«Почала писати роман, коли створила такий світ, де мені було комфортно»

Софія Міколяш живе у Чикаго вже 20 років, але ні на мить не забуває, що вона — українка. З сином Миколкою спілкується лише українською, бо 13-річний хлопець, який народився за океаном, має знати своє коріння. Економіст за освітою, пані Софія написала свій перший роман «Наснилося між двох світів. Невагомість», який опублікувала під псевдонімом Мія Д’Арк, і який торік був дипломований спеціальною відзнакою Міжнародний вибір від «Коронація слова». Про що цей роман, чому авторка обрала саме такий псевдонім, про громадську діяльність, Софія Міколяш розповіла під час зустрічі у нашій редакції «Високого Замку».

— У романі пишете про себе?

— Хочеш чи ні, але щось таки впліта­ється з власної біографії. Особливо коли йдеться про дитинство, коріння, мій рід. Але образи головних героїнь створені внаслідок спілкування з багатьма жінка­ми в Україні та Америці. Багато комуні­кую саме з жінками, бо у нас є громад­ська жіноча організація. Свого часу у мене була кав’ярня у Чикаго, де спілку­валася з багатьма людьми. І усе це син­тезувалося у створення образів.

— Це роман про кохання чи психо­логічно-філософський?

— Радше, про пошуки сокровенного «я». Певне занурення у глибини жіночої душі, філософські роздуми. І там присут­ні елементи естетичної еротики. Як ро­дзиночка для смаку.

— Чому жінка з економічною осві­тою взялася за написання роману?

— На якомусь етапі мого життя, а це був 2016 рік, мені захотілося продовжи­ти навчання в Америці. Зробила цей крок у зрілому віці, коли є сім’я, відпові­дальність перед родиною, робота і гро­мадська діяльність… Маючи таке велике навантаження, мало спала. Почали при­ходити навіювання, сни… Творчість по­слугувала як душевне вивільнення і зба­лансування того стресу і хаосу, який був навколо мене. Я створила маленький світ, де мені було комфортно. Все ста­лося природно, це була сублімація.

— Над чим працюєте зараз?

— 18 липня обрала літературний шлях — як широку дорогу. Не стежинку, а саме дорогу. Працюю над другою частиною роману. Місяць буду в Україні: презента­ції, живе спілкування — такий насичений графік, і зміна міст, щe не мала надто ба­гато часу на саме написання. Коли по­вернуся у Чикаго, буду мати більше мож­ливості насолоджуватися саме творчим письмом.

— А чому роман видали під псевдо­німом Мія Д’Арк?

— Для мене, для моєї власної ціліс­ності, було важливо відокремити своє творче начало. У процесі того, як почала до мене приходити ця інформація «звер­ху», або назвемо це — Муза, псевдонім виник сам. Це було органічно і природ­но. Це як частина мене. Мія — «світло», а Д’Арк — «вічний революціонер». Це сила, боротьба і, якоюсь мірою, сутінки.

— 20 років тому перебралися за океан. Чому вирішили емігрувати?

— Це був кінець 90-х років. Закінчила в Івано-Франківську університет, і не мала жодних планів щодо майбутнього. Наш родич — мамин дядько — жив поблизу Нью-Йорка. Спочатку поїхали мої батьки, жили там рік, а потім виїхала і я. Інших ва­ріантів у мене не було.

— У США ви заснували громадську організацію «Українські жінки в бізне­сі», яка підтримує дітей-сиріт в Укра­їні…

— Наша організація з’явилася 2013 року. На той час я ще була власницею кав’ярні у Чикаго. Розуміла, що для успішного бізнесу треба бути соціально активною, співпрацювати з власниками бізнесу, школами, лише тоді твій бізнес матиме шанс на ріст і розквіт. Побачи­ла, що польські жінки мають свою орга­нізацію, свою асоціацію мали й італійці. У Чикаго є велика діаспора, але не було жодної організації, яка б могла підтри­мати дієво чи морально підприємниць­ких жінок — вихідців з України. Знайшла однодумців і створила таку організа­цію. На початках це виглядало так: зби­раються власниці бізнесу українського походження, допомагаємо одна одній, частину спільних грошей віддаємо ді­тям-сиротам з України. Згодом поча­ли розвивати соціокультурний напрям: презентації, семінари, допомагаємо людям працевлаштуватися. Тим досві­дом, який набула на «власній шкірі», хо­тіла поділитися з іншими. Ми дещо змі­нили назву. Були — «Українські жінки у бізнесі», а тепер, щоб не обмежуватися лише бізнесом, бо наша діяльність ба­гатогранна, називаємося «Організація українських жінок».

— Допомагаєте американцям заби­рати у свої родини дітей з України?

— Пропагуємо. Вдалося посприя­ти влаштуванню двох хлопчиків-братів у прекрасну сім’ю, де батько — вихідець з України, мама — американка. Хлопчики живуть у них четвертий рік. Батьки — щас­ливі, діти також. Це організувати надзви­чайно складно і коштовно. Люди хочуть маленьких дітей, які ще не мають пси­хологічних накладок внаслідок вихован­ня в інтернаті. Україна дозволяє інозем­цям усиновлення здорових дітей лише з п’ятирічного віку. Якщо хворі, можуть бути і молодші. Але ж в основному хо­чуть здорових дітей. Ми вирішили під­тримувати дітей старшого віку, яким важ­ко знайти сім’ю, але вони так само гідні жити у нормальних умовах. Така оселя іс­нує у селі Обертин на Івано-Франківщи­ні. У цій оселі живуть четверо випускників з інтернату, кожен має свої таланти. Жи­вуть у чудових умовах.

— В Америці є дитячі будинки?

— Нема. Там є фостерна система. Тоб­то це сім’ї-усиновлювачі, на кшталт бу­динків сімейного типу. Якщо жінка наро­дила і у пологовому будинку відмовилася від дитини, є компанії, які відразу ро­блять усиновлення дитини. Є різні ор­ганізації, які в основному не оподатко­вуються. Вони займаються саме такими речами. Існує велика черга людей, які хочуть взяти дитину. Саме через це тут нема такої проблеми, як діти-сироти.

— Окрім того, що допомагаєте ді­тям, не обходите стороною і родини загиблих внаслідок російської зброй­ної агресії в Україні. Як це відбуваєть­ся?

— У 2015 році ми вирішили, що бу­демо робити благодійний захід, зібра­ні кошти з якого йтимуть саме для ро­дин загиблих, а також дітям, які повністю осиротіли. Ми організували вечір, на який запросили з Вашингтона Миросла­ву Гонгадзе, з України — дизайнера Рок­солану Богуцьку. Ми співпрацювали з Центром сиротинства при Гарнізонно­му храмі у Львові, яким опікується отець Степан Сус — частий гість діаспори Чика­го. Кошти, зібрані на цьому вечорі, пере­рахували в Україну, а там уже розподіли­ли їх нужденним. Українська сторона під керівництвом Степана Суса також ор­ганізувала групу дітей з Волновахи, які втратили батьків, і привезли до Львова на Різдво на наші спонсорські гроші.

— Чим займається ваш чоловік?

— Мій чоловік — американець болгар­ського походження, ми разом з 2002 року. За освітою він — хімік, але займа­ється ремонтними роботами. У нього складний характер, як і у мене (сміється. — Г. Я.), але підтримує мене в усіх бла­годійних та творчих задумах. У нас є син Миколка, якому минуло 13 років. Він — американець. Я з ним розмовляю україн­ською, а з чоловіком — англійською. Ми­колка асоціює себе з Америкою. І якщо у мене є бажання колись повернутися в Україну, то я не зовсім бачу свого сина в Україні, як і чоловіка.

— Чоловік зі сином приїхали також до Львова?

— Ні. В Америці, як і в Україні, розпо­чався навчальний рік. Тому чоловік за­лишився з Миколкою, бо дитина пішла до школи, хоч і дистанційно. А ще у нас є собака породи пекінес, якому минуло 14 років. Тож чоловік, як кажуть у нас, зали­шився на господарці (сміється. — Г. Я.).

— Чи є у вашій родині таке поняття, як хатні обов’язки? Хто за що відпові­дає у вашій родині?

— Коли ми заходили у стосунки з чо­ловіком, все починалося дуже по-американськи. Чоловік тоді казав, що йому не треба, щоб я готувала. Але при­рода бере своє. Для мене важливо мати власну їжу, вона смачніша, здоровіша. Однак не завжди я можу щось приготу­вати вдома. У нас головна проблема — відстані. Мій звичайний день — це 100 км дороги. Я втомлююся. І коли повертаюся додому під вечір, то нічого вже не хочеть­ся. Борщ ще зварити можу, але варени­ків ліпити точно не буду. Але згодом чо­ловік почав запитувати: а чому нема того чи іншого? Іноді замовляємо готову їжу, іноді чоловік може щось приготувати. Але я і в Україні тепер бачу, що у деяких родинах по-іншому ставляться до побу­ту. Жінки менше готують й більше утвер­джуються не на кухні, що тішить, бо не хлібом єдиним…