«В Аргентині ринок землі є. Але вона впевнено рухається до п’ятого дефолту»

Бізнес-омбудсмен Львівщини Зеновій Бермес — про ризики продажу сільськогосподарських земель

Зеновій Бермес

Торгувати землею можна. Але якщо відкрити ринок землі за нинішньої економічної ситуації, то агрохолдинги скуплять більшість земель сільгосппризначення, на яких вирощуватимуть вигідні пшеницю, сою та ріпак. Натомість дрібні фермери, які й так заледве зводять кінці з кінцями, залишаться без землі. А селяни взагалі можуть опинитись у резерваціях — довкола будуть приватні землі агрохолдингів. Про це говорив під час відкритого інтерв’ю у студії «Твоє Місто» бізнес-омбудсмен Львівської області Зеновій Бермес.

— Нам свідомо чи несвідомо нав’язують міф, що українці так погано живуть, бо у нас немає ринку землі. Ті, хто ратує за при­йняття закону про ринок зем­лі, кажуть, є люди на селі, які не можуть обробляти свою землю, і що їм з нею робити? Якби про­дали, то хоч би гроші були. Але треба розуміти: якщо це вели­кий клапоть землі, то він уже, переважно, відданий в орен­ду за певну плату, — каже Зено­вій Бермес. — Якщо є ринок, то є продавець і покупець. З про­давцями зрозуміло. Питання в тому, хто буде купувати ту зем­лю? Логічно, що насамперед землю мали би продавати міс­цевим фермерам. На сьогодні в Україні 33 тисячі фермерів. Для порівняння, у сусідній Польщі їх 1,4 мільйона! Селян зробили мало не жебраками, тому спо­діватись, що вони в майбутньо­му стануть покупцями землі, не доводиться. Простий українець, який живе у селі, не може на­віть землю в оренду взяти. Адже для цього часто проводять тор­ги. Селянин же не може бути учасником торгів за право орен­дувати землю, оскільки не має грошей на підготовку тендер­ної документації. У проєкті за­кону встановили обмеження, що в одні руки можна продати 35% земель населеного пункту, 15% земель регіону і 0,25% держави. Але спочатку треба встановити обмеження кількості землі в одні руки, як було у Польщі — не більш ніж 100−200 га, чи навіть 300, як у Канаді.

— Що зміниться для аграрі­їв з прийняттям такого зако­нопроєкту?

— На сьогодні в Україні існує тіньовий ринок землі. І бага­то аграріїв взяли землю в дов­гострокову оренду — на 49 ро­ків. Тобто фактично та земля уже не належить селянам. Зви­чайно, часто самі селяни ду­мають, що вони зможуть до­бре заробити на продажу землі. Але реальність жорстока. Вар­тість землі на початку навряд чи буде більшою за тисячу до­ларів за гектар. Дехто каже, що вартість землі зросте до 6, 10 чи навіть 12 тисяч доларів за гек­тар — залежно від якості. Але навіть якщо це станеться, то не скоро. Насамперед цю землю швидко спекулятивним спосо­бом викуплять ті, хто має вільні гроші. Держава обіцяє, що фер­мери зможуть отримати кредит­ні кошти на придбання землі. Але навіть якщо держава від­шкодовуватиме відсотки за кре­дитом, людей, які зможуть його отримати, насправді буде дуже мало. На сьогодні задекларова­но багато програм підтримки аг­ровиробника. Але, скажімо, на Львівщині є 280 тисяч особис­тих селянських господарств і 700 фермерів. А коштів, які над­ходять на Львівщину, вистачає на 30−40 людей.

Навіть якщо людина купить землю, їй треба мати чим її об­робляти, потрібне насіння, за­соби захисту рослин. Тому роз­повіді про те, що землю куплять українці, — це легенда. Лише 20% українців мають можли­вість щось купувати, але вони воліють витрачати гроші за кор­доном. Усі решта — на межі бід­ності. Так, агрохолдинги заявля­ють, що не бояться ринку землі. Але ми бачимо, чим займаються агрохолдинги. Вони вирощують продукцію, яка має дуже мало доданої вартості. Якби пшени­цю, яку Україна вивозить за кор­дон, переробляли тут, то Україна мала б у 45 разів вищий дохід, який має зараз. Ми експортує­мо переважно сировину, нерід­ко пшеницю експортують лише як корм. Навіть фасувати належ­ним чином свою продукцію не навчились. І міжнародні донори намагаються нам нав’язати, що ми маємо такими залишатись. Норвезький економіст Ерік Рай­нерт каже, відкривати україн­ський ринок землі за нинішньої економічної ситуації — загроза не тільки економічній, а й полі­тичній незалежності. Він каже: «Не слухайте тих, хто дає вам гроші, а робіть так, як вони ро­били під час економічних криз».

— Чи є ризик, що українські землі викуплять іноземці?

— Якщо українці не мають грошей, аби купити землю, то її так чи інакше куплять інозем­ці. Є приклад Аргентини, яка має приблизно таку ж кількість родючої землі, як Україна. Там ринок землі був запровадже­ний ще 1970 року. Але Аргенти­на уже чотири рази переживала дефолт і зараз впевнено йде до п’ятого. Їхня земля уже не нале­жить аргентинцям, і лише зараз вони думають, а як же поверну­ти ситуацію? Схожа ситуація у Литві, де 90% земель належить не литовцям.

— Чи прописаний у законо­проєктах механізм форму­вання ціни на землю? Адже навіть у межах одного насе­леного пункту землі можуть бути різної якості.

— Передбачено, що при фор­муванні ціни оперуватимемо двома речами: нормативно-грошовою оцінкою та ринковою ціною. Мабуть, ще будуть якісь підзаконні акти, які визначати­муть механізми реалізації цього закону. Розуміємо, що норма­тивно-грошова оцінка дасть мі­німум. Ринкова ціна зростатиме разом зі зростанням технологій, якості землі, віддачі. Той, хто ку­пує, може найняти фахівців і по­бачити реальний стан землі, і від того залежатиме вартість.

— Чи є дані, скільки земель сільгосппризначення не об­робляють? Адже нерідко там, де колись були колгоспні поля, зараз ліс росте?

— Звичайно, є категорії зе­мель, які не мають цінності для великих покупців. Це і заболоче­ні, і заліснені землі, землі, пошко­джені ерозією. В обробіток та­ких земель треба вкласти великі гроші, тому у них буде найменша вартість. Ще одна проблема — розкидані дрібні паї, які не можна об’єднати. Але в такому випадку може бути придуманий механізм насильного переформатування земель на користь більших зем­левласників. Але на будь-яку зем­лю покупець знайдеться — питан­ня лише в ціні.