«Богдан Козак дав мені ключі до секретів театрального мистецтва»

У Театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької знову прем’єра. Цього разу головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв Галина Воловецька запропонувала поставити дві одноактні мінівистави різних композиторів, які йтимуть в один театральний вечір. Вперше в Україні (а може, й у світі) Галина Воловецька поєднала, на перший погляд, непоєднуване — «Директора театру» В. А. Моцарта та «Ключ на бруківці» Ж. Оффенбаха. І нічого, що ці твори розділені цілим століттям! Для того, щоб прокласти місток між двома історіями, вона вплела головного героя з «Ключа на бруківці» в історію «Директора театру»…

— Пані Галино, незабаром у Львів­ській опері відбудеться прем’єра від­разу двох оперет — «Директор театру» та «Ключ на бруківці», режисером-постановником яких є ви. Чому вирі­шили взятися за ці оперети?

— Так, 12 і 13 жовтня у нашому театрі знову прем’єра. Але це не зовсім опере­ти… «Директор театру» Моцарта — це зін­гншпіль (форма музичної вистави, в якій поєднано спів та діалоги. — Г. Я.). «Ди­ректор театру» був написаний на замов­лення імператора Йосифа І І для прийому гостей з Нідерландів. Імператор вирішив організувати змагання між композитора­ми — Моцартом та Сальєрі. Він замовив їм невеликого формату одноактівки, які би розважали публіку. В той час змагання виграв Сальєрі, який написав оперу «Спо­чатку музика, а потім слово». Але з часом цей твір втратив свою популярність. А зін­гншпіль Моцарта «Директор театру», який тоді був недооцінений, навпаки, здобув її, і його ставлять й досі. Бо в основі твору — пародія на сам театр, там присутні сати­ричні мотиви, привідкрито завісу стосун­ків між імпресаріо та акторами. Висміяно стосунки між двома співачками, які пре­тендують на місце примадонни. Ми трохи переробили текст лібрето, бо оригіналь­не частково втратило свою актуальність. Майже всі, хто брався за постановку того зінгншпілю, дещо переписували текст відповідно до власної інтерпретації.

— Якою мовою виконуватиметься постановка?

— Проза — українською, вокальні номе­ри — німецькою. Лише наприкінці, у фі­нальних куплетах, ми переклали приспів українською.

— Перекладають працівники вашо­го театру чи запрошуєте спеціально перекладача?

— Було замовлено переклад німець­комовному фахівцеві, але художню об­робку зробила завідувачка літературної частини Львівської опери Надія Труш. Стосовно того, що артисти співають ні­мецькою. Можливо, якби все переклас­ти українською, публіці були б більш зрозумілі деякі епізоди. Але за сюже­том приходять на кастинг дві співачки, і вони демонструють свою вокальну техні­ку власне на виконанні зарубіжних арій. У цьому є свій сенс, бо Моцарт написав два сольні номери для співачок, щоб по­казати суперечку між прихильниками моди на італійську та німецьку вокаль­ні школи. У нашій з диригентом Миро­ном Юсиповичом інтерпретації ми заго­стрили цей конфлікт, представивши обох виконавиць в різних амплуа. Мадам Герц — лірична, кокетлива, спокуслива, а ма­демуазель Зільберклянг — жінка-вамп.

— До «Директора театру» ви долу­чили іншу маленьку виставу — «Ключ на бруківці»…

— Це твір Жака Оффенбаха. Хоч Мо­царт і Оффенбах представники різних му­зичних стилів, їх віддаляє одне від одного ціле століття, але ми зважились поєдна­ти їх темою театру. Історія Моцарта пока­зує театр за лаштунками, де вирують при­страсті та конфлікти основних учасників театрального процесу: акторів та їх імп­ресаріо. А в історії Оффенбаха також є та­кий персонаж. Це Флорестан — поет, ком­позитор, романтик, який створює музику і мріє написати оперету. Я вплела Фло­рестана у першу історію у фіналі, коли ди­ректор театру набрав трупу, але бідкав­ся, що йому потрібен матеріал-опера чи балет, щоб почати готуватися до фести­валю. Саме тоді з’являється Флорестан, який пропонує свою композицію для по­становки. Незабаром опускається завіса, і після антракту починається інша виста­ва — «Ключ на бруківці», творцем і учасни­ком якої є Флорестан. Ось так темою теа­тру ми об’єднали ці дві історії.

— Це вперше у Львівському опер­ному театрі дві різні мінівистави об’єднані в одну?

— Ці вперше. Ми давно планували по­ставити «Директора театру» Моцарта і хотіли показувати його у Дзеркальній залі, але коли подивилися на оркестрове полотно, зрозуміли, що великий оркестр у дзеркальній залі переповнить зву­ком увесь простір, і виставу тяжко буде сприймати. Дзеркальна зала не розра­хована акустично на такий великий ор­кестр. Тоді довелося шукати другий твір, який би можна було показувати разом із «Директором театру» на великій сцені. Шукаючи таку виставу, я намагалася від­найти в ній тему театру. Так виникла ідея постановки «Ключа на бруківці».

— Як сприйняло керівництво театру вашу сміливу ідею?

— Моя пропозиція викликала і ціка­вість, і певні сумніви, яким чином вдасть­ся поєднати ці два твори. Але зараз наш театр відкритий і готовий до творчих екс­периментів, і, мабуть, тому, художній ке­рівник Василь Вовкун підтримав цю ідею. Він запропонував використати образ­ні ідеї українського художника-авангар­диста Олександра Дубовика у сценогра­фії вистави.

— «Ключ на бруківці» також пере­кладали фахівці?

— Свого часу цю виставу хотів стави­ти Ігор Лацанич, і він замовив Миколі Пе­тренку переклад радянського варіанта «Ключа на бруківці». Але ми з Іриною Ста­сишин (диригент-постановник Оффен­баха) вирішили перекласти оригінальне французьке лібрето, і це зробила Надія Труш. Тоді я взяла ці два варіанти і зро­била своєрідний мікс.

— За свою професійну діяльність ви зрежисерували не одну виставу. Яка з них вам далася найважче?

— Перша. Я закінчила режисерський факультет Київського театрального ін­ституту, а перед тим — консерваторію як скрипалька. Театром я захопилася, коли грала в оркестрі у Театрі імені Марії Заньковецької. Перша моя дипломна ро­бота з професійними акторами була най­складнішою і найважчою. В акторсько­му складі були народний артист України Богдан Козак, заслужена артистка Укра­їни Любов Боровська, заслужений ар­тист України Тарас Жирко, народний ар­тист України Олександр Гринько… Зірки заньківчанської сцени! Я — випускниця театрального інституту, а поруч зі мною майстри театру. Мені потрібно було пе­реконати їх, повести за собою… Вони це розуміли, бо підтримали і допомогли, я впоралась з постановкою, за що завжди буду їм вдячна.

— А потім був Театр опери і балету…

— В Оперний я прийшла вдруге у 2005 році, бо перший раз прийшла ще під час навчання у театральному інституті. Ста­вили «Набукко», і мене запросили асис­тентом режисера. Мені дуже пощасти­ло, бо потрапила у серцевину процесу. Розумієте: іноземний режисер, все від­бувається надзвичайно цікаво, я фіксу­вала кожен нюанс, замальовувала усі мізансцени. А коли закінчила інститут, мене взяли на роботу у Театр імені Ма­рії Заньковецької. Але затрималася у ньому лише п’ять років, бо колишній ди­ректор Тадей Едер «випросив» мене у Федора Стригуна. Я спочатку відмовля­лася, бо він кликав мене відразу на по­саду головного режисера, але, врешті, погодилася.

— Яку виставу у вашій постановці грають в Опері найдовше?

— «Веселу вдову» Франца Легара.

— Ви закінчили консерваторію по класу скрипки. Згодом — театраль­ний. Чому вирішили перекваліфікува­тися? Ви — скрипалька, і раптом стає­те режисером.

— До консерваторії я пройшла довгий шлях: спочатку музична школа, потім му­зичне училище і лише після цього — кон­серваторія. В училищі я вчилася у най­кращих викладачів, які на той час там працювали, і які заклали мені основний фундамент і розуміння сутнісних речей мистецтва. Серед них — Марк Біргер та Мойсей Аранович. Вони давали мені не лише знання з техніки скрипкового ви­конання, а радили, яку поезію до того чи іншого музичного твору я маю чита­ти, чи дивитись картини художників — імпресіоністів, класиків чи модерністів. Лише тепер я розумію, що там, в учили­щі, вони дали мені основи того, що ста­ло базою для творчої професії. І коли я вчилася на другому курсі консерваторії, з’ясувалося, що у Театр ім. Марії Занько­вецької потрібна скрипалька в оркестр. Я погодилася, і пізнала ще один вид мис­тецтва — театральний. Моя товаришка Ольга Бакус у той час вчилася на актор­ському відділенні у групі Богдана Коза­ка. Разом з нею я почала відвідувати за­няття з майстерності актора і режисури, бо Богдан Миколайович ще і режисер. Він завжди розробляв роль і виставу для студентів з точки зору актора та режи­сера. Саме він дав мені величезну шко­лу ще тоді, коли я про режисуру навіть і не мріяла. Він дав ключі до секретів те­атрального мистецтва. Мабуть, він помі­тив якісь режисерські задатки в мені і по­радив вступати на режисуру. У той час я також отримала можливість зіграти го­ловну роль у виставі Григорія Шумей­ка про Ірину Вільде. Це дуже пам’ятний і хвилюючий момент, коли я пробувала себе у ролі актриси на славетній заньків­чанській сцені.

— Після ролі Ірини Вільде не хоті­лося стати актрисою? Чи режисура була ближчою до душі?

— Зізнаюся: акторство мені було ми­ліше. Але в інституті є вікове обмежен­ня для студентів акторського факультету, а я вже закінчила на той час консерва­торію. Можливо, мені би і вдалося піти акторською стежкою, але я сама собі поставила бар’єр. Довелося свій вну­трішній комп’ютер перепрограмувати на режисуру.

— Ви працюєте у Львівській опері головним режисером 14 років. Мож­ливо, за цей проміжок часу трапляли­ся якісь курйозні випадки під час ва­ших постановок?

— Бували курйозні моменти… Прига­дую, під час «Севільського цирульника» був казус з одягом. Для вистави було по­шито нові костюми. Один з акторів дов­го не співав, від того часу, як вони були пошиті, і трохи набрав ваги. У фіналі він швидко за лаштунками одягнув свій кос­тюм, вийшов на сцену і через деякий час, відповідно до мізанцени, сховався за ди­ваном. Але вийти спокійно вже не зміг. У нього потріскали шви на бриджах. Він здогадався боком вийти за лаштунки і за секунду вибіг замотаний у шаль.

— Не доводилося вам як скрипаль­ці заміняти когось в оркестровій ямі?

— Ні, такого не було. Оркестр гарно укомплектований, у цьому немає потре­би. І, зрештою, аби когось замінити в ор­кестрі, потрібно постійно займатися, до­сконало знати оркестрові партії.

— Робота у театрі — це не лише бурх­ливі оплески глядачів, а й виснажли­ва робота з ранку і до глибокої ночі. Як розвантажуєтеся після важкого дня?

— Якщо маю таку можливість, то пере­ключаюсь на якесь інше мистецьке за­няття. Звісно, у кожного є дім, і в артис­тів та режисерів також. Тож доводиться займатися щоденними домашніми спра­вами, але я все одно шукаю «поживу» у мистецтві. У вільний час люблю займа­тесь декупажем, читати цікаву літерату­ру, слухати музику в якісному виконанні, дивитись хороші фільми.