Передплатити Підтримати

«Вибух у Бейруті — третій за силою в історії людства після Хіросіми й Нагасакі»

190 загиблих, понад 6500 поранених, понад 30 тисяч залишилися без даху над головою…

Фото з архіву Ігоря Осташа

Вибух у порту Бейрута стався у той час, коли лікарні заледве справлялися з кількістю хворих на ковід, коли Ліван перебу­вав у складній економічній кризі. Мер Бейрута плакав перед камерами, розповідаючи про те, що пів міста зруйновано… Причиною потужного вибуху стали 2750 тонн аміачної селітри, які упро­довж шести років зберігали у порту Бейрута без дотримання заходів безпеки. Випадко­вість, халатність, недбальство, неправильне зберігання селітри… Версій багато, серед яких і теракт. Остаточні висновки — за роз­слідуванням. Серед потерпілих є й українці. Наша ексклюзивна розмова — з Надзвичай­ним і Повноважним послом України у Лівані Ігорем Осташем.

— Бейрутський вибух — тре­тій за силою в історії людства піс­ля Хіросіми й Нагасакі, — розповів Ігор Осташ. — Аби зрозуміти його силу, варто подивитися на кра­тер, який утворився: 80 метрів за­вглибшки й 100 метрів завширш­ки. Кіпр, що на відстані близько 250 км від місця вибуху, відчув землетрус силою понад три бали! Наша резиденція, посольство, житло наших дипломатів — при­близно за 4 км від місця вибуху. У нашого консула вибило дві шиб­ки, у резиденції посла постраж­дало одне вікно… 50 тисяч будин­ків зруйновано! Модерні будівлі, зведені за новітніми сейсмічними технологіями, понахилялися одна на другу. 30-поверховий будинок буквально притулився до такого ж поруч. За одну мить у Бейруті впа­ло майже все скло — близько 5 ти­сяч тонн.

Фото з архіву Ігоря Осташа

— Повторні вибухи у порту можливі?

— Після вибуху французькі й італійські експерти встановили, що, окрім нітрату амонію, там є інші контейнери з небезпечними речовинами. Тому можливе по­вторення вибухів. Ліванська армія працює, аби їм запобігти. Переві­ряють усі склади, контейнери. Під час вибуху порозкидало багато контейнерів, у яких містяться не­безпечні хімічні речовини.

Фото з архіву Ігоря Осташа

— Здається, порту в Бейруті вже немає?

— Порту вже нема. І немає еле­ватора, який був унікальним. Цей елеватор — своєрідне знамення. Його спорудили чеські будівель­ники, які зводили будівлі у Хіросі­мі. Там під час вибуху усе впало, а ті будівлі вистояли. У Бейруті еле­ватор, який чехи будували у 70-х роках, прийняв на себе основний удар. Одна вибухова хвиля пішла у море, до Кіпру, друга — у місто. А третя, яка мала піти на другий бік міста, де розташований го­ловний стратегічний об’єкт — ае­ропорт, пішла на елеватор. Він зруйнований, з нього посипало­ся зерно, в основному кукурудза. Зерна там не було багато, бо за­кінчувався сезон, але це також втрата для Бейрута, бо все зер­но стало непридатним для вико­ристання — через хімічні впливи. Порт Бейрута має намір відбуду­вати Франція.

Рятувальна операція на місці вибуху

— Кажуть, не обійшлося без російського сліду, адже влас­ником судна з селітрою є біз­несмен із РФ…

— Так, власник судна — росій­ський бізнесмен Ігор Гречушкін. Корабель, на якому була аміач­на селітра, прямував до Африки, у Мозамбік. Зайшов у порт Бей­рута, щоб довантажитись. Проте власник не зміг фінансово розра­хуватися, і судно було заарешто­ване. Наше посольство рятувало українських моряків, які працю­вали на цьому судні й не отрима­ли від власника зарплати. Моряки так і покинули судно, не отримав­ши грошей… Жага наживи при­звела до такої жахливої трагедії. Селітра, вантаж цього судна, ле­жала на складах у порту Бейрута. У 20-х числах липня служба без­пеки Лівану попереджала і прези­дента, й уряд про те, що є велика небезпека такого вибуху. На жаль, не встигли відреагувати.

Фото з архіву Ігоря Осташа

— Чи постраждали українці?

— Люди у Лівані знають, як по­водитися під час землетрусу. За силою цей вибух можна порівня­ти з колосальним землетрусом. Одна українська мама тілом на­крила свою дитину. Мама пора­нена, їй наклали у лікарні п’ять швів, а дитина ціла. Світом про­йшли кадри: няня під час вибуху хапає дитину, що стоїть на балко­ні, батьки накривають дітей сво­їми тілами… У нас є українка, Марина Седун, яка веде танцю­вальну групу «Весна». Живе дуже близько до місця вибуху. Була вся в осколках скла, у порізах, у кро­ві. У вмонтованій шафці вдома Марина тримала дорослі й ди­тячі танцювальні костюми. Усе у приміщенні було знищено і зруй­новано, єдине, що залишилося, — ці танцювальні костюми. Я на­писав на Фейсбуку пост, коли про це дізнався, що «все-таки весна у нас ще буде…». Серед потерпі­лих є й львів’яни. Тетяна Власен­ко, яка родом зі Львова, сильно постраждала: квартира, меблі, побутова техніка — все було зни­щено. Двоє дітей Тетяни дуже пе­релякалися. Психологічні втрати такі у людей, що не скоро огов­таються… Через соцмережі ми попросили усіх потерпілих звер­татися на гарячу лінію. Через гро­маду українців Лівану, через ініці­ативу «Друзі Лівану» проводили пошуки тих, кому потрібна допо­мога. Ми створили реєстр-спи­сок потерпілих, у якому вже є 20 сімей. Кількість у списку рос­те. За станом на 1 вересня нада­ли матеріальну допомогу 43 гро­мадянам України. Звернулися до глав українських церков — Епіфа­нія (ПЦУ) і Святослава (УГКЦ), які благословили наші ініціативи.

До речі, в Україні ми презен­тували документальний фільм «Український Ліван» тривалістю майже півтори години (я є авто­ром сценарію). Фільм розповідає про історію українсько-ліванських взаємин — від святої Варвари, яка народилася у Лівані. У філь­мі також йдеться про Агатанге­ла Кримського, про святого Шар­беля — ліванського святого, про вшанування його в Україні.

Фото з архіву Ігоря Осташа

— Як живуть українці у Ліва­ні?

— У Лівані понад 4 тисячі укра­їнсько-ліванських сімей. У кожно­му селі, у кожному місті, куди би я не поїхав, зустрічав українців. Я об’їхав усі міста і села, де живуть українці. Мені казали, що, скажі­мо, у їхньому селі п’ять українських сімей, а там он весілля скоро має бути, чи у когось діти народилися… У мене було дежавю. Коли я був по­слом у Канаді, так само, куди не за­їдеш, у прерії чи у холодніший ре­гіон, всюди зустрічав українців. Часто канадські політики мені го­ворили: моя бабця з України чи моя дружина — українка.

— Ліванські українці мають українські школи?

— Я приїхав у Ліван наприкін­ці 2016 року. Через деякий час було створено ГО «Громада укра­їнців Лівану» на чолі з Іриною Ви­сотою, яка є частиною Світово­го конгресу українців (СКУ) і яка має пріоритетом навчання дітей українською мовою. Маємо кілька культурних центрів, де виклада­ють українську. Посольство разом з громадою закупило підручники, забезпечені необхідним матеріа­лом для навчання дітей. Намага­ємося йти в глиб Лівану. Готува­ли відкриття нового культурного центру у туристичній та історич­ній перлині Лівану, Біблосі, пе­ред початком епідемії ковіду, але вона завадила. У цьому місті від­крили український сквер і встано­вили меморіальну дошку на честь відомого українського мандрів­ника й письменника Василя Гри­горовича-Барськома, який писав про Біблос. У цьому скверику сто­їть робота київського скульптора Михайла Горлового «Берегиня».

— Якою є зараз економічна ситуація у Лівані?

— Ліван останні 50 років дуже страждає. Десятки тисяч втрат під час громадянської війни, кон­флікт із Ізраїлем, епідемія корона­вірусу, економічна криза… Багато ліванців виїхали за кордон. Се­ред країн, які обирають, є й Укра­їна. Україна для ліванців — прива­блива європейська країна. Під час громадянської війни наші медики рятували тут людей. Працювали у таборах палестинських, сирій­ських біженців. А під час перебу­вання миротворчого українсько­го контингенту (2001−2006 роки) наші військові лікарі-волонтери також лікували тисячі ліванців.

У Лівані катастрофічна еконо­мічна ситуація. Цікавий досвід для України — до чого може призвести оголошення дефолту… Зараз Лі­ван вступає у період відновлення, реконструкції. Сподіваюся, буде простір і для українських будівель­ників. У Лівані зараз продовольча криза. Українці можуть допомогти, ми усіх залучаємо і запрошуємо.

— А як уже допомогла Украї­на після вибуху?

— Понад 12 годин на свято Спа­са я провів у небі. О 7-й ранку ми вилетіли літаком Національної гвардії України за маршрутом Ки­їв-Анкара-Бейрут-Київ і поверну­лися о першій ночі. Вдячні україн­ській владі, яка прийняла рішення надати Лівану гуманітарну допо­могу. Її розвантажили в аеропорту Бейрута ліванські військові. Ліван­ці просили Україну про медичні препарати, обладнання, продукти харчування та будівельні матері­али — скло, алюміній, дерево. Та­кож Україна передала пшеничне борошно. Коли я вийшов з літака, зрозумів, наскільки ліванці вдячні Україні: були емоції, сльози.

— Вибух стався тоді, коли лікарні Бейрута були пере­повнені хворими на корона­вірус…

— На початку ліванці потуж­но боролися з коронавірусом, і епідемія зійшла у країні до по­казника близько 20−30 випадків щодня. Ліванцям вдавалося від­стежувати шляхи поширення ін­фекції. Людей, які привезли вірус та усіх контактних, ізолювали. По­тім кількість випадків почала різко зростати, на початку серпня було близько 500 нових випадків що­денно. І тут стався страшний ви­бух… Війна, що тривала 25 років, економічна криза, епідемія, а те­пер іще й вибух у порту. Ліван ви­снажений чорними смугами…

Фото з архіву Ігоря Осташа
Фото з архіву Ігоря Осташа
Фото з архіву Ігоря Осташа