Передплатити Підтримати

«Послом миру» можна назвати кожного казкаря"

Лауреатом Міжнародної літературної премії миру за 2020 рік стала колишня завідувачка відділу культури «Високого Замку»

4343

Міжнародний Центр «Незалежне посоль­ство миротворців» (Німеччина), Між­народний Арт-центр Klas’s Arts Center San Francisco (США, Сан-Франциско), Асоціації «Міст Пегасу» й «Форум миру» (Німеччина, Франкфурт-Берлін) назвали Послів миру — лауреатів Міжнародної лі­тературної премії миру за 2020 рік. Цією почесною відзнакою нагороджують відо­мих письменників, перекладачів і вчених, високохудожні твори яких об’єднують народи. Цьогорічним лауреатом стала й колишня завідувачка відділу культури редакції газети «Високий Замок» Олена Лань (на фото — Олена з донечкою Варва­рою). Уже кілька років Олена живе у Чехії, пише і видає свої книжки для найменших читачів.

Фото Яни Шпакової

— Для мене така висока оцінка стала повною несподіванкою, — розповіла Олена Лань. — Сприй­маю її як величезний духовний і професійний аванс. Напевно, «по­слом миру» можна назвати кожно­го казкаря. Адже саме казка фор­мує первинні моральні цінності дитини, а саме від цього залежить, як виглядатиме наш світ у майбут­ньому.

Мета моєї творчості — ознайоми­ти маленького європейця з україн­ською демонологією. Вивести на­ших унікальних польовиків, мамун, русалок, нявок і мавок із манівців європейської літератури та по­вернути у «культурну гру». Чи ви­йшло? Думаю, я на початку шляху. Та коли чеський хлопчик, гуляючи з мамою у празькому парку, раптом бачить загублений чобіт і радісно кидається до нього з криком «О! Бурдебач!», це означає, що заці­кавити юних європейців героями українських книжок цілком реаль­но. Попри шалену конкуренцію. Як, зрештою, і зацікавити професійні інституції. Адже університет Пів­денного Іллінойсу (США) рекомен­дував мою дилогію до друку для всіх вікових груп, крім найменшої. Зараз перекладаю книги англій­ською.

— Олено, це твоя перша наго­рода?

— Не перша. Першою стала ме­даль Літературно-мистецької пре­мії імені Куліша, присуджена Міжна­родною літературно-мистецькою академією України, — «За модерну обробку української демонології». Мені урочисто вручив її на вокзалі о 6-й ранку водій пасажирського рейсу з України, ще й руку щиро потиснув. «Ваша?» — з привітною усмішкою поцікавився він. «Моя…». А от відзнаку «За майстерність» дістала моя інша казка «Де живуть сніговички?» — це вже від VІІ Між­народного конкурсу «Казка сьогод­ні» (проєкт «Німеччина-Україна»). Хоча, зізнаюся, терпіти не можу конкурсів. Подаюся на них з-під па­лиці, бо друзі дуже тиснуть. Читач такий різний. Комусь подобається одне, комусь — інше. І це чудово. І відзнак не люблю. Навколо стільки гідних невідзначених митців, що почуваюся ніяково.

— Чим зараз займаєшся у Че­хії?

— Торік я стала автором 30 інтерв’ю з успішними українцями, які живуть у Чеській Республіці. Йдеть­ся про чеськомовний проєкт «Укра­їнці, якими ви їх не знаєте». Мені дуже сподобалася ідея колишньої львів’янки Лариси Галишич — пред­ставити чехам українських вчених, лікарів, спортсменів, художників, архітекторів, програмістів, під­приємців, які роблять повноцінну кар’єру за кордоном, але не забу­вають, звідки вони родом і освітою. Ми били на розрив шаблону «укра­їнець-заробітчанин». Я і досі готую чеських колег до інтерв’ю з наши­ми героями. Так що, слава Богу, проєкт вийшов не тільки дипло­матичним. Знаєте, в чому основна проблема українських проєктів за кордоном? У тому, що це або «по­літичний от кутюр», розрахований на «віпів», або суто внутрішні акції для діаспори — концерти, вистави. Нехай і високопрофесійні. Зовніш­ніх культурних проєктів дуже і дуже мало. Хоча ситуація поступово по­кращується. Я і сама готую кілька цікавих проєктів.