«Їхав зніматися в рекламі, а грошей у кишені — нуль. Навіть на зворотну дорогу не мав»

Про долю цього знаменитого актора я вперше дізналася з програми «Зірковий шлях», що йде на каналі «Україна». Про нього можна писати сагу, або й знімати багатосерійний фільм. У дитинстві у житті Віктора Сарайкіна були переважно чорні смуги. Віктор народився у кримінальному районі Магнітогорська (РФ), де абсолютними авторитетами для місцевої дітвори були злочинці. Його батьки були неписемними, мама втратила голос і слух у п’ятирічному віці після важкої хвороби. Батько втратив слух, коли Віктору було 11 років… Попри труднощі, Сарайкін не опустив рук. Тепер у його творчому портфелі понад 100 ролей (акторові 6 квітня виповнилося 60 років). Він грає у театрі імені Лесі Українки і знімається у кіно.

— Пане Вікторе, вас не дратує, що у кіно вас найчастіше показують або «поганим мєнтом», або начальником зони?

— Ніколи. Бо у театрі я граю зовсім інші ролі — гострохарактерні і яскраві.

— Маєте акторські табу? Ролі, на які ніколи не погодитеся?

— Зараз уже не маю. Хоча раніше були. Боявся сісти в інвалідний візок. Мій ге­рой, за сюжетом, потрапляв в аварію і ставав інвалідом. А я у той час лише отри­мав права і сів за кермо. Режисер тоді на мене образився. Знаю акторів, які боять­ся помирати у фільмі. Я цього не боюся. Якщо зібрати усі картини, в яких моїх ге­роїв вбивають, ціла фільмотека вийде.

— То правда, що ваш батько почав працювати з малої дитини, щоб не померти з голоду?

— Моєму батькові було 11 років, він за­лишився у сім’ї годувальником, коли ді­дуся репресували. Був багатий чоло­вік, у якого батько працював… собакою на осінньому полюванні. Це не вигадка — мій тато замість собак плавав за підстре­леними качками. Застудився. Запалення легень дало ускладнення на вуха.

— Ви, дитина з бідної нечуючої ро­дини, стали актором. Як вам це вда­лося?

— Я з дитинства марив кінематогра­фом. Можливо, це мене і врятувало. Бо було би так, як колись казала моя бабу­ся: «З тюрми — у тюрму». У нас там май­же всі пройшли «тюремний вишкіл». Од­них садили за ґрати, інші виходили. Вони були для нас героями, нам хотілося бути схожими на них — такими ж сміливими, як нам тоді здавалося, сильними і не­залежними… Поруч з моїм будинком був кінотеатр «Родіна». Ми з товаришем прилаштувалися туди допомагати ху­дожникові, який малював афіші. Змива­ли з полотен старі анонси, сушили і ґрун­тували. А нас за це пускали в кіно. На всі фільми ми ходили стільки разів, скільки їх показували. Я знав усі тексти напам’ять. А коли подивився картину «Шельменко-денщик», точніше, сцену з фільму, де го­ловний герой катає свою пасію на чов­ні і співає їй пісеньку, подумав: «Боже, як гарно! Помру, але стану артистом!». А у школі заявив: «От побачите — жити буду за кордоном, зніматися — в іншій краї­ні, та ще й одружуся з іноземкою». Так воно й вийшло. Живу в Україні, одруже­ний з іноземкою Ніжерадзе, та й кіносту­дія імені Олександра Довженка — теж для мене тоді була «заграніца» (сміється. — Г. Я.).

— Батьки підтримували ваш вибір?

— Мама плакала, бо вона мріяла, щоб я вступив у педінститут. На її думку, це був кращий варіант.

— Мама не боялася відпускати єди­ного сина на навчання так далеко від дому?

— Мама мене завжди жаліла. Коли я став студентом ГІТІСу, пригадую, пішли ми з хлопцями поїсти. Коли я побачив, скільки їжі мені поклали у тарілку, поду­мав: «Мабуть, я тут помру з голоду». Бо вдома мене годували хоч і просто, зате об’ємно. А потім я приїхав на літ­ні канікули додому. Мама, за звичкою, дала мені величезну миску. Я запере­чив, мовляв, це багато. І мама знову за­плакала…

— Ваша дружина також актриса? Як познайомилися з Ніною Ніжера­дзе?

— Я відразу почав облизуватися, як тільки її побачив. Був студентом тре­тього курсу, коли Ніна вступила у ГІТІС. Вона була на чотири роки старшою за мене, але мене це не бентежило. Ніна приїхала з Київського театру ім. Лесі Українки, де працювала костюмером. Це було кохання з першого погляду. Я тоді втратив дар мови.

— І ви відразу одружилися?

— Ну, не зовсім відразу. Але я знав, що Ніна стане моєю дружиною. Піс­ля весілля у нас народився син Матвій. Через три місяці Ніна відлучила його від грудей і відвезла до Києва. Ми ви­рішили закінчити навчання, а потім за­брати сина до Москви. Після закінчен­ня театрального нас з Ніною запросили будувати новий театр «Табакерку». Од­нак мене без столичної прописки при­звали на військову службу. Тоді ми вирі­шили поїхати до Києва, де батько Ніни, колишній військовий, повинен був «від­мазати» мене від армії.

— То ви, зять військового, не слу­жили?

— Як це не служив? Щоб мужчина не пішов в армію? «Нє положено!». Бать­ко вирішив, що він робить для мене до­бру справу, і я потрапив на півтора року до війська. От там мені і став у приго­ді Магнітогорськ. Мене так били, що… Могли і забити. Головне, що обличчя не зіпсували. Був маленький шрам, але з роками він зарубцювався.

— А потім повернулися до Києва?

— Так, ми вісім років жили з батька­ми Ніни. У прохідній кімнаті (сміється. — Г. Я.).

— У Театрі на Лівому березі Дніпра ви працювали з дружиною 16 років. Знаю, ваша перша головна роль у фільмі «Останній гейм» на кіносту­дії ім. Олександра Довженка мало не поставила крапку на роботі у цій картині. Що там трапилося?

— Через мій, як тоді казали, склад­ний характер, картину мало не поклали на полицю, а мене надовго викреслили зі списків претендентів на інші зйомки. Ніна у той час грала 12 головних ролей, у мене ж були лише масовки. Я бачив людей, які отримували задоволення від того, що бачили мене у масовці. Про­тягом п’яти років жодної ролі! От тоді й настав той час, коли я пошкодував, що залишився у Києві. І почав пити. Моя дружина знімається, а я — незатребува­ний. У період мого кар’єрного застою алкоголь для мене був єдиним засо­бом, аби почуватися комфортно. Знаю багато сімей, які через це розпадають­ся. А от Ніна мене витягнула з цієї ями. Дружина мені пояснювала, що цього робити не треба, і благала. Мудра жін­ка. Розуміла мене і підтримувала навіть у найважчі і безглузді моменти мого життя.

— Важко було жити лише на зарп­лату дружини…

— Також старався якось крутитися. У центрі Києва була фірма «Світанок» — служба побуту. Я влаштувався туди і мив людям вікна у помешканнях. Для мене манною небесною було, коли за­прошували зніматися у рекламу! За свою першу рекламу, ролик про якусь газету, отримав 30 доларів. Ціле багат­ство! Потім ще машини рекламував: пі­діймав великий палець вгору, мовляв, машина — во! А ще пригадую, їхав на ре­кламу, а грошей у кишені — нуль, навіть на зворотну дорогу не мав. Але мені обіцяли заплатити. Позичив у театрі костюм, бо свого не мав. Я на цю зйом­ку наче на крилах летів. А після зйом­ки мені сказали: «Супер! Всім дякує­мо. Через тиждень заплатимо». Було враження, що щось просто відірвало­ся. Кажу їм: «Хлопці, ви мене хоч додо­му довезіть». Підходжу до свого будин­ку, а там Ніна на балконі. Подивилася на мене, і без слів усе зрозуміла.

— Дружина нервувала через це?

— Ні, стосовно грошей у нас була тема закрита. Тільки за пиятику не лише пояснювала, а й діставала, дово­дила мене, як кажуть, «до білої гаряч­ки». Якби вона мене відматюкала, було би легше. А вона терпеливо повертала мене до нормального життя.

— Але важкі часи минули, і ви не п’єте?

— У мене було два заходи на бо­ротьбу з любов’ю до алкоголю. Зараз не вживаю вже два роки. Можу, але не хочу. Мені алкоголь заважає. Це не моє. Є море інших задоволень — спортивний зал, відпочинок на морі, гарна музика, цікава книжка…

— Цього місяця вам виповнилося 60. Цього року виповниться 40 ро­ків шлюбу з Ніною. Син не обража­ється, що тоді, таким маленьким, ви відвезли його до бабусі?

— Діти завжди на щось ображаються.

— А ви своїх батьків, коли востан­нє провідували?

— Знаєте, коли ти працюєш, або й не працюєш, завжди знаходиться багато причин, щоб відкласти поїздку чи зу­стріч. І завжди знаходиш собі виправ­дання. Тепер би я дуже хотів, щоб бать­ки були поруч, але, на жаль, таке життя. Добре, що, попри складність перельо­ту, я був на похороні мами і тата.