«Після виходу „Забороненого“ я дуже змінився. Навіть кинув курити»

У вересні на широкі екрани вийшов довгоочікуваний фільм «Заборонений», у якому йдеться про складний життєвий шлях видатного українського поета Василя Стуса, його боротьбу з системою та про спробу опублікувати свою останню збірку віршів, яку він намагався передати з в’язниці. Картина буде представлена на VІІІ Трускавецькому кінофестивалі, інформаційним партнером якого є газета «Високий Замок». «Заборонений» боротиметься за найвищу нагороду — «Корону Карпат» — в основній конкурсній програмі фестивалю. Головну роль у фільмі зіграв талановитий український актор Дмитро Ярошенко, зовні дуже схожий на свого героя.

— Пане Дмитре, на VІІІ Трускавецькому кінофести­валі «Корона Карпат» в осно­вній конкурсній програмі буде показано фільм «Забо­ронений», у якому ви зіграли головну роль — Василя Стуса. Що для вас ця роль і що від­чуваєте після того, як стрічка вийшла на екрани?

— Насамперед це дуже вели­ка відповідальність і честь — зі­грати Василя Стуса. І, звісно, після виходу фільму на екрани побачити реакцію глядачів, що у своїй більшості позитивна. З продюсерами і сценаристами ми вже об’їздили одинадцять міст України, і всюди зали апло­дують стоячи. А в очах — сльози. Для мене це найвища оцінка не лише моєї роботи, а й всієї зні­мальної групи. Перед перши­ми показами я страшенно хви­лювався, але потім зрозумів, що ми все правильно зробили. І мені не соромно за нашу роботу.

— Складно було пройти кастинг? Адже на роль Васи­ля Стуса пробувалося понад 50 акторів…

— Мабуть, саме мені довіри­ли цю роль, бо я зовні дуже схо­жий на Василя Стуса. І не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Зна­єте, коли я був на першому кас­тингу (а через три дні були про­би), сказали, що я зовнішньо дуже схожий, а от внутрішньо наче чогось бракує. Навіть Іван Драч, коли переглянув ці проби, сказав, що я не дотягую по гли­бині. Між першим і другим кас­тингом минуло з півтора місяця, я вже й не мріяв отримати цю роль, думав, що затвердили ко­гось іншого. Але мене все ж таки запросили на другий кастинг і попросили зіграти так, щоб ге­неральний продюсер міг мене затвердити. Я дуже старався, і роль довірили мені.

— Чим вас захопив образ Стуса? Можливо, трапило­ся щось таке, що переверну­ло ваше життя, можливо, змі­нилися ваші погляди на якісь конкретні речі?

— Якось воно все паралельно відбувається, і певні зрушення у моєму житті збіглися з цією рол­лю. Можливо, якби я сам у жит­ті не змінювався у цей час, то й у фільмі цьому би не зіграв. Скажі­мо, після виходу фільму я кинув курити. І краще почав ставитися до свого здоров’я і цінувати сво­боду, яку маю і якої не було у Сту­са. Ще зі мною відбулися якісь речі, пов’язані з духовним розви­тком і еволюційним рухом вгору, до особистого розвитку. Коли я працював над образом, найголо­внішим питанням було «як він міг це все витримати?». Як Стус міг протистояти цій машині і усім тим негараздам, які випали на його долю? Попри усі звинувачення, український народ визнав Васи­ля Стуса, і як це було складно, міг знати тільки він. Дослідники мені сказали, що Стус цікавився схід­ною філософією, буддизмом, тобто відкриттям Бога всереди­ні себе, а це найглибший ресурс і найбільше багатство людини, її найбільша сила. Завдяки цій силі він міг вистояти. Тому я мав що почерпнути з життя великого Ва­силя Стуса.

— До зйомок фільму творчіс­тю Василя Стуса цікавилися?

— З його творами перше зна­йомство відбулося ще у школі. А згодом у театрі побачив збірник його творів і час від часу його перечитував, але сказати, що я глибоко займався його твор­чістю, не можу. Ну, а вже під час зйомок «Забороненого» постій­но читав його вірші.

— Яка зі сцен у знімально­му процесі далася вам най­важче?

— Мабуть, сцена, коли у тюр­мі кагебістка спалює вірші Ва­силя Стуса, потім його душать… Очевидно, увесь цей тюремний період і був найскладнішим. Бо треба було достовірно переда­ти цей процес. З моменту зйо­мок минув рік. Мене запросили озвучити документальний фільм голосом Василя Стуса. Це був настільки хвилюючий момент, що зі мною щось робилося: по­чало колоти серце, і я зрозумів, ще раз зануритися у події того часу дуже і дуже важко.

— Фільм знімали у правди­вій в’язниці чи робили спеці­альні декорації?

— В'язниця була правдива, усе відбувалося у реальній колишній колонії «Березань», що під Киє­вом. Правда, в’язнів на той час вже пів року як вивезли звідти, але охорона і керівництво колонії залишалися на місці. І та атмос­фера Радянського Союзу також залишилася. Спеціально збуду­вали карцер, у якому сидів Стус, будували окремо на студії, щоб камера могла знімати зверху і з різних боків.

— Моторошно було перебу­вати у тих застінках?

— О, ще й як! Нам казали, що поруч туберкульозний диспан­сер. Пригадую цю сцену, коли кагебістка спалює вірші Стуса на подвір’ї, а мене у костюмі і гри­мі вивели на це подвір’я. Поки налаштовували камеру, у мене було відчуття, що там справді розстрілювали людей. Там та­кий рів, глуха стіна — у мене рину­ли сльози. Атмосфера була над­звичайно гнітюча… Пригадую, знімали сцену, коли мені довело­ся кричати рядки з вірша Стуса: «Кубло бандитів, кагебістів, зло­діїв, ґвалтівників, у стольному засіли місті, як партія більшови­ків…». Того дня мені треба було їхати до Франківська на фести­валь «Порто-Франко», де я грав на сцені, треба було нашвидку­руч зібратися, застрибнути у ма­шину, щоб встигнути на вокзал. Коли ми виїхали, почалася така сильна буря, що на знімальному майданчику повалило освітлю­вальні ліхтарі. Слова Стуса спра­цювали, наче мантра!

— Чула, що режисеру до­велося вирізати зняту сцену суду над Стусом, де адвока­том виступав Віктор Медвед­чук. Начебто був дзвінок від самого Медведчука. Продю­сер Артем Денисов назвав це фейком, мовляв, ніхто ніко­му не телефонував і нічого не просив вирізати. То вирізали цю сцену чи ні?

— Кажуть, насправді ніякого дзвінка не було. Зі свого боку можу сказати, що були епізоди у сценарії, коли друзі Стуса каза­ли, що він їм розповідав, начеб­то вони розмовляли з адвокатом Медведчуком у кабінеті, де він відмовлявся від нього. Але доку­ментально цього не можна під­твердити. Тільки та сцена суду, що є фінальною у фільмі, є прав­дивою, бо є в Інтернеті стено­грама суду. За експертизою ад­вокатів, дозволили зняти саме цю сцену. Насправді у сценарії спочатку було трохи більше про­писано, але потім продюсери зрозуміли, що не варто встав­ляти ці сцени з Медведчуком, бо боялися, що фільм покладуть на полицю, адже Медведчук чин­ний політик, і може вибухнути скандал. З іншого боку, у філь­мі і так вистачає «жесті», через яку пройшов Стус, та й всі і так знають, що Медведчук був його адвокатом. Знаю, що два міся­ці вирішували: давати цю сце­ну чи ні, продюсери і сценарис­ти намагалися вийти на зв’язок з Віктором Медведчуком, але їм це не вдалося. Була супер­ечка у ЗМІ, але пізніше адвока­ти сказали, що цю сцену можна давати за умови, щоб не нази­вати конкретно ім’я адвоката, бо для того, щоб у художньо­му фільмі згадали ім’я, потрібен документальний підпис люди­ни, прізвище якої буде назване. Тому взяли сцену, як вона задо­кументована в Інтернеті, і за нею зняли цю частину фільму, запро­сивши акторів, схожих на кон­кретних дійових осіб.

— На вашу думку, скандал навколо постаті Медведчу­ка у цьому фільмі негативно вплинув на стрічку чи, навпа­ки, позитивно?

— Думаю, що позитивно для всіх. Фільм окреслений часови­ми рамками, і втиснути у ці пів­тори години увесь докумен­тальний матеріал не так просто. На все, що вийшло в кінцевому результаті, воля народу і воля Бога, а тому, вірю, вийшло як­найкраще.

— За документами, Василь Стус любив танцювати твіст, що був заборонений у Радян­ському Союзі. У фільмі є сце­на, де ваш герой разом з жін­кою мають танцювати твіст, але на них накричали люди, мовляв, тут танцювати не можна. А ви вмієте танцюва­ти твіст?

— (Сміється. — Г. Я.). Вже, мабуть, вмію. Перед зйомкою вчився під керівництвом хоре­ографа його танцювати. На­справді я дуже люблю танцюва­ти, але такі вільні танці.

— Чим для вас особисто важливий «Заборонений»?

— Нарешті в Україні можна щось зіграти достойне і глибо­ке. Для мене це подарунок долі. Цим фільмом ми могли посла­ти багато різних меседжів укра­їнській аудиторії, людям різно­го віку розповісти про цей біль, глибинне відчуття життя. Для мене у фільмі є багато різних моментів, коли завдяки актор­ській майстерності можна ці бо­лючі теми висвітлювати.

— Ви народилися на Дні­пропетровщині у родині, яка не належить до світу кінема­тографа. Чому вирішили ста­ти актором?

— Коли я вчився у ліцеї, нам запропонували робити театр. У якийсь момент, коли ставили Гоголя чи Чехова або коли чи­тав вірші Шевченка, я відчув, що можна чужими словами переда­вати те, що відчуваю всереди­ні. Такою є акторська професія — за кілька років можна прожити, скажімо, десять життів. Актор­ська професія дозволяє знайти відповіді на багато філософ­ських питань.

— Батьки вас не відмовля­ли?

— Ще у дитинстві батьки по­бачили, що у мене є хист до сцени. А вчителі у школі каза­ли батькам, що у мене є талант і вони рекомендують стати про­фесійним актором. Тож коли вже порадили вчителі, у батьків відпали усі сумніви.

— У вашій творчій біогра­фії є запис про зйомки в аме­риканській стрічці «Джулія Блу». Як потрапили у цю кар­тину?

— Це американо-українське незалежне кіно, яке знімала без Держпідтримки режисер Рок­сі Топорович. Вона українка, яка народилася в Америці. Її бать­ки з Західної України, виїхали під час війни. Роксі кілька ра­зів приїжджала в Україну, зняла про український фольклор доку­ментальний фільм і завжди мрі­яла про художній. «Джулія Блу» — це її перший художній фільм. Роксі була в Україні під час Май­дану, написала швидко сцена­рій. Мене запросили на кастинг, затвердили, і за кілька місяців було знято фільм. Продюсер та­кож була з Америки, а решта зні­мальної групи — з України. Фільм вже отримав у Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, на Алясці нагоро­ди кінофестивалів, і у Європі та­кож. Одне слово, за кордоном фільм має великий успіх.

— Можливо, цей фільм про­кладе вам стежину у Голлі­вуд?

— Все може бути. І, можливо, це вже відбувається. Ви ж бачи­ли: в Україну приїхав Том Круз (сміється. — Г. Я.), Зеленський став президентом, Роксі Топо­рович працює над новим сце­нарієм і хоче, щоб я у цій картині також знявся.

— Чи пропонували вам ролі, від яких ви відмовлялися?

— Я часто відмовляюся. На­приклад, не даю згоди на зйом­ки у серіалах, не хочу зніматися у фільмах, де дуже депресивна історія.

— Деякі актори — забобон­ні. А ви?

— Усе у житті взаємопов’язано. Те, що актор втілює на сце­ні або на екрані, не може бути не пов’язане з реальним життям. Було б добре, якби всі історії за­кінчувалися позитивом. Коли актор вживається у якусь роль, він проходить через цей простір на тонкому плані. Було б добре, якби у фільмі була така річ, яка б витягувала актора до світла або у бік здоров’я. Якщо вона його не витягує, то актор залиша­ється там, бо він входить у цей образ, а коли фільм закінчуєть­ся і актор отримує гонорар, то за ці гроші, можливо, доведеть­ся потім лікуватися. І не завжди успішно. Тому у фільмі має бути якийсь позитив, який його виве­де з цього драматичного чи тра­гічного тунелю. Я до таких речей зараз ставлюся дуже серйозно, бо це не іграшки…