до багатьох: і до Dakhabrakha, і до львівських гуртів Torban, «Курбаси» та інших. Це дуже круті музичні колективи, разом з якими робимо одну справу — популяризуємо українське. Надихаємося так само їхньою музикою, і з українських пісень беремо натхнення.
/wz.lviv.ua/images/interview/2021/01/Hist%D1%8C.jpg)
— Як обирали музичні інструменти?
Валерія: Дримба — гуцульський інструмент. Я довгий час жила і працювала в Івано-Франківську — вже після того, як почала грати на дримбі. Чому саме вона? Люблю гори, люблю свободу. Ця вібрація, яка є у дримбі, — цікавий звуковий момент, який має медитативні речі… Якщо хвилююся, граю і заспокоююся.
Софія: Граю на джембе. Чому саме барабан? Хоч не мала досвіду, у мене було інтуїтивне чуття цього інструмента. Було складно грати і співати одночасно, але з практикою стало комфортно. Я ніби злилася з джембе.
Зоряна: Навіть не знаю, чому саме обрала тибетську чашу. Хтось грає на інструментах, бо вміє. Я ж своєму інструменту роблю атмосферу.
— У вашій творчості багато різних мов. Як ставитеся до російської?
Валерія: Російською не співаємо. Це наша принципова громадянська позиція. Співаємо болгарською, македонською, сербською, білоруською… У кожного народу ДНК нації часто акумульовано саме у творчості: у музиці, в піснях… І якщо розглядати світ як спільний початок і спробувати інтерпретувати, що ми народжені з одного джерела, то культура — це якраз те місце, яке об’єднує нас усіх, така якась сітка, із якої народжується кожна національність. Тому і співаємо різні пісні — не лише українські, — щоб довести, що насправді розмовляємо однією мовою — мовою музики.
— З настанням нового року підбивають підсумки старого року і будують нові плани…
Софія: Влітку ми випустили альбом. Готувалися до цієї події чотири роки. До альбому ввійшли наші улюблені пісні. Під кінець 2020-го випустили кліп.
Зоряна: У березні плануємо зняти ще один кліп і хочемо оновити програму.
Розмовляла Маргарита Баданіна.