«В Аргентині ринок землі є. Але вона впевнено рухається до п’ятого дефолту»
Бізнес-омбудсмен Львівщини Зеновій Бермес — про ризики продажу сільськогосподарських земель
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/399240/bermes.jpg)
Торгувати землею можна. Але якщо відкрити ринок землі за нинішньої економічної ситуації, то агрохолдинги скуплять більшість земель сільгосппризначення, на яких вирощуватимуть вигідні пшеницю, сою та ріпак. Натомість дрібні фермери, які й так заледве зводять кінці з кінцями, залишаться без землі. А селяни взагалі можуть опинитись у резерваціях — довкола будуть приватні землі агрохолдингів. Про це говорив під час відкритого інтерв’ю у студії «Твоє Місто» бізнес-омбудсмен Львівської області Зеновій Бермес.
— Нам свідомо чи несвідомо нав’язують міф, що українці так погано живуть, бо у нас немає ринку землі. Ті, хто ратує за прийняття закону про ринок землі, кажуть, є люди на селі, які не можуть обробляти свою землю, і що їм з нею робити? Якби продали, то хоч би гроші були. Але треба розуміти: якщо це великий клапоть землі, то він уже, переважно, відданий в оренду за певну плату, — каже Зеновій Бермес. — Якщо є ринок, то є продавець і покупець. З продавцями зрозуміло. Питання в тому, хто буде купувати ту землю? Логічно, що насамперед землю мали би продавати місцевим фермерам. На сьогодні в Україні 33 тисячі фермерів. Для порівняння, у сусідній Польщі їх 1,4 мільйона! Селян зробили мало не жебраками, тому сподіватись, що вони в майбутньому стануть покупцями землі, не доводиться. Простий українець, який живе у селі, не може навіть землю в оренду взяти. Адже для цього часто проводять торги. Селянин же не може бути учасником торгів за право орендувати землю, оскільки не має грошей на підготовку тендерної документації. У проєкті закону встановили обмеження, що в одні руки можна продати 35% земель населеного пункту, 15% земель регіону і 0,25% держави. Але спочатку треба встановити обмеження кількості землі в одні руки, як було у Польщі — не більш ніж 100−200 га, чи навіть 300, як у Канаді.
— Що зміниться для аграріїв з прийняттям такого законопроєкту?
— На сьогодні в Україні існує тіньовий ринок землі. І багато аграріїв взяли землю в довгострокову оренду — на 49 років. Тобто фактично та земля уже не належить селянам. Звичайно, часто самі селяни думають, що вони зможуть добре заробити на продажу землі. Але реальність жорстока. Вартість землі на початку навряд чи буде більшою за тисячу доларів за гектар. Дехто каже, що вартість землі зросте до 6, 10 чи навіть 12 тисяч доларів за гектар — залежно від якості. Але навіть якщо це станеться, то не скоро. Насамперед цю землю швидко спекулятивним способом викуплять ті, хто має вільні гроші. Держава обіцяє, що фермери зможуть отримати кредитні кошти на придбання землі. Але навіть якщо держава відшкодовуватиме відсотки за кредитом, людей, які зможуть його отримати, насправді буде дуже мало. На сьогодні задекларовано багато програм підтримки агровиробника. Але, скажімо, на Львівщині є 280 тисяч особистих селянських господарств і 700 фермерів. А коштів, які надходять на Львівщину, вистачає на 30−40 людей.
Навіть якщо людина купить землю, їй треба мати чим її обробляти, потрібне насіння, засоби захисту рослин. Тому розповіді про те, що землю куплять українці, — це легенда. Лише 20% українців мають можливість щось купувати, але вони воліють витрачати гроші за кордоном. Усі решта — на межі бідності. Так, агрохолдинги заявляють, що не бояться ринку землі. Але ми бачимо, чим займаються агрохолдинги. Вони вирощують продукцію, яка має дуже мало доданої вартості. Якби пшеницю, яку Україна вивозить за кордон, переробляли тут, то Україна мала б у 45 разів вищий дохід, який має зараз. Ми експортуємо переважно сировину, нерідко пшеницю експортують лише як корм. Навіть фасувати належним чином свою продукцію не навчились. І міжнародні донори намагаються нам нав’язати, що ми маємо такими залишатись. Норвезький економіст Ерік Райнерт каже, відкривати український ринок землі за нинішньої економічної ситуації — загроза не тільки економічній, а й політичній незалежності. Він каже: «Не слухайте тих, хто дає вам гроші, а робіть так, як вони робили під час економічних криз».
— Чи є ризик, що українські землі викуплять іноземці?
— Якщо українці не мають грошей, аби купити землю, то її так чи інакше куплять іноземці. Є приклад Аргентини, яка має приблизно таку ж кількість родючої землі, як Україна. Там ринок землі був запроваджений ще 1970 року. Але Аргентина уже чотири рази переживала дефолт і зараз впевнено йде до п’ятого. Їхня земля уже не належить аргентинцям, і лише зараз вони думають, а як же повернути ситуацію? Схожа ситуація у Литві, де 90% земель належить не литовцям.
— Чи прописаний у законопроєктах механізм формування ціни на землю? Адже навіть у межах одного населеного пункту землі можуть бути різної якості.
— Передбачено, що при формуванні ціни оперуватимемо двома речами: нормативно-грошовою оцінкою та ринковою ціною. Мабуть, ще будуть якісь підзаконні акти, які визначатимуть механізми реалізації цього закону. Розуміємо, що нормативно-грошова оцінка дасть мінімум. Ринкова ціна зростатиме разом зі зростанням технологій, якості землі, віддачі. Той, хто купує, може найняти фахівців і побачити реальний стан землі, і від того залежатиме вартість.
— Чи є дані, скільки земель сільгосппризначення не обробляють? Адже нерідко там, де колись були колгоспні поля, зараз ліс росте?
— Звичайно, є категорії земель, які не мають цінності для великих покупців. Це і заболочені, і заліснені землі, землі, пошкоджені ерозією. В обробіток таких земель треба вкласти великі гроші, тому у них буде найменша вартість. Ще одна проблема — розкидані дрібні паї, які не можна об’єднати. Але в такому випадку може бути придуманий механізм насильного переформатування земель на користь більших землевласників. Але на будь-яку землю покупець знайдеться — питання лише в ціні.