«Трагізм війни став для мене ще болючішим під час написання нового роману»

16 січня в усіх кінотеатрах України — прем’єра стрічки «Від­дана», знятої за романом Софії Андрухович «Фелікс Австрія» — найкращою книгою 2014 року за версією BBC Україна. Події фільму розгортаються у Станіславові (нині Івано-Франківськ) кінця XIX — початку ХХ століття, коли місто було частиною Австро-Угорської імперії. На тлі Прекрасної епохи розгорта­ється складна історія двох молодих жінок — служниці Стефа­нії і панянки Аделі, долі яких переплелися у нерозривному зв’язку любові, ревнощів, подвійних смислів та таємниць. На допрем’єрному показі журналіст «ВЗ» поспілкувалася з пись­менницею Софією Андрухович — про новий фільм, творчість, освіту і політичне життя.

— Софіє, після того, як ро­ман «Фелікс Австрія» по­бачив світ 2014 року, його спочатку поставили на сце­ні, згодом ви вирішили його екранізувати. Не боялися, що фільм, можливо, програє романові? І чи задоволені ви результатом?

— На жаль, спектаклю, який поставили у Львові, не бачила. Тому про виставу не можу нічо­го сказати. Щодо фільму, я не боялася. Пропозиція, що на­дійшла від продюсерки філь­му Надії Зайончковської, стала для мене приємною несподі­ванкою. Звісно, певні застере­ження були. Наприклад, мені було трохи лячно, поки не по­знайомилася з цими людьми, не могла передбачити, як вони будуть поводитися з матеріа­лом. Однак ми з Надією швидко ближче познайомилися, багато спілкувалися, і я зрозуміла: те, як вона бачить і сприймає ро­ман «Фелікс Австрія», цілком вкладається у мої уявлення про цей роман і викликає симпатію. Коли я дала згоду на екраніза­цію, для себе дуже чітко розста­вила акценти у тому сенсі, що я сама відповідаю лише за книж­ки, які я пишу. Тобто за ту робо­ту, яку я роблю від початку і до кінця. Фільм знято за мотивами роману, але його роблять інші люди, і це їхня версія і їхня ін­терпретація.

— Тобто сценарій писали не ви?

— Сценарій написала Алі­на Семерякова, а я на певному етапі взяла участь у вичитуван­ні, роботі над діалогами і до­робляла деякі сцени. Для мене стала відкриттям кінематогра­фічна кухня — як усе це пра­цює. Бо це дуже відрізняється від того, як працюю я. Я залежу лише від себе, у цьому, звісно, є плюси і мінуси, полегшення і складнощі. У випадку «Відда­ної» я мала можливість спосте­рігати, як роблять кіно. У проце­сі бере участь велика кількість людей, і немає жодного, хто би повністю за все відповідав. Є, звісно, Надія, яка контролює процес, є режисер Христина Сиволап, яка має своє завдан­ня, але є багато етапів, на яких багато моментів змінюється. І є багато людей, які ухвалюють рі­шення і впливають на процес. Для мене це був цікавий і не­звичний досвід.

— У романі події розгорта­ються у Станіславові — тепе­рішньому Івано-Франківську. Чому жодної сцени не зняли у цьому місті?

— На жаль, це правда. Знаю, що Надія і команда людей, які над цим працювали, ставили собі конкретне завдання знайти локації в Івано-Франківську. Тому туди їздили кілька експе­дицій, які контактували з місце­вими людьми, які добре знають місто, істориками та культуро­логами. Однак з’ясувалося, що немає жодного місця, яке мо­гло б слугувати натурою на зні­мальному майданчику, щоб у кадр не влазили пластикові ві­кна, білборди, зіпсована архі­тектура. Тоді вирішили виходи­ти зі ситуації іншим чином.

— Нещодавно ви завер­шили роботу над романом «Амадока». Цей роман також про кохання?

— Так. І про кохання, і про лю­бов у широкому сенсі. Будь-який текст, особливо художній, так чи інакше торкається теми любові. У найновішому романі любов ще складніша і відкрита мною в інший спосіб, ніж у ро­мані «Фелікс Австрія». «Ама­дока» — роман набагато склад­ніший, набагато важчий. Там також є історичні шари, есеїс­тичний фрагмент. Він великий за обсягом і вміщує у собі три основні частини, що стосують­ся різних періодів історії і різних тем. Але кожна з цих тем так чи інакше розповідає про любов.

— А чому така дивна назва? Що вона означає?

— Це назва озера, яке начеб­то колись було на території су­часної України на кордоні між Поділлям і Галичиною, поблизу Кам’янця-Подільського. Це озе­ро вперше описав Геродот (дав­ньогрецький історик. — Г. Я.). І начебто це озеро було найбіль­шим у Європі. Після Геродота це озеро з’являлося на багатьох се­редньовічних мапах європей­ських картографів, а згодом у якийсь момент воно просто зни­кло з мап, і сьогодні точно не ві­домо, чи це озеро існувало вза­галі. Ніхто достеменно не знає, чи це була вигадка Геродота, чи воно було насправді, а потім без­слідно зникло. Я використовую цей образ — образ озера Амадо­ка — як метафору багатьох різних понять, зокрема він стосуєть­ся історії або мікроісторій і цілих шарів, зокрема української істо­рії, які ми досі погано знаємо або про які боїмося говорити.

— Знаю, що частина ново­го роману присвячена поді­ям, що розгортаються на тлі теперішньої війни…

— Війна — велика трагедія, яка травмує нас усіх. Дуже склад­но передбачити, як ці травми пе­регукуватимуться в майбутньо­му і як довго. З іншого боку, увесь трагізм цієї війни став для мене ще болючішим під час написання цього роману. Як би це жахливо не звучало, але ця війна є певною закономірністю, яка випливає з попередньої історії України і з від­носин із північним сусідом.

— Ще 2014 року ваш батько Юрій Андрухович сказав кри­лату фразу, яку можна засто­сувати і сьогодні: «Ця вла­да сильна своєю тупістю». Як можете оцінити глибокий зміст цієї фрази тепер?

— В якомусь сенсі є певні від­мінності теперішньої влади з тією, що була у 2014 році. Але і сьогодні ця фраза актуаль­на. Можливо, у деяких людей при владі й добрі наміри. Од­нак головна проблема у тому, що ці люди дуже часто не ком­петентні у тому, чим вони те­пер займаються. Вони не готові до викликів. Це видно спосте­рігачеві, ми це бачимо з новин і описів внутрішніх подій у пар­ламенті. Рішення приймають­ся на ходу. Мабуть, найбільша проблема полягає у тому, що ці люди походять з культури, яку можна окреслити як постра­дянська. І тому вони на чуттє­вому, емоційному та інтуїтив­ному рівнях не мають стосунку до українських тем. На жаль… До тем, які пов’язані з україн­ською самосвідомістю. З цього випливає дуже багато проблем. Ці люди не здатні перейнятися цінностями Євромайдану. Про­сто тому, що це не їхня «тема».

— Оскільки ми зачепи­ли питання культури, прошу сказати, як ви ставитеся до того, що багато українських письменників і поетів тво­рять російською? Бо, як відо­мо, без мови ми — ніхто…

— Це також частина того, як склалася історія України. І цьо­го не можна засуджувати. Якщо людина себе асоціює, іденти­фікує з цією мовою, ніхто не може забороняти. Інша річ, на мою думку, зміни, які почалися з війною на Донбасі, означають, що кожен з нас постав перед дуже складним власним вибо­ром. Тому з певними людьми відбуваються важкі і не завжди комфортні зміни. Але якщо їх не зробити, ситуація залишиться такою самою, як була до війни. А це також було би трагедією.

— Але повернімося до ва­шої творчості. Недавно до нашої редакції зателефо­нував дідусь із Тернопіль­щини, вчитель. Сказав, що його внучка-старшокласни­ця придбала вашу книжку «Сьомга». Після того, як він погортав її, у нього погірши­лося самопочуття. Цей пан запитав у нас: чому таку «від­верто порнографічну книжку з непристойними сценами, яка розбещує молодь, не за­боронять в Україні?». Що б ви відповіли нашому читачеві?

— Мені дуже прикро, що цьо­му панові стало погано у зв’язку з моїм романом. У випадку «Сьомги» йдеться про речі, які б я не називала «порнографічни­ми». Ця книжка для мене була, з одного боку, дуже складним до­свідом, а з іншого — необхідним. Насправді цей роман допоміг мені стати письменницею. Бо відбулося якесь таке розкриття в цьому тексті, після якого я зро­зуміла, що можу робити те, що хочу. Цей роман розповідає про досвід молодих людей, про до­рослішання у 1990-х роках, а це також пострадянський період. Там дуже багато описів буден­ного життя. Так само там при­сутній дискомфорт, пов’язаний зі складним періодом дорослі­шання. Дідусь-читач вашої газе­ти, як і досить багато інших діду­сів і бабусь нашої країни, ніколи, мабуть, не стикався з літерату­рою на такі теми. Тіло, відкрит­тя тілесних досвідів, неприйняття себе — це все для наших предків або розкіш, або розпус­та. Я розумію, що у деяких лю­дей це і сьогодні може виклика­ти спротив.

— Якось прочитала, що за вашими словами, у вас не­має вищої освіти. Попри те, що у вас була стипендія мі­ністерства культури Респу­бліки Польща, ви покинули навчання на третьому курсі. Що стало причиною?

— Був комплекс різних при­чин. Мабуть, найголовніша по­лягає у тому, що якісь особли­вості мого характеру робили це навчання таким, як мені тоді здавалося, безглуздим. Ма­буть, це був такий юнацький максималізм, з одного боку. А з іншого, я також багато разів по­верталася в уяві й у своїх пла­нах до цієї теми, і сьогодні не шкодую, що так сталося. У жод­ному разі нікого не агітую по­вторювати такий мій крок, а на­впаки, заохочую до постійної освіти, бо вважаю це одним із найцінніших здобутків людини і найцікавішим способом прово­дити час і змінювати себе. Але я знайшла для себе такий режим навчання, який мені найбільше пасує. Авжеж, це дуже складно робити, оскільки людині важко себе організувати. Тому раджу всім знаходити свій власний вуз і користуватися можливос­тями, які дає цей спосіб, пере­вірений століттями, але у моє­му випадку все склалося також непогано. Я досі вчуся, і, споді­ваюся, буду продовжувати на­вчання.

— Як сприйняли тоді це ваші батьки?

— Зрозуміли і підтримали мене. Вони бачили, що я сама можу набагато корисніше роз­порядитися своїм часом і сво­їм навчанням, ніж так, як це ро­блять у навчальному закладі.

— А коли зустрічаєтеся з батьком, часто сперечаєтеся на політичні теми? Чи вдома тема політики — табу?

— Як правило, поділяємо думки і погляди одне одного, але водночас поважаємо думку одне одного.