«Мені не цікаво дивитися фільми, де герої відразу стають героями»

Дмитро Сова — один з провідних акторів українського кінематографа. У його творчому портфелі майже 100 зіграних ролей і понад 200 дубляжів. Він обожнює свою роботу, бо, як жартує, більше нічого, окрім неї, не вміє робити. Дмитро Сова зараз «збирає кіноврожай»: 24 лютого на каналі «2+2» вийде перший україномовний детектив «Карпатський рейнджер», а вже наступного дня — допрем’єрний показ воєнної драми «Черкаси» про кількатижневий опір українського військового корабля у Криму навесні 2014 року. Про своїх героїв, забобони, про невиконання закону про квоти Дмитро Сова розповів журналістові «ВЗ».

— Дмитре, незабаром прем’єра першого україномов­ного детективу «Карпатський рейнджер», де ви зіграли одну з головних ролей. Розка­жіть про свого героя.

— Мій герой — Степан Фо­мін, який народився на Луган­щині. Коли у 2014 році почалася анексія Криму, він пішов служи­ти у Збройні сили України. Сте­пан — людина, яка розуміється на бойових мистецтвах, фахово володіє зброєю. Не хочу розпо­відати увесь сюжет, але Степан захищає Батьківщину, спере­чається з генералом і під час сварки навіть підняв руку на ге­нерала. За це його покарали — відіслали служити на Закар­паття звичайним дільничним. Оскільки його територія — при­кордонна, побачив, які махінації там відбуваються. Мій Степан — непроста людина, але дуже чес­на і гонорова. Він — романтик, закохується.

— Серед ваших ролей є і слідчі, у яких не завжди кабі­нетне життя. У карколомних сценах самі виконуєте трю­ки чи за вас це роблять кас­кадери?

— Це залежить від того, про який трюк йдеться. Якщо це просто бійка, все роблю сам, бо займався спортом. Мені це не лише цікаво, а й відповідаль­но. А якщо трюк складний — ку­дись треба падати чи мого ге­роя збиває машина, звісно, я цього не роблю. Бо ж мені ще треба працювати далі у кадрі. Режисер ніколи не піде на такий ризик. Іноді трапляється, що на­віть незаплановано щось «ви­бухне». Наприклад, під час зйо­мок «Карпатського рейнджера» ще один головний герой виска­кує зі стодоли верхи на коні. А мені треба було, ховаючись за конем, швидко забігти у дім. Переді мною — клумба з дуже низькою загорожею, мабуть, сантиметрів з 30 заввишки. Я зачепився ногою і «загальму­вав» носом у цьому квітнику — знімальна група мала з чого смі­ятися. Жартували: «Діма, тобі за цей трюк грошей ніхто не запла­тить» (сміється. — Г. Я.).

— 27 лютого відбудеться всеукраїнська прем’єра во­єнної драми «Черкаси» про кількатижневий опір україн­ського військового корабля у Криму навесні 2014 року, де ви граєте головну роль. Які моменти зі зйомок вас врази­ли найбільше?

— У цьому фільмі вражає все. Це дуже хороше українське кіно. На зйомках відбувалося все те, що я дуже люблю у своїй профе­сії. Це коли збираються люди, з якими ти вже колись працю­вав, коли матеріал подобаєть­ся. Матеріал про події, що дуже свіжі і зачепили кожного. Фільм про війну, яка йде досі, про нашу Україну, про справжній патріо­тизм. Знаєте, мені не цікаво ди­витися фільми, де герої відра­зу стають героями. Мені цікаво спостерігати становлення лю­дей, які приймають рішення, ро­блять певний вибір. Тому у мене враження від всього: і від сце­нарію фільму, і згодом від проб, репетицій, зйомок… Ми постій­но спілкувалися, щось знахо­дили нове і цікаве. Неймовір­но щасливий, що потрапив у цей проєкт. У моїй кар’єрі і для мене особисто, бо я дуже лю­блю свою країну і нікуди з неї не планую їхати, це такий потуж­ний меседж. Я побачив, у якому стані наш флот, бо ж після совка ніхто не витрачав грошей на ар­мію… Було неймовірно цікаво спілкуватися з людьми, які слу­жать на флоті. А знімальна група була просто золота.

— У вашій творчій біогра­фії — близько 100 зіграних ролей, серед яких і «Суве­нір з Одеси», і «Село на міль­йон»… Але ви також маєте і понад 200 дубляжів, серед яких «Тачки», «Пірати Кариб­ського моря», «Холодне сер­це». Де цікавіше працювати — на знімальному майданчику чи у студії дубляжу?

— Це різні речі. Бо дубляж — це дуже складно. Кожен раз треба пройти те, що зіграв ін­ший актор. Я не намагаюся зро­бити його кращим чи гіршим, а таким, яким він є насправ­ді. За тембром, психофізикою мушу підходити під цього акто­ра. Дуже люблю дубляж, але у плані ризику, переживання мені все ж таки більше подобається кіно. Я люблю спілкуватися з ре­жисерами, які мене змінюють. Сам багато працюю, а режисе­ри змушують ще більше працю­вати над собою. Бо тут все і за­раз. Ти у кадрі, ти — на екрані. Прямо у кадрі ти шукаєш, бук­вально намацуєш свого персо­нажа. Перед кожним знімаль­ним днем переживаю трепетне хвилювання.

— Багато акторів забобон­ні. А ви?

— Я до таких не належу. Знаю, що коли падає текст, треба на нього сісти і згадати трьох лисих режисерів, але я цього ніколи не роблю. Для мене головне приї­хати на майданчик добре підго­товленим — зі 100-відсотковим знанням тексту.

— Коли вийшов кілька років тому закон про квоти, перед українськими акторами уві­мкнули зелене світло — вони почали отримувати провідні ролі. Однак зараз, бачу, у но­вих серіалах, які транслюють українські канали, у головних ролях знову російські актори. На вашу думку, хіба у нас бра­кує талановитих людей?

— Правда, коли почалася ві­йна, а потім набув чинності закон про квоти, наших акторів поча­ли знімати більше. Навіть у мене більша частина головних ролей з’явилася також після прийнят­тя цього закону. У нас дуже хо­роша база, багато талановитих акторів. Правда, недавно мене затвердили на фільм, не буду називати режисера (він з Росії) і продакшен. Але стрічку знімають на замовлення одного з україн­ських каналів. Раптом мені теле­фонує кастинг-директор і каже, що мене зняли з ролі, бо відмо­вилася московська актриса, яка мала грати головну роль, і тепер канал буде проводити перекас­тинг. Неприємно. І несправед­ливо. Розумієте, продюсери за­прошують російських акторів, бо хочуть продавати свої філь­ми і в Росію, і в Казахстан, і в Бі­лорусь… Зараз знову поверта­ється все те, що було до закону про квоти. Свої ж, тобто люди в Україні, які займаються адмі­ністративними питаннями, не поважають українських акто­рів. Розумію, що всі хочуть про­дати і заробити, але ж це мож­на робити по-іншому. Скажімо, я хочу кудись поїхати. Але брав участь у пробах і чекаю відпові­ді. Мені кажуть зачекати до по­неділка. Чекаю. Телефоную сам, бо переживаю. Запитую, чи за­твердили і чи можу розрахову­вати на роль? Мені відповіда­ють, що відповіді ще немає. То для чого мені казали, щоб за­чекав до понеділка? Це — без­відповідальність. Люди хочуть чимось займатися, але не ма­ють елементарної поваги до лю­дей. І так поводяться 80 відсо­тків. Або ще одна неприємність. Один з каналів заборгував нам гроші. Не повертає. Ми змуси­ли керівництво каналу написа­ти, коли перед нами вибачать­ся і коли з нами розрахуються. Знаєте, як мені казав один то­вариш: «У нас такий час, коли треба речі використовувати, а людей — любити. А у нас навпа­ки — використовують людей, а речі люблять». Я з ним згоден, тим більше, у нашій професії це дуже відчувається. Не хочеть­ся працювати з такими людьми. Я не проти того, щоб у нас зні­малися російські актори. Якщо вони не патякають зайвого і як ті шавки не гавкають у твій бік, то нехай працюють, якщо вони хо­роші люди. Скільки знаю таких, які приїхали з Пітера, одружили­ся в Україні, знають і розуміють ситуацію. Серед моїх російських друзів сєпарів нема.

— Ви не з акторської роди­ни, однак і ви, і ваш брат ста­ли акторами. Батьки підтри­мали вас у виборі професії?

— Мій старший брат мав на­мір вчитися на міліціонера. На­віть склав два вступні іспи­ти. Але Тетяна Михайлівна, яка вела театральний і ще якісь гуртки, підказала братові їхати до Києва і спробувати вступи­ти у театральний. Вона готува­ла двох осіб і ще пообіцяла па­ралельно займатися з братом. І Петро поїхав. На вступі заспі­вав «Сонце низенько» з «Натал­ки Полтавки», а він так гарно спі­ває, можна заслухатися. Батьки бачили, що Петро — таланови­тий, то чому б мали відмовляти. Я також пішов у театральний, бо більше нічого не вмію роби­ти (сміється. — Г. Я.). Я не мате­матик, зате з дитинства співав і навіть придумував якісь сценки. Пригадую, у дитинстві хотів на­лякати батьків. Це було восени, ми на дачі збирали сміття. Сто­яв віз, яким ми те сміття виво­зили і закопували за городами. На купі сміття лежала трилітро­ва розбита банка. Я придумав такий сюжет: зараз ляжу під віз (а колесо відділялося від воза) і буду кричати, що мене при­тиснуло возом. Коли знімав ко­лесо, банка з воза впала і від­різала мені палець. У мене був шок: палець висів лише на шкі­рі. Я закричав: «Мама!». Мама мало не знепритомніла, закли­кала тата. А тато — людина емо­ційна, почав ще й мене свари­ти. Мама, звісно, заступилася, мовляв, чого кричати, треба їха­ти у лікарню. Ми поїхали заши­вати. Ну, вийшов сюжет трохи інший, ніж я придумав. Повинна була вийти комедія, а вийшла майже трагедія.

Батьки нас підтримували, як тільки могли. Передавали нам з Петром до Києва сумки з кар­топлею, закрутки. Мама пра­цювала, та ще й їздила в Одесу і до Москви торгувати, щоб за­робити більшу копійку. Батько — слюсар-сантехнік. Також після роботи вечорами ходив «кали­мити». Для нас батьки старали­ся, переживали, щоб ми не були голодними. Ми з братом всту­пили власними силами. Ніхто ні­яких хабарів не платив, не було жодних «договорняків». Бать­ки підтримали нас і матеріаль­но, і морально. Брат працює у театрі, мама ходить на його ви­стави. 25 лютого відбудеться допрем’єрний показ «Черкас», то я дуже хочу, щоб батьки були на ньому. Що я став актором, завдячую тільки своїм батькам. А далі мені щастило на чудових викладачів. Мій майстер Тарас Денисенко, на жаль, уже покій­ний, який став для мене другим батьком, якось сказав: «У нашій професії головне — не скурвити­ся».

— Після того, як ви з Ан­ною Кошмал зіграли у серіалі «Село на мільйон», поповзли чутки, що ви — закохана пара. Це правда?

— Вигадка. Ми з Анею пра­цювали два сезони, між нами була взаємна симпатія, але не більше. Аня — чудова людина, красива жінка, мені подобаєть­ся, як вона працює на майдан­чику…