«У театр потрапити — як під поїзд. Це назавжди»

Відверта розмова з актором театру і кіно Олексієм Нагрудним

Фото телеканалу «2+2».

Соліст відомої колись поп-групи «Іграшки», телеведучий ранкового шоу, а тепер — відомий український актор театру і кіно. Таке враження, що Олексій Нагрудний спробував себе ледь не у всіх творчих професіях. Та вже скоро Олексій проміняє сцену на об’єктив фотоапарата. 1 квітня на телеканалі «2+2» стартує прем’єра детективного серіалу «Звонар», в якому актор зіграє фотографа і за сумісництвом кращого друга головного героя — опера Звонцова, який поза роботою береться за приватні справи. На що готовий заради ефектної сцени, за що був виключений з піонерів у дитинстві, чому відмовився переїхати до Німеччини та чому хотів би повернутися на телеекрани, Олексій Нагрудний розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Олексію, вам часто до­водиться грати у серіалах не­гідників. Як ви до цього ста­витесь?

— Усе залежить від якості ма­теріалу. Сьогодні немає ні геро­їв, ні антигероїв, немає поганих чи добрих людей. Іноді те, що людина думає, робить і відчу­ває, — абсолютно різні речі. Ча­сом герої не йдуть на вбивство через побут, існують соціальні аспекти, і їх варто враховувати. Тому навіть у негативних персо­нажах я намагаюсь відшукувати щось людяне. Напевно, через це моїх героїв, навіть останніх негідників, іноді стає шкода.

— У новому детективному серіалі «Звонар» ви також зі­граєте головного антагоніс­та?

— Мій персонаж — неодноз­начна особа. Сергій — фотограф, творча людина. Він кращий друг головного героя, опера Антона Звонцова, і ця дружба для ньо­го цінна. Але йому не дає спо­кою вся слава та нагороди, які отримує Звонар. Він вважає це несправедливим. Це спонукає його йти на необдумані, емоцій­ні вчинки. Він залежний від ба­жання бути кращим за товари­ша, котрого він вважав за брата. Але розкривати інтриги не буду. Скажу, що у цьому серіалі до­статньо конфліктів і суперечок, тому варто дивитися.

Моє головне завдання — діс­тати всю правду зі свого персо­нажа. Ніде не збрехати. Я живу життям персонажа, яке, звіс­но, спочатку було вигадане та створене у найдрібніших дета­лях. Якщо мій герой за сцена­рієм падає обличчям у сніг, то я маю пережити це відчуття по-справжньому, емпірично.

— Справжня чоловіча друж­ба — одна з головних ліній у «Звонарі». У чому для вас цін­ність цих взаємостосунків?

— Нещодавно відкрив підруч­ник свого сина, а там написані жахливі речі: «Дитина повинна говорити своїм друзям лише хороше, аби вони не обража­лись». Пам’ятаю, як нас вчили, що дружба полягає у тому, що я завжди можу сказати товаришу правду. Справжній друг — той, хто скаже тобі правду про тебе і твої недоліки, незважаючи на образи. Адже йому не все одно. Дружба — це активна зацікавле­ність у житті та розвитку об’єкта дружби.

— Припускаємо, у серіалі ваш герой не раз зіткнеться з поліцією…

— Звісно, адже його кращий друг — опер (сміється. — Г. Я.).

— А вас колись затримува­ла поліція?

— Школярем я був ще за ра­дянських часів, тоді була мілі­ція. У мене не було конфліктів із законом, але зі системою я був на штиках. Був бунтарем, але при цьому достатньо романтич­ним, ходив до музичної школи, активно брав участь у міських творчих заходах. З піонерської організації мене виключили за те, що створив «банду», яку сам і очолив. За формою це була не­формальна молодіжна органі­зація, а за суттю протест проти радянської системи. Але це вже політика, а не кримінал.

— Згадуючи себе у дитин­стві, змінюєте підхід до вихо­вання 11-річного сина?

— У моєму дитинстві було ба­гато заборон — нам не дозво­ляли читати якісь книжки чи хо­дити на фільми з нібито важким сюжетом, слухати музику захід­них рок-гуртів. Можливо, через це я протестував. Ми виріши­ли з дружиною, що не будемо аж надто оберігати сина. Якщо він хоче побачити фільм з жор­стоким, складним сюжетом, не будемо заперечувати. Краще підемо з ним у кіно разом, по­яснимо йому певні моменти, на­вчимо відрізняти чорне від бі­лого. Але у жодному разі не будемо обмежувати. Зараз ми забрали його зі школи, він на­вчається вдома.

— Чому вирішили перейти на дистанційне навчання?

— Бо система освіти вмирає. Чого може навчити вчитель з ін­форматики, коли перша і остан­ня операційна система, яку він бачив, — Windows ХР? Багато вчителів застаріли, як і систе­ма освіти, але страшне не це, а те, що вони самі не бажають на­вчатися і розвиватися. Мій син хоче знімати кіно, монтувати ві­део, створювати контент, так би мовити. Хоче поїхати до Лос-Анджелеса. Я його розумію й підтримую. Голлівуд — центр кі­ноіндустрії, і технології там вра­жають. Але шкода, коли молодь не їде навчатися, щоб потім по­вернутися в Україну, а мріє по­кинути батьківщину назавжди. Щодо освіти — то її можна отри­мати, не виходячи з дому, ма­ючи Інтернет, ноутбук та кура­тора, який спрямує енергію навчання у корисному напрямі. Навчити не можна, а навчитися можна.

— А у вас не виникало дум­ки переїхати за кордон? Мож­ливо, були пропозиції?

— Колись була можливість ви­вчити німецьку та поїхати до Ні­меччини. Міг би працювати в Рейтарському театрі у Берлі­ні. Але я залишився. Працював у Московському музичному те­атрі під керівництвом Стаса На­міна, але повернувся в Україну.

— Чому?

— Бо я потрібен тут. Дуже ба­гато аматорів на українському телебаченні, багато неякісного продукту. Допоки ця ситуація не зміниться, буду протистояти ар­мії ремісників-аматорів та різ­ного роду непрофесіоналів.

— Крім кіно, ви граєте в те­атрі…

— Так, і це вагома частина мого життя. Я граю у двох теа­трах — Молодому та «Золотих воротах». Колись служив також в Театрі на Лівому березі. До речі, саме театр «Золоті ворота» — рекордсмен за кількістю га­стролей, і це при тому, що це не національний заклад. Це сучас­ний український театр, виста­ви якого з радістю приймають за кордоном і який задає трен­ди у розвитку українського теа­трального мистецтва.

— Яке місто за кордоном найбільше вразило під час га­стролей?

— Мюнхен вразив! Як місто дизайнерів, художників, мит­ців, творчих людей. Я був при­ємно здивований їхнім ставлен­ням до своєї роботи, а також до сексизму. Там дуже розвинута рівноправність. Також приємне враження залишилось після ди­тячого шкільного театру. Спо­чатку я жахнувся — як ми будемо грати на їхній сцені, це ж самоді­яльність! Але потім з’ясувалось, що театр розташований навіть не у школі, а в окремій будівлі зі своїм декоративним цехом та дуже дорогим проектором. Та­кож сподобався Театр Шекспі­ра у Ґданську, побудований на державні кошти. Там італійський дизайн, за лаштунками чисто­та, лаунж-зона для акторів, гри­мерки на електронних ключах. При цьому немає трупи театру, аби не було художніх керівни­ків, закулісних інтриг, конфлік­тів. Трупи завжди запрошують­ся з різних країн.

— Як вам вдається знахо­дити час і на театральні га­стролі, і на зйомки в телепро­ектах?

— Іноді доводиться обира­ти щось одне. Я зараз залишив лише чотири вистави, по дві в Молодому театрі та Театрі «Зо­лоті ворота». Але не грати на сцені я не можу. Це як тренажер­ний зал. Це те, що тримає тебе в тонусі. Якщо говорити про­стими словами, театр — це про­цес, а кіно — результат. Це різні речі. Якби у мене був свій курс, я б говорив про це зі самого по­чатку. В театрі у тебе є дві годи­ни загального плану віч-на-віч з глядачем, а в кіно інші засоби виразності, кінематографічні: крупні плани, ракурси, прийо­ми, акценти, аби висловити те, що відчуває персонаж, переда­ти його природу почуттів. Саме тому викладачі часом не відпус­кають студентів зніматися, бо, не маючи бази, так званої теа­тральної абетки, неможливо го­ворити складнопідрядними ре­ченням. І я погоджуюсь з такою позицією.

— А ви ніколи не думали про те, аби зайнятися викладан­ням чи відкрити свої актор­ські курси?

— Хотів би. Мені у свої 45 є що передати молодому поколінню. Але є система, чиновники, Мі­ністерство освіти. Робота в цій системі для мене неможлива. Я знаю, що або це мене зломить, і я перетворюсь у чергового чи­новника, або просто не зможу існувати за таких умов. Якщо ко­лись викладатиму, то це буде заклад приватної форми влас­ності.

— У вас за плечима багато проектів як комедійних, так і драматичних. Чи залишились ролі, про які ви досі мрієте?

— Останнім часом мені про­понують ролі, а я розумію, що все це вже було. Але в мене за­вжди була мрія зіграти психічно неврівноважену людину. Мож­ливо, найближчим часом вона здійсниться.

— Не можу не запитати вас про музику, адже саме з му­зичної школи, а пізніше коле­джу розпочалась ваша творча кар’єра. Ви тоді здогадува­лись, що саме вона приведе вас на телебачення?

— У мене до музики особливе ставлення. Це найемоційніший вид мистецтва. Не використовуючи ні слів, ні рухів, ні плас­тики, музика передає сильні почуття — ми плачемо, усміхає­мось, згадуємо свої життєві мо­менти, слухаючи композицію. Я був впевнений, що моє життя буде пов’язане з музикою. Але під час навчання у коледжі по­трапив до театральної студії у Сєвєродонецьку. Знаєте, як ка­жуть, у театр потрапити — як під поїзд. Це назавжди. З дитинства я був впевнений, що буду музич­ним виконавцем. Але ж у театрі я можу бути і тим, і іншим, а ще лі­карем, вбивцею, правоохорон­цем, ким завгодно. І це мені по­добається.

— Пізніше ви все ж таки зу­пинились на музиці і стали учасником гурту «Іграшки»…

— Так, цей гурт був дуже по­пулярним в Україні наприкінці ХХ століття. На той момент я на­вчався на четвертому курсі уні­верситету, намагався зароби­ти собі на життя. «Іграшки» — це був компроміс із самим собою. Коли рівень внутрішніх амбі­цій вже не відповідав грошово­му еквіваленту, я пішов з гурту і поїхав у Пітер, де закінчив вищі акторські курси, при СпбАТІ. Це була моя друга вища освіта. По­вернувся до Києва і продовжив вже як актор, не пов’язуючи себе з естрадою. І паралельно з цим був ведучим на різних теле­каналах, на УТ-1 вів «Студію 5», пізніше «Національну лотерею» на «1+1» — «Сніданок з 1+1», грав у київських театрах, знімався у серіалах.

— Хотіли б повернутися на телебачення?

— Я б з радістю вів освітню програму, не розважальну. Те­лебачення — це, як кажуть, дру­га влада, і, окрім розважальної функції, формує суспільну дум­ку та керує масами. Про це слід пам’ятати і з великою відпові­дальністю створювати будь-який контент, що виходитиме на ТБ.