Передплатити Підтримати

«Квітка — то Квітка, а я — то я» (відео)

Її називають другою Квіткою Цісик. Як сказала Ніна Матвієнко, Квітка Цісик повернулася до нас голосом Оксани Мухи

Про закулісся шоу «Голос країни», громадянську позицію, важке розлучення, стосунки з Даном Баланом та про важкий шлях до слави — співачка Оксана Муха вперше розповідає у відвертому інтерв'ю.

— Оксано, чому вирішила взяти участь у шоу «Голос країни? Сподівалась, це дасть тобі поштовх у кар'єрі, хотіла скоротити шлях до слави? Яку мету ставила перед собою?

— Основна мета — щоб Квітку Цісик почули. Щоб в Україні слухали якісну музику. На 65 років Квітки ми зробили понад двадцять концертів по Західній Україні.

— Ще до «Голосу»?

— Так. Я набралася досвіду, це був мій перший тур. І подумала: чому досі не зробила це з великого екрана? Чому рухаюсь такими малими кроками, затратою своєї сили, енергії, здоров’я «лупаю сю скалу»? Можу нормально «вальнути»! Треба йти на «Голос країни»! Мені пощастило, що народилася у музикальній сім’ї. Тато — баяніст… Власне, він з гастролей в Америці привіз касету Квітки. Це було ще за радянських часів. В Україні ніхто Квітки не знав. Ми тут були спустошені, наша історія була вихолощена, щоб ми забули, хто ми і що ми. Були винищені найяскравіші люди, які могли будувати українську культуру. Те, що діаспора зберегла, що могла нам передати, нас живило у той час. Тато мав в машині магнітофон, ввімкнув касету, і я почула голос Квітки. Раптом мене щось застановило. Слухаю її і розумію, що більше без неї не зможу…

— Скільки ти мала років?

— Приблизно шість. Мені здалося, що то якась коліжанка татова. Тато точно їй про мене розповів, вона то для мене заспівала. Думала, коли тато знову до неї поїде, візьме мене з собою, бо хочу з нею поговорити. З того часу стала мені невидимою подругою, «хресною мамою», вчителькою, людиною, яка навіть не знала, що зробила для мене.

— Ти ніби реінкарнація Квітки…

-Я би так пафосно не казала… Мені незручно, коли так кажуть. Квітка була Квіткою, я не можу їй вторити, бути кращою чи бути гіршою. Я інша. Я є я. Питання навіть не в голосі, питання у душевному співі. Є багато схожих голосів. Зрештою, я вчилася на ній, слухала, як вона співає, і підсвідомо почала будувати кантилену так, як вона. Брати дихання у певних місцях. Ми всі на чомусь вчимося. Тільки в Україні круто співати як Селін Діон або Вітні Х’юстон, але чомусь не круто як Квітка Цісик. Кажуть, це мавпування, копіювання. А копіювання Селін Діон — це нормально?

— Тебе хтось звинувачує у мавпуванні?

— Часто казали, що копіюю. Нехай хтось з наших найкращих виконавців заспіває хоч одну фразу, як це зробила Квітка. Схилю голову, бо це не просто зробити.

— Тобто ти вирішила з піснею Квітки Цісик піти на «Голос», щоб донести цю енергетику, нагадати українцям про неї?

— Мені це теж було потрібно. Неправдою буде, якщо скажу, що тільки заради Квітки йшла. Звичайно, хотіла, щоб почули мене як співачку.

— Заспівала, до тебе повернулися два тренери — Потап і Дан Балан…

— Я була останньою, 15 годин чекала! Коли обернувся Потап, злякалася, він чомусь дуже швидко обернувся. Боялася, щоб не збив мене, щоб я доспівала… Коли Дан повернувся, я стала щасливою.

— Чому вибрала Дана?

— Не можу пояснити чому. Але ти ж можеш сказати з двох людей — до кого тебе більше тягне, до кого хочеться пригорнутися. Від Дана йшло відчуття тепла, мало не жовтавого світла, мені хотілося йти до нього, щоб притулив до себе.

— Після «Голосу» ви з Даном випустили кліп, де дуетом заспівали пісню «Все пробачити», який в Ютюбі має рекордні 16 мільйонів переглядів.

— Це подарунок долі — заспівати з Даном Баланом. Україномовну пісню, що стала суперхітом, написав молдованин! Парадокс і надзвичайний копняк для українців.

— Які були плани з Даном?

— Планували і спільні тури, і пісні. Але карантин все перекреслив.

— Він робив ставку на Україну?

— Творчі люди шукають натхнення, і для Дана Україна стала місцем натхнення.

— Роману між вами не було? Не загравав?

— (Сміється. — Авт). Ми обіймалися, і всі це бачили. Це були люблячі обійми людини, яка у тебе вірить, тебе підтримує. Коли глядач бачить, що на сцені відбувається, як каже Дан, «магія», вирішує, що між цими двома людьми обов’язково щось є. Але ми на сцені — актори. Не було роману, розчарую.

- Фінал «Голосу» проходив у день другого туру президенських виборів. Перед прямим ефіром і твоїм виступом вже були відомі результати екзит-полу, де 73 відсотки виборців віддали свої голоси за Зеленського. Ти підтримувала Порошенка. Як дала собі раду, коли дізналася попередній результат?

— Мені було так погано, що не могла співати. Щоб не розплакатися, співала «Я піду в далекі гори» як маніфест. Ця пісня мала бути ніжною, закоханою, а у мене вийшла як «останній бій».

Хотіла сказати українцям: «Подивіться на моє вбрання — це Україна. Послухайте цю пісню — це Україна. Що ви зробили? Чому такий вибір? Що ми зробили? Чому не переконали вас у іншому?». Чому українці ведуться на таку дешевизну, чому дозволяють собою маніпулювати? Значить, і ми не допрацьовуємо, треба йти до людей, пояснювати…

— Ти завжди виявляєш свою громадянську позицію…

— Це обов’язково треба робити! Особливо зараз, у часі війни, коли люди розгублені, коли нами маніпулюють засоби масової інформації. Люди, часом, можуть «вчудити» дурницю. Якщо можу сказати те, у чому переконана, бо знаю десь глибше… Якщо бачила, як людина працювала, що може зробити багато доброго для нас, чому не можу про це сказати?! Але люди іноді забувають, що я не їхня власність, дехто вважає, що має право мені вказувати, що і як маю робити, насмілюються мені давати вказівки…

— Маєш на увазі, що не всім сподобалося те, що виступила на підтримку Олега Синютки як кандидата на міського голову Львова?

— Так. Дехто писав мені у коментарях, мовляв, продалася, чи мені «не досить грошей»? Це ж настільки примітивне мислення… З людьми ще треба багато працювати, говорити, що не все у цьому світі «дай за дай». Якщо знаю, що ця людина буде добрим господарем, про це кажу. Так втішилася, коли дізналася, що Синютка йде у мери. Думаю: «Ну все, вже маю за кого голосувати».

— Знаю, твій шлях до слави був дуже тернистий. Ти не планувала бути співачкою? Хотіла бути музикантом, скрипалькою?

— Я мріяла бути співачкою, коли була зовсім маленькою. Коли мала років п'ять-шість, уявляла, як співаю зі сцени Оперного театру. Батькам треба говорити з дітьми, бо вони не знають, чого хочуть. І ці мрії залишаються невисловленими, непочутими. Я мріяла бути співачкою, але нікому про це не сказала. Батьки мене не питали, але бачили, що я музикальна. Мене і сестру віддали у музичну школу у сім років. Улянка пішла на фортеп’яно, я теж хотіла на фортеп’яно. А у мене маленькі пальчики, тому віддали на скрипку. Скрипка — найскладніший інструмент. 19 років я провчилася і бачила, що буду грати в оркестрах. Ніколи не бачила себе солісткою-скрипалькою.

— Першою скрипкою?

— Ніколи. Першою скрипкою всі хочуть бути у житті. Але в оркестровій грі немає так званої першої скрипки, яка бере на себе всю увагу. Оркестр — це організм, який має складатися як пазли. Коли я вступила у консерваторію, мене взяли у гурт «Гойра». Ми працювали на корпоративах, в ресторанах… Я співала бек-вокал солістці, грала на скрипці. Часом мене просили: «Заспівай щось, хай вокалістка відпочине». Співала французькі пісні, англійські. І я виспівалася, звиклася з мікрофоном. Був рік, коли мала понад 100 благодійних концертів, близько п'яти корпоративів, сім чи вісім «солянок», коли декілька артистів. Я не заробляла, але отримала досвід. Пропрацювала в одному костюмі чотири роки…

— Як пережила карантин?

— Був страх, що не буде за що жити. Тим паче, що тільки-но закінчила ремонт у новій квартирі. Вийшла на фініш, замовила нові меблі… Були такі хвилі паскудні, коли розуміла, що минає п'ятий місяць, а я без роботи. Ми з сином жартували, що підемо працювати на «Глово»…

— Уявляю: Оксана Муха піцу привезла. Це жарт чи серйозно думала, що робити?

— Роздумувала над тим, як заробити гроші.

— Тобто п'ять місяців проїдали заощадження…

— Те, що було у шкарпетці.

— І на скільки вистачило?

— Не вистачило.

— Коли почались перші концерти?

-У липні. Це не були великі гроші. Вдячна айтішникам, які живуть у районі Мазепи — Топольної. Мешканці будинку скинулись і замовили концерт на даху. Беруть кріселка, сідають, п’ють вино і слухають концерт.

— І скільки заробила за той концерт?

-Так не скажу. Думаю, цього не потрібно озвучувати. Пригадую, була ситуація. Я поїхала підтримати хвору дитину: в Городку був концерт. Назад мене віз якийсь чоловік. І він каже: «А чого це я вас везу, у вас що, машини немає?». «Нема», — відповідаю. А він: «Та ви за один концерт можете собі машину купити!». Чи ще історія була. Подруга якось каже: «Мій знайомий продає машину, може, ти би взяла? Хоче за неї 14 тисяч». Ми зустрічаємся, запитую його, яка ціна? Каже: «16 тисяч».

— Який у тебе ідеал чоловіка? Якого би хотіла мати?

— Творчого…

— Щоб було про що поговорити увечері вдома?

— Щоб було про що помовчати. Поговорити маю з ким. А помовчати — це вже вищий пілотаж.

— Яким ще має бути?

— Тихим, зрілим, терплячим. Хочу, щоб мене розуміли і любили. І щоб я любила і розуміла.

— Важко знайти такого чоловіка зараз?

— На все свій час. У моєму житті все відбувалося не тоді, коли цього дуже хотіла.

— Ти пережила розлучення. Як дала собі з цим раду?

— Неправильно вважають, що одружені люди, повинні до кінця життя бути разом. Якщо людина наважується на розлучення, значить, є на те об’єктивні причини, значить, стосунки вичерпуються. Не може бути хвора сім’я, в якій тато не любить маму — мама страждає, або мама не любить тата — тато страждає. Як наслідок, страждає дитина, у якої формується неправильне сприйняття сім’ї.

— Ви познайомились у ранньому віці, ви ж пластуни були?

— Ми з Богданом познайомились, коли мені було 15 років. Це було перше кохання. Так любити, як у 15−16, потім вже неможливо. З віком так вже не вміємо любити.

— А що ж сталося?

— Ми змінилися. Дуже юними зустрілися, несформованими. Значну роль відіграло те, що я вилежувала Данилка на збереженні усі вісім місяців вагітності, мене не було вдома. Ми віддалилися одне від одного. У нього були свої потреби життєві… Неправда, коли кажуть, що діти об’єднують. Діти — це ще одне випробування у сім’ї.

— Чоловік не пройшов це випробування?

— Ми обоє не пройшли. Не можна казати, що чоловік не пройшов або я щось не так зробила. Небуває так, щоб хтось був винен один. Значить, другий щось не так зробив. У нас спільна важлива ноша: ми, як два коники, впряглися у воза. Коли важче одному — тягне другий, бере на себе більше. Можна навіть десь відв’язатися від воза, піти попастися кожному, де смачно, і вернутися, щоб знову тягнути того воза. А коли йде тільки в один бік…

— Які у вас зараз стосунки?

— Дуже добрі, це батько моєї дитини, я завжди буду за нього. Я і він — двоє найрідніших людей для Данила. Як я можу до тата мого сина погано ставитись?

— Яку даси пораду жінкам, які пережили розлучення?

— Виплакатися. Не соромитися плакати.

— Багато плакала?

— Ага. Важливо молитися, просити пробачення за те, що не змогла, не склалося… Людям, які не можуть вийти з депресивного стану, зі стану невпевненості у собі, раджу йти до психолога, який вміє порозкладати твої мізки у правильні шухлядки.

— Чому ти пішла до психолога?

— Данило дуже хворів. Як тільки я мала їхати на гастролі — Данило хворий. Мені о п’ятій ранку вставати, о шостій потяг: «Мамо, у мене вушко болить». Ми у лікарню — запалення вуха. Звідки? Проблема з дитиною, а винна я — щось не так роблю. Він боявся мене відпустити, і через те хворів. Психолог почав працювати зі мною, і йому стало краще.

— Розкажи, чим ти вчора займалась?

— Вчора був класний день: ми з батьками чавили виноград, будемо робити вино.

— Відколи ви почали вино робити?

— Тато вже років з чотири робить. Це надзвичайне вино, у ньому багато справжнього сонця і позитивної енергії.