«З московського суду батько переказував, щоб ми у жодному разі не опускали рук…»

Перед Великоднем у полонених українських моряків побували їхні родичі

Ольга Оприско

25 квітня минає п'ять місяців з того часу, як російська влада незаконно утримує у полоні 24 українських військових моряків. Порушуючи норми міжнародного права, російські окупанти брутально атакували у Керченській протоці три наші судна — рейдовий буксир «Яни Капу», два малі артилерійські бронекатери Військово-Морських сил «Нікополь» і «Бердянськ». Застосувавши зброю, захопили їх разом з екіпажами, а згодом влаштували над нашими хлопцями цинічне судилище. На черговому такому процесі у Лефортовському райсуді Москви нашим морякам на три місяці, до 24 липня, продовжили термін перебування під вартою. Родичі українців приїхали до російської столиці підтримати їх. Після повернення з країни-агресора кореспондент «Високого Замку» розмовляв з Ольгою Оприско, донькою одного з таких бранців — старшого матроса Андрія Оприска, уродженця села Надітичів Миколаївського району на Львівщині.

— Ми щасливі, що за стільки часу нарешті з’явилася можливість побачити рідних нам людей, — схвильовано каже Ольга. — До цього моменту російська влада побачень не дозволяла. Листи у СІЗО надходили аж через місяць після їх написання, і то не всі.

Нас було тридцять двоє. Їхали поїздом «Одеса — Москва». Вдячні за таку допомогу Уповноваженому Верховної Ради з прав людини Людмилі Денисовій, а також керівництву Укрзалізниці — вона надала нам окремий вагон.

Коли перетинали українсько-російський кордон, очікували надто прискіпливої уваги до себе російських спецслужб, але все обійшлося за стандартною процедурою. У Москві нас зустріли представники посольства України у Росії. Там ми і жили.

— Яких гостинців набрали для свого батька?

— Везли насамперед побутові речі, які найперше потрібні людям у неволі, а також різні ласощі. У Москві дещо докупили, сформували посилки і відправили їх у Лефортовський слідчий ізолятор.

— Можливо, вдалося передати якусь дорогу батькові річ, яка нагадувала б йому про дім…

—  Щоразу намагаємося переслати рідним фотографії — це чи не найбільше, що їх зараз радує. Особисті речі, які якимось чином підняли б їхній дух, відправляли окремою посилкою. Але, на жаль, більшість з них нашим рідним не передали. Я мала намір передати татові книжку і горнятко. Але їх не прийняли. Сказали, кераміку передавати не можна — тільки пластик. А книжки начебто у СІЗО є свої…

— Як до вас ставилися у Лефортовському суді?

— Поводилися з нами коректно. Щоправда, до зали суду дозволили зайти лише на початку засідання, коли зачитували права наших моряків. А після того, як було оголошено закритий режим слухань, нам наказали вийти із залу. Вдруге запустили туди під час оголошення рішення.

Побачили своїх рідних, коли по коридорах їх заводили у судову залу. Вдалося кількома словами перекинутися з батьком. Розмовляла з ним хвилин зо п'ять, коли у суді вирішували технічні питання і журналісти розставляли свої телекамери. Хотіла бодай доторкнутися до тата, обняти його — не дозволили. Багатьом іншим українцям порозмовляти зі своїми рідними не вдалося…

— Про що спілкувалися з батьком?

— Тато дуже зрадів, побачивши мене. І йому, і мені ця зустріч додала сил. Батько цікавився домашніми справами. Він - людина сильна сам кого треба підбадьорить. Розповідала йому про справи своєї бабусі Олі, його мами. Сказала, що збираємося до неї приїхати на Великдень. Розповіла про його сина, мого брата Андрія, який вже отримав водійські права, вчить англійську…

Побачити мене для батька було ковтком свіжого повітря. Як і для мене. До того ми про всі справи військовополонених дізнавалися лише через адвоката. Жодного листа, які батько писав мені із СІЗО, досі не отримала. Від інших моряків листи отримали лише одна чи дві сім’ї…

— У телевізійних репортажах було видно, як рідні наших моряків у коридорі Лефортовського суду щось скандують. Вам за це не перепало?

— У той момент ми вигукували одне слово: «Сво-бо-ду!». Адміністрація суду була незадоволена таким шумом. Обстановка нагадувала стадіонну атмосферу. Крім нас, у приміщенні були російські волонтери, представники посольств багатьох країн. Важливою підтримкою стала для нас присутність українського консула, омбудсмена. Можливо, саме через це конвоїри нам не дорікали і дозволяли бодай трохи порозмовляти з рідними.

— Чи знає батько, що ви недавно були у Сполучених Штатах, виступали на захист українських військовополонених в ООН?

— Батько дізнався про це через адвоката. Разом з іншими моряками дуже був вдячний за таку акцію.

— Ми знаємо, що захисникові свого батька — кримськотатарському правнику Маммету Мамбетову ви вручили якийсь подарунок…

— Так, ми передали невеличкі сувеніри для волонтерів, адвокатів, для всіх інших людей, хто допомагає визволяти наших рідних з полону. Це були пряники-сердечка синьо-жовтого кольору з написом: «Свободу українським морякам!». Сказали, що їсти пряники не будуть, збережуть їх на пам'ять. Своєму батькові я такий пряник передати не змогла, але, думаю, він його таки отримає у СІЗО.

— Чи знає ваш батько, що президент Петро Порошенко нагородив його та інших військовополонених високими державними відзнаками України?

— Так, знає. З наступною передачею хочу обов’язково передати татові фотографію його медалі, яку отримала замість нього.

— Новообраний президент Володимир Зеленський заявив, що докладе зусиль для звільнення наших полонених моряків, усіх українських заручників. Казав, що під час виборчої кампанії зустрічався з їхніми родинами…

— Така зустріч справді відбулася в Одесі, де живе більшість сімей військовополонених. Але я на неї не потрапила, бо була у Києві. Кожен кандидат у президенти розглядав питання звільнення наших бранців як одне з пріоритетних у своїй майбутній діяльності. Сподіваюся, за словами будуть справи, і мій батько та інші моряки вийдуть на свободу якнайшвидше.