Передплатити Підтримати

«Назву нашого гурту YAGÓDY вперше почули на сцені»

Дівчата популяризують українську народну пісню завдяки балканським та іншим екзотичним мотивам

Фото Юрія Комара

Чотири роки вони зростали й нарешті дозріли до альбому та кліпу. «YAGODY — то як Dakhabrakha, тільки у Львові?» — часто запитують їх. Львівський гурт YAGODY у червні 2016 року створили чотири акторки: Зоряна Дибовська (тибетська чаша), Софія Лешишак (джембе), Валерія Мочарська-Люльчик (дримба) та Вероніка Позняк (наразі не є учасницею гурту; акордеон). З гуртом також грають бас-гітарист Вадим Войтович, запрошені акордеоністки та барабанщики. YAGODY подарували новий ковток повітря давно забутим народним пісням України, Білорусі, Сербії та інших країн. Кліп «Калина-малина», який недавно записали дівчата, менш ніж за тиждень набрав понад 10 тисяч переглядів. Як знімали кліп, про джерела натхнення дівчата розповіли журналістові «ВЗ».

— Зоряно, як виникла ідея створи­ти гурт?

— Я за фахом акторка, працюю у Львів­ському академічному театрі імені Лесі Українки на ставку, а також у Театрі іме­ні Марії Заньковецької. Дуже мріяла стати співачкою, але коли вчилася в музичному училищі, викладачі мені сказали: «У тебе немає академічного голосу, ти шипиш, як гуска». Моє дівоче прізвище — Гуска (смі­ється). «Іди в актриси», — почула. Була за­смучена, бо не хотіла бути актрисою, але мені сказали, що там також можна співа­ти. І, власне, утворився гурт потім.

— Дівчата, як потрапили до YAGODY?

Софія: Я закінчила Львівський націо­нальний університет імені Івана Франка за напрямом «акторське мистецтво», де й познайомилася з учасницями гурту. Ва­лерія та Вероніка були моїми одногруп­ницями, а Зоряна — викладачкою сценіч­ної мови.

Валерія: Зоряна запросила — ми зор­ганізувалися. Зоряна — як магніт: при­тягує до себе особистостей з потужною енергією. Відчуваю у цьому колективі свободу, самовираження та гармонію, що для артистки дуже важливо.

— Щодо вашої соковитої назви: знаю, вас так представив радіоведу­чий, журналіст Володимир Бєглов. Чи не цікавились ви в нього, чому саме YAGОDY?

Зоряна: У нас є пісня «Ружица», спо­чатку хотіли гурт «Ружица» назвати. До­бре, що не назвали так. Найкраще, коли все стається спонтанно. Коли мали висту­пати у філармонії, не знали, як називає­мось. Сказали, що не встигли придумати, а Володимир відповів: «Добре, почуєте вже на сцені». І ми на сцені почули назву YAGОDY. Наголос у назві змінився теж сти­хійно: на польському фестивалі Muszelki Wigier наш гурт представили як YAGОDY.

— Чи допомагає у виступах ваш ак­торський досвід?

Валерія: Аякже! Позиціонуємо свою творчість як музично-театраль­ний проєкт і часто у своїх піснях та концертах задіюємо не лише музич­ні, а й акторські здібності. Намагаємо­ся поєднувати багато творчих аспек­тів, і, власне, тому театральні навички теж мають вагоме місце у нашому ви­конанні.

— Були думки покинути театр і по­ринути в музику?

Софія: Бажання покинути театр було не раз (сміється. — Авт.). Багато хто вважає, що це легка професія (моя бабуся каже: «Сценки грати на сцені»), та насправді вона дуже виснажлива, бо працюєш з собою, своєю душею, ті­лом, психікою, і це важко. Музика, як на мене, є безпечнішою територією.

Зоряна: Думала і, здається, пішла би з театру, якби відчувала під собою надійну фінансову основу. Зараз спі­ваємо на ентузіазмі, за покликом душі.

— Як відбувається процес ство­рення пісні?

Софія: Часто запитують, як приду­муємо партії і чи нам хтось пише аран­жування. Все самі робимо. Приносимо у колектив пісні, які нам подобають­ся: чи чули їх від бабці, чи прочитали у книжці, чи знайшли в архіві — і почи­наємо розробляти їх на слух, на інтуїцію.

— Чим надихаєтеся? Є гурти, на які орієнтуєтесь?

Валерія: З великою повагою стави­мося до багатьох: і до Dakhabrakha, і до львівських гуртів Torban, «Курбаси» та ін­ших. Це дуже круті музичні колективи, разом з якими робимо одну справу — по­пуляризуємо українське. Надихаємося так само їхньою музикою, і з українських пісень беремо натхнення.

Фото Юрія Комара

— Як обирали музичні інструмен­ти?

Валерія: Дримба — гуцульський ін­струмент. Я довгий час жила і працюва­ла в Івано-Франківську — вже після того, як почала грати на дримбі. Чому саме вона? Люблю гори, люблю свободу. Ця вібрація, яка є у дримбі, — цікавий звуко­вий момент, який має медитативні речі… Якщо хвилююся, граю і заспокоююся.

Софія: Граю на джембе. Чому саме барабан? Хоч не мала досвіду, у мене було інтуїтивне чуття цього інструмента. Було складно грати і співати одночасно, але з практикою стало комфортно. Я ніби злилася з джембе.

Зоряна: Навіть не знаю, чому саме обрала тибетську чашу. Хтось грає на ін­струментах, бо вміє. Я ж своєму інстру­менту роблю атмосферу.

— У вашій творчості багато різних мов. Як ставитеся до російської?

Валерія: Російською не співаємо. Це наша принципова громадянська позиція. Співаємо болгарською, македонською, сербською, білоруською… У кожно­го народу ДНК нації часто акумульова­но саме у творчості: у музиці, в піснях… І якщо розглядати світ як спільний поча­ток і спробувати інтерпретувати, що ми народжені з одного джерела, то культу­ра — це якраз те місце, яке об’єднує нас усіх, така якась сітка, із якої народжуєть­ся кожна національність. Тому і співаємо різні пісні — не лише українські, — щоб до­вести, що насправді розмовляємо одні­єю мовою — мовою музики.

— З настанням нового року підби­вають підсумки старого року і буду­ють нові плани…

Софія: Влітку ми випустили альбом. Готувалися до цієї події чотири роки. До альбому ввійшли наші улюблені пісні. Під кінець 2020-го випустили кліп.

Зоряна: У березні плануємо зняти ще один кліп і хочемо оновити програму.

Розмовляла Маргарита Баданіна.