Передплатити Підтримати

«Коли пропонують грати щось проти України, такі сценарії не розглядаю»

Ексклюзивне інтерв’ю з народною артисткою України Ларисою Руснак

Фото з особистого альбому Лариси Руснак

У творчому портфелі Лариси Руснак — понад 100 кіноролей і безліч театральних. Актриса знімається не лише у кіно, а й грає на сцені столичного Театру імені Івана Франка. Її голосом говорять Джулія Робертс і Анджеліна Джолі. А любителі азартних ігор щонеділі в ефірі одного з телеканалів протягом 19 років разом з Ларисою Руснак вигравали малі й великі суми, «зривали» джек-поти, адже вона була незмінною ведучою «Лотто-забави» і стала рекордсменкою України у Національній книзі рекордів. 8 жовтня в український прокат виходить стрічка В’ячеслава Криштофовича «Передчуття», у якій Лариса Руснак зіграла одну з головних ролей. А через місяць фільм буде показано на Трускавецькому кінофестивалі «Корона Карпат», медіапартнером якого є газета «Високий Замок».

— Пані Ларисо, про що фільм «Пе­редчуття», і хто вона, ваша героїня?

— «Передчуття» — фільм про кохання, війну. Хоча війни буквальної там нема, ми бачимо тільки на обрії кораблі, як ві­щують щось недобре. Але ми знаємо, що це за війна і де починається. Моя герої­ня, яка, на перший погляд, видається не­гативним персонажем, не знає і не ро­зуміє багатьох речей. Часто порівнюю з фарбами, які бувають олійними, аква­рельними чи гуаш… Моя героїня вміє ма­лювати лише олійними фарбами, вона не вміє чути риб і не вміє розмовляти з ними так, як розмовляє її чоловік. Хоча вона заради чоловіка покинула свою роботу, Київ, поїхала у Крим, бо йому там краще для здоров’я. Усю себе йому присвяти­ла, але не навчилася розмовляти з риба­ми. І знайшлася та, яка вміє…

У фільмі нема чіткого критерію — це погане, а це хороше. Це як у житті тра­пляється, коли ми не можемо знайти по­розуміння з тим, з ким живеш. Бо є така людина, і є ще одна, але ці люди не вмі­ють спілкуватися між собою і не чують одне одного. Починається руйнація, а де вихід — незрозуміло. Кожен має шука­ти свій вихід, бо ж нема рецепта одного на всіх… У фільмі є одна жорстока сце­на, яка говорить про негативність моєї героїні. Я не можу її засуджувати, бо на­справді вона хороша людина. Але, коли їй увірвався терпець, вона дістає рибу з акваріума, з якою так любить розмов­ляти її чоловік, і смажить цю рибу на па­тельні…

— Чи є схожість між вами і вашою героїнею?

— За мою творчу кар’єру негативних, точніше, жорстких персонажів було бага­то. Звісно, негативних речей не хочеть­ся бачити у собі, але насправді дещо є у кожному з нас. Бо коли підступає гнів, можемо робити такі страшні речі, коли не вміємо цей гнів загасити. Саме через це я і почала займатися йогою, медитацією, щоб навчитися з цим жити.

— Ви зіграли понад 100 ролей. Яка з цієї сотні вам далася найважче?

— Маркіза де Сад у Театрі імені Івана Франка.

— Чому?

— Мабуть, я ще тоді була дуже моло­да для цієї ролі. Хоча маркіза теж була молода. Це шлях від молодих років до старості, шлях чекання на свого чолові­ка, який її безкінечно зраджував. А вона його кохала до безтями, приймала все, аби тільки бути з ним. Навіть рідна мама від неї відмовилася.

— У дитинстві ви серйозно займа­лися бальними і народними танцями. Що дівчинку з одеського Котовська привело в Театральний інститут імені Карпенка-Карого?

— Танці! Якось ми з мамою сіли виби­рати інститут, у якому я би хотіла вчитися. Я добре знала математику, брала участь в олімпіадах, але не уявляла себе бухгал­тером чи фінансистом. Зате танцювати любила страшенно. І досі люблю, і далі цим займаюся. Одним з іспитів при всту­пі у Театральний був танець. Усе інше у той момент для мене не існувало. Ніякі байки, монологи — усе було не важливо.

— В інституті закохалися у сина відомого режисера Володимира Оглобліна. І незабаром стали його дружиною. Чи не заздрили вам одно­курсниці, можливо, хтось і дорікав, що тепер перед вами відкриються дороги на всі знімальні майданчики?

— Це сталося так швидко, що ніхто ні­чого не встиг зрозуміти. Він був на тре­тьому курсі, я — на четвертому. Ми випад­ково зустрілися в аудиторії — я зайшла, а він грав на гітарі, заворожив мене своєю музикою і цими надзвичайно красивими очима і віями, які успадкував наш син… А вже наступного дня він привів мене до себе додому і сказав батькам: «Вона буде у нас жити». І я залишилася. Моя мама пів року не знала, що живу не у гур­тожитку, а вдома в Оглобліних!

— Чому не сказали мамі?

— Боялася. Вона би не змогла повіри­ти, що її донька, яку вона тримала у «жор­стких рукавицях» і до якої щотижня при­їжджала до Києва в інститут, могла ось так вчинити. А на четвертому курсі так трапилося, що мама не приїжджала і не стежила за мною.

— Як сприйняли батьки чоловіка ваш прихід?

— Прийняли добре і любили мене за­вжди. І навіть коли ми розлучилися, бать­ко дуже тепло до мене ставився. Я його називала «татом». Він помирав у мене на руках.

— А свекруха?

— По-жіночому (сміється. — Г. Я.). Вона мене завжди ревнувала до свого сина.

— І ви також тепер така свекруха?

— Роблю все для того, аби моєму си­нові було добре. Іван — подарунок Бога, тому я щохвилини дякую Всевишньому за цей скарб. Він дуже мудрий — набага­то розумніший від мене, стриманіший, він вміє мовчати так глибоко, що не тре­ба ніяких слів. Іван робить свою справу і мовчить. І ти вже розумієш — про що він мовчить.

— Іван не пішов стежкою батьків?

— Ні, хоча у нього є багато рис харак­теру, бо він докопується до глибини, до суті, але віддав перевагу музиці.

— Коли закінчували Театральний, вам пропонували залишитися у Мо­скві, однак через велике кохання по­вернулися до Києва. Чи не жалкуєте?

— Ні! У мене є мій Іван, і в Україні — таке прекрасне життя. А після всього, що тут відбувається, я пишаюся тим, що нікуди не поїхала з рідної землі. Бага­то хто тоді мене не розумів, бо мене на свій курс у Москві брав сам Ефрос, але я думками і серцем була у Києві. Адже там залишався мій коханий. Тому навіть най­меншої думки не було про те, щоб зали­шитися.

— У вашій життєвій біографії була ще одна країна, у якій ви могли за­лишитися? Чому не залишилися у Швейцарії, адже у той час в Україні було не так легко?

— Поки я їздила туди-сюди, бо коли закінчувалася тримісячна віза, треба було негайно повертатися і робити нову, мене все влаштовувало. Знала, що маю в Україні, куди повернутися, але коли мені сказали: «Досить їздити — залишайся тут назавжди», злякалася. Хоча й мала вже там роботу у театрі. Приїхала в черговий раз і більше ніколи туди не повернулася.

— Вам пропонували залишитися у театрі, чи це був чоловік?

— Чоловік, який працював у театрі.

— Не жалкуєте?

— Та що ви? Я зараз дуже щаслива. Мій син і Україна для мене — на першо­му місці.

— Ви встановили всеукраїнський рекорд — 19 років були ведучою «Лот­то-забави». Чому після стількох років ви покинули це шоу?

— Це не я покинула, це мене, так би мовити, «відправили на заслужений від­починок». Звісно, що я там втомлювала­ся і сама неодноразово хотіла піти з про­єкту, бо це прив’язка, але не можу зараз кокетливо сказати, що я пішла, бо вто­милася… Ні, я б іще працювала. Можли­во, мені треба бути трохи обережнішою у власних висловлюваннях… Але, мабуть, так мало бути. І я не жалкую, бо мене, наче спустили з повідка (сміється. — Г. Я.). Переді мною відкрилися нові мож­ливості. Це так само, як з театром. Коли помер Богдан Ступка і помінялася влада, я опинилася у Театрі імені Івана Франка без вистав. Треба було виходити зі си­туації. Переконала хореографа Олек­сія Скляренка поновити виставу «Матін­ка Кураж», яку він робив у Театральному інституті як дипломну виставу. Він зі­брав акторів зі семи театрів, і ми тепер граємо «Матінку Кураж» у Театрі на Лип­ках. Якщо людина чогось дуже хоче, вона обов’язково цього досягне. Тільки треба відкинути амбіції. Колись мене свекру­ха навчала: «Ти не йди відразу зніматися в кіно. Треба, щоб тебе попросили п’ять разів, і тільки тоді погоджуйся». Зараз п’ять разів ніхто не буде просити (смієть­ся. — Г. Я.).

— Є фільми, у яких би ви ніколи не зіграли?

— Аякже — «Слуга народу»! Коли мені пропонують грати щось проти України, такі сценарії навіть не розглядаю.

— Ви не лише граєте у кіно і на те­атральній сцені, а й займаєтеся ду­бляжем. Вашим голосом «говорять» чимало реклам з екранів телевізо­рів. Останніми роками додалися ще й серіали. Де почуваєтеся, як у рід­ній хаті?

— У дитинстві думала, що у мене ні­коли не буде свого дому і я буду по­стійно з рюкзаком ходити. Колись я так мандрувала з рюкзаком, тож думала, що так триватиме усе життя. Потім був один, другий, третій дім, я часто змі­нювала місце проживання. Ви запитує­те про мій професійний дім. Я не знаю. Коли тебе виганяють з хати — дуже бо­ляче. Так боліло, коли мене вигнали з «Лотто-забави», так само боліло, коли у Театрі Франка для мене не було ролей, хоча свого часу мала по 30 вистав на мі­сяць. А потім різко все обірвалося, ніби перед тобою зачинили двері. Тепер для мене Театр на Липках — як рідний дім. Там такі чудові і щирі діти! Коли прихо­джу тепер у Театр Франка, бо маю там репетиції вистави, яку ми не грали пів року, то і там мій дім. Коли йду на ду­бляж, там мене зустрічають з розпро­стертими обіймами, бо ми навчилися працювати у команді, то і там мій дім. Мій дім там, де відпочиває моя душа.

— Актриса Наталія Варлей піс­ля виконання ролі Панночки у філь­мі «Вій» почала сильно хворіти. Ви також зіграли Панночку у Театрі Франка. З вами нічого подібного не повторилося, чи не вірите у такі за­бобони?

— Я не зіграла цю роль, лише репе­тирувала. На репетиціях лягала на сті­лець. Одного разу щось собі уявила, і мені стало зле. Пішла до священни­ка, порадив обмотатися поясами з мо­литвами. Я в це вірю — у те, що є пара­лельний світ, якого ми не бачимо. Так склалося, що я цю роль так і не зіграла, і не шкодувала про це. Але у труну я вже двічі лягала в кіно — у «Сувенірі з Оде­си». Попри те, що знаю відповідні риту­али, насправді це дуже неприємно. Бо­ялася, коли мене накриють кришкою. У день зйомок було ясне небо. Вітер на­віть не шурхотів. У дворику між будин­ками натягнули два тенти, що захищали від сонця, які закріпили величезними будівельними металевими шурупами. І коли мене накрили кришкою у труні, ті два тенти зірвало!

— Як знімаєте втому після важкого дня чи виснажливого тижня?

— Перебралася у маленьке помешкан­ня — лише 35 квадратів. Воно на горі — над Дніпром. У моїй квартирі, наче у хра­мі, намолено. Потрапляю сюди, і мене відпускає.

— Хто чекає на вас вдома?

— Ніхто. Лише Іван приходить на вече­рю.