«Коли вчився на міжнародній економіці, заздрив студентам з Карпенкового театрального — вони видавалися людьми з іншого світу»

В останній день літа, 31 серпня, те­леканал «Україна» покаже прем’єрні серії другого сезону нашумілої мело­драми «На твоєму боці» — про новий період у житті головних героїв. У першій частині мелодрами таланови­та нейрохірург Анастасія Стрілецька зустрічає на своєму шляху Максима, племінника і за сумісництвом началь­ника охорони власника клініки, в якій вона працює. Максим, з дитинства тісно пов’язаний з кримінальним світом, закохується у дівчину і хоче змінити свій світ, однак опиняється за ґратами. У наступних 24 серіях картини головних героїв чекає багато несподіваних поворотів долі. У фільмі одну з головних ролей зіграв відомий український актор Олександр Соко­лов.

— Олександре, розкажіть про вашу роль і про свого героя.

— На жаль, не можу розкривати таєм­ниці… але саме в другому сезоні все так змінилося, дуже важкі випробування че­кають на мого персонажа. Тепер він від­крився під іншим кутом. І якщо у пер­шому сезоні мій герой був більш-менш прямолінійним, бо ним керувала пом­ста, то у другому сезоні на нього чекають важкі випробування долі.

— Що нового відкрила вам ця роль?

— Зізнаюся, це найважча моя роль. Оскільки мені не по віку цей персо­наж, довелося докладати багато зусиль, з’являлося багато думок з приводу того, як що робити… Йому тридцять з хвости­ком років, він полковник МВС. Не знаю, чи в такому віці можна мати таке звання… Мені, молодому хлопцеві, який у такому віці має вже такий високий статус, впора­тися з роллю було суперважко. Тому що, на мою думку, це мала бути людина зна­чно старша, тож мені доводиться фан­тазувати на тему, як воно може бути, як воно краще, яким ти можеш бути за цих обставин. Якщо я раніше грав маніяка, це якось мені було більш зрозуміло. Тому доводилося багато вчитися, набиратися досвіду. Але це дуже добре.

— Чому доводилося вчитися? Мож­ливо, якісь сцени потребували осо­бливої підготовки?

— Якщо з фізичної точки зору, то тут не було такого, щоб набувати якихось спе­ціальних навиків… Якщо у «Таємницях» мене навчали з нуля їхати на коні, тому що в кадрі треба було скакати галопом, то тут такого не було.

— 48 серій і близько пів року зйо­мок. Як це — приходити і майже що­дня бачитись з одними і тими ж людь­ми?

— Люди на одній кухні сваряться. І це всім відомо. У нас все навпаки. Ми всі у близьких і дружніх стосунках. І чим далі, з’являються якісь спільні теми, свої жар­ти. Я до проєкту був знайомий заочно з Сергієм Радченком. Ми з ним напарники у серіалі, а тепер ще й стали друзями. Тут всі як одна родина. Пів року — це неймо­вірно багато.

— Як відбувався кастинг? І чи бачи­те себе у ролі Максима?

— Кастинг як кастинг. Ти щось робиш, тебе поправляють… А там вже попав чи не попав у персонажа, це ж не я вирі­шую. Чи бачу я себе в ролі іншого персо­нажа?.. Максима — точно ні. Мені здаєть­ся, що Діма — стовідсотковий Макс, бо він внутрішньо такий гнучкий. А я ближчий до Василя… Ми чимось схожі, якимось внутрішнім спокоєм, він такий холодний і розсудливий… Я в житті теж спокійний.

— Коли вирішили стати актором?

— Ой, це дуже довга історія. Я ж на­справді навчався спочатку у 145-му фізи­ко-математичному ліцеї, потім вступив на міжнародну економіку, в Університет імені Тараса Шевченка. Закінчив чотири курси, маю диплом бакалавра, а потім вступив у магістратуру — на заочне відділення… І після п’ятого курсу я дуже хотів… Не можу сказати, що завжди мріяв стати актором. Але завжди було якесь відчуття… Для мене завжди актори були якимись супер­людьми… Навіть ще коли навчався в Шев­ченковому університеті і йшли студен­ти з Карпенкового театрального, я думав — вау, це ж люди з іншого світу. І Карпен­ко це Хогвартс насправді, важко пояснити людині, яка не в темі, що там відбуваєть­ся. І я після п’ятого курсу не зміг вступити з академрізницею… Тож пішов працюва­ти, продавав якісь батарейки, які в підло­гу вмонтовувались… Тому що в мене не було незалежного тестування. І потім я вже склав це незалежне тестування офі­ційно. Я був людиною, яка не має жодного досвіду… Я ніколи не стояв на сцені, але доля так розпорядилася, що вступив до Театрального імені Карпенка-Карого, та ще й на курс до Дмитра Михайловича Бо­гомазова. Тобто мені шалено пощастило. Це насправді якась доленосна штука. Бо я думав, один раз спробую: так — так, ні, то ні. Але у мене це вийшло.

— Чи є зараз театр у вашому житті?

— Звісно, я працюю в Театрі на Лівому березі Дніпра. Ми прем’єру готуємо — за­раз у нас ставить дуже крутий білорусь­кий режисер Євгеній Корнях. Вистава на­зивається «Вино». Не можу сказати, що вистава про вино, але про нас, про алко­голь, про вино, яке тебе може заводити в якісь життєві ситуації… Про людей, про стосунки через алкоголь, якісь призми. Це буде дуже крута вистава, на мою дум­ку, такого в Україні ще не було. Це фізич­ний театр, у нас ще немає чисто фізично­го театру. І ще граю у кількох виставах у Театрі драми та комедії. Без сцени ніяк, я дуже люблю театр. Я — театральна лю­дина, потім вже кіно. Насправді не можна це розділяти, але я дуже люблю театр, це дуже важливо для актора.

— Зважаючи на ваш досвід — те­атральний, кіношний, як би ви оха­рактеризували актора? Він виступає як психолог, лікар. Все одно ви пев­ною роллю, картиною несете якусь істину. І ця істина впливає на людей. З чим би ви могли ототожнити актор­ську професію?

— Я не знаю… В якомусь сенсі ми від­дзеркалюємо якісь певні психотипи лю­дей: є така людина, така… Вона пово­диться певним чином, віддзеркалюючи поведінку певних типів людей. Як казав мій майстер, «Актер — тот, кто свободно чувствует себя в структуре». От і все, це той, хто вільно почувається в будь-якій структурі. От тобі скажуть, ти — це… ска­жімо, стілець. А чому я стілець? Бо ти сті­лець, ти така людина.

— Розкажіть про ваші захоплення і хобі — чим займаєтесь у вільний час?

— На жаль, а може, й на щастя, остан­ні пів року вільного часу взагалі не маю — бо якщо я не на знімальному майданчи­ку, то у театрі. Що ж до хобі — я в спортзал ходжу — люблю спортом займатись. Піс­ля «Таємниці», до речі, у мене прокинула­ся любов до коней, тепер люблю кінний спорт. У мене був ще один проєкт, ми там теж дуже багато на конях знімали. Музи­ка мені також дуже подобається.

— Музика — яка?

— Я на гітарі граю. Вдома щось бринь­каю, інколи купую собі нові гітари. У мене маленька є, не укулеле, а шестиструнна, вона як повноцінна гітара, але маленька.

— Щось своє граєте?

— Так, щось своє, іноді пишу вірші.

— А серйозно музикою не пробува­ли зайнятись?

— Я б хотів піти у театральну режисуру з часом. Але наразі не відчуваю в собі са­моорганізованості до цього. У мене є ба­жання, маю якісь ідеї, але я ще сам себе не можу організувати. А режисер має бути і сам організований, і вміти всіх ор­ганізувати. Я дуже хочу з часом вступити бодай на заочну форму навчання на ре­жисуру в Університет імені Карпенка-Ка­рого. Мрію у майбутньому вистави ста­вити.

— Як розслабляєтеся після трива­лих зйомок чи театрального сезону?

— Їду до моря. Море знімає усе наван­таження і втому, там я обнуляюся. Це міс­це, де я не тільки можу полежати на пля­жі, а навіть взимку… просто на два дні можу поїхати до Одеси, походити, послу­хати, подихати, посидіти, подивитись. Або якщо взагалі кудись не можу виїхати, то їду на природу — у поле, в ліс. Насправ­ді це зарядка, аби тільки якомога далі від людей, у тиші побути.

— Це має бути якась компанія дру­зів?

— Ні, лише я сам. Тому що й так пере­буваю в якомусь соціумі постійно — чи тут, чи в театрі… Іноді дуже потрібно побути самому. Я живу на Троєщині, там є парк Дружби народів. Іноді можна піти туди, де зовсім немає людей. Там дуже класно просто погуляти.

— А на особисте життя час є?

— Якось не дуже. Насправді дуже важ­ко навіть друзям пояснити, чому ти з ними не можеш зустрітися в той чи ін­ший день. Бо навіть якщо раніше закінчу­ється знімальний чи репетиційний день, просто хочеться поїхати додому — по­лежати чи поспати, бо не встигаєш від­новлюватися. А ще люблю вдягнути на­вушники і просто гуляти містом. Піти до Парку Шевченка, на Поділ, і просто йти, йти… Дуже важко людям пояснити, що це не я їх не хочу бачити — насправді часу навіть на себе не вистачає.

— Але ж настане час, коли прийде усвідомлення, що потрібна родина.

— Сподіваюся, що так буде. Думаю, людина, яка буде поруч, розумітиме цю ситуацію. І я зі свого боку робитиму все можливе, щоб був якийсь компроміс.

— То це одна з ваших найближчих мрій?

— Насамперед я дуже хотів би поста­вити виставу як режисер, це правда, в якомусь театрально-професійному пла­ні. А в особистому — щоб все було добре і всі були здорові. А родина… Не знаю, як відповісти на це питання. У професійно­му знаю, а в особистому… Та, мабуть, як і всі люди — хочу, щоб все було добре.