«Все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тому я питаю в Бога не «за що?», а «для чого?»

Відверта розмова з актором театру і кіно заньківчанином Олесем Федорченком про життя «до» і «після» аварії, про улюблений театр, ролі в кіно, друзів і титанічну роботу над собою

Олесь Федорченко. Фото авторки

Коли за свої тридцять «з хвостиком» працею й талантом ти здобуваєш улюблену роботу, затишний дім, родину, друзів, хобі, коли можеш дозволити собі сісти на вірного залізного коня — мотоцикл — і помчати назустріч вітру, життя може зробити крутий віраж, зупинивши тебе на злеті.

Олесь Федорченко — молодий, врод­ливий, талановитий ак­тор Національного академічно­го українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, півроку тому опинився на межі життя і смерті, потрапивши в жахливу автокатастрофу на улюбленому байку. Завдяки лі­карям і підтримці небайдужих життя актору врятували, але… довелося ампутувати ліву ногу. Тривалий час Олесь перебу­вав у стані штучної коми, адже біль, який довелося б переноси­ти, був нестерпним. Його і зараз болить, але хлопець навчився з ним жити і тепер знає про ньо­го все. «Я знаю, що таке біль, те­пер я не збрешу», — час від часу любить повторювати Олесь Фе­дорченко, маючи на увазі свої ролі на сцені театру, куди споді­вається повернутися після реа­білітації. У його повернення ві­рять усі, хто його знає й любить. І ця віра допомагає не здава­тися. Наша розмова з Олесем Федорченком відбулася у вій­ськовому госпіталі, де він зараз проходить лікування.

— Той день, 15 липня, при­мусив тебе почати життя, фактично, з чистого аркуша. Як ти після цього будеш ста­витися до екстриму?

— Абсолютно нормально, адекватно. Так сталося — це життя. Ніхто від цього не за­страхований. Когось звинувачу­вати у цій трагедії не можу, як і себе, адже на розлитому на ас­фальті мастилі важко впоратися з керуванням. Я однозначно те­пер знаю, що життя має смак. І він такий смачний! Коли восе­ни виїжджав на вулицю, тішився від того, що світить сонце, пах­не листя, білочка пробігла, з на­станням зими тішуся снігом… І з огляду на мою професію, теж не все так погано: голова ціла, обличчя ціле, торс цілий, руки цілі… Ну, немає однієї ноги… Вдягнув шаровари — та й не ви­дно (усміхається. — Л. П.).

— На мотоцикл сядеш?

— Провокаційне запитання. Чи я розлюбив мотоцикл? Ні! А чи сяду… Не скажу. Я зараз аб­солютно інакше дивлюся на життя.

— А на людей?

— І на людей дивлюся інакше. Іноді докоряю собі, що раніше я не надто звертав увагу на лю­дей, які на милицях. Чому не пі­дійшов до когось? Може, когось треба кудись підвезти? А зараз, через те, що досить довго лежу, важко запрошувати в голову по­зитивні думки…

— Люди проявляються, на жаль, у горі, в екстремаль­них ситуаціях. Чи є люди, про яких ти змінив свою думку після аварії?

— Є люди, які мене неймо­вірно здивували в позитивному сенсі. Кажуть, чужих дітей не бу­ває. Тепер я це зрозумів. Зань­ківчани — велика родина: усі приходять, підтримують. І одно­класник, який живе у Клівленді, хвилюється, телефонує, пише. Здивували люди, від яких я і не сподівався такої участі, допомо­ги, підтримки. Хочеться подяку­вати людям, які до мене прихо­дять, бо зазвичай вони дякують мені за те, що я живий. Звісно, підбадьорює й підтримує сім’я, але коли чужі люди тобі кажуть: «Спасибі, що живий!», — це кру­то! З’являється віра, що я все зможу, все здолаю. В руках я востаннє такий сильний, як за­раз, був, коли готувався до чем­піонату Європи з кікбоксингу років 17 тому. Тоді здавалося, що «дайте мені точку опори, і я переверну світ», от і зараз можу так сказати. Дайте мені точку опори, і я автомобіль перевер­ну. Уся сила в руках, адже все роблю на них.

— Голова, руки — не так і мало. Знаю, що працюєш над роллю молодого Івана Мазе­пи у новій постановці Федора Стригуна. Прем’єра вистави «Мазепа» відбулася, але твоє прізвище поряд із ще двома виконавцями цієї ролі в афіші є. Як вчиш роль?

— Хлопці принесли мені роз­друк п’єси, то я перебуваю в процесі. Але наразі не знаю, що змінили, що дописали, і як воно є на сцені. Через те, що я вже у житті бачив, для мене вивчити не буде важко. Та й часу бага­то не маю, бо з 9-ї ранку почи­наються процедури. Фактично, вільний тільки вечір. Я вчуся за­ново жити. Скажу по секрету: з реабілітологом я вправлявся, аби переконатися, що зможу шаблею махати.

— З «Мазепою» зрозумі­ло. Знаю, що вперше на сце­ну після свого повернення хочеш вийти в ролі Михайла Гурмана у виставі «Украдене щастя». Як ти це бачиш?

— Це не буде просто. Сама по собі п’єса — важка. Це все треба пропустити через себе. Тепер я знаю, що таке болить. У Михай­ла є такий текст: «Хіба як чолові­ка у війську промуштрували та по Боснянських горах прогнали, та на шандарській службі загартува­ли, то куди йому вже давні любо­щі згадувати?». Він, по суті, прой­шов крізь вогонь. Тепер і я знаю, що це таке. Дуже шкода, що за таких обставин це сталося, але… Все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тому я питаю в Бога не «за що?», а «для чого?».

— Ти знаєш, як болить не тільки фізично, а й душевно. А душевний біль іноді важче зносити, ніж фізичний…

— Однозначно. Я промальо­вую собі всі мізансцени, реакції — це все буде зовсім інакше, бо я тепер знаю, як воно по суті є, як воно правдиво має бути.

— Найскладніше буде на початку вистави злізти з ко­пиці сіна?

— Не думаю. Я вже вигадав, як це має бути. Я багато див­люся мотиваційних відео. Якщо люди на одній нозі зі штангою присідають, то чому я не змо­жу?.. Люди на протезах на Еве­рест піднімаються. То чому ні? Тут просто потрібні сила духу, сила волі. Все буде гаразд! У дитинстві я найбільше чекав свято Миколая і свого дня на­родження, а зараз я найбільше чекаю чергового рентгену, щоб почути, що все гаразд. Одно­значно, що ще один день наро­дження я буду святкувати ще й у липні.

— Коли сталася ця автока­тастрофа і тебе, фактично, витягнули з того світу, а по­тім ще якийсь час тримали у штучній комі, чи пригадуєш свої відчуття і почуття, коли ти нарешті отямився і зрозу­мів, що вижив, але втратив ногу?

— Отямившись, я усім розпо­відав, що балакав з Богом і про­сив мене не забирати, казав, що у мене на землі ще багато справ, які я не встиг зробити. Напевно, я Його переконав — Господь по­вірив і відпустив. Пригадую, бо­явся дивитися Йому в очі. Ма­буть, я маю ще зробити тут, на землі, щось неймовірно важли­ве…

— По-перше, ти вже зро­бив дуже важливе: ти також будеш мотиватором для ба­гатьох. По-друге, ти допо­міг багатьом людям проявити їхні найкращі якості.

— Так, напевно. Коли я оста­точно прийшов до тями і почав розуміти, що нема ноги, були думки: «Шкода. Але я живий!».

— Поговоримо про сього­дення. Знаю, що тут, у вій­ськовому госпіталі, в тебе з’явилися нові знайомства, ти заприятелював з багатьма хлопцями, які пройшли гор­нило війни на сході України…

— Я дякую Богу, що опинив­ся тут. Треба завжди пам’ятати, що когось зараз набагато важ­че, ніж тобі. Все пізнається у по­рівнянні. Не кажи, що болить, тому що когось болить набага­то більше, ніж тебе. Це неймо­вірна мотивація! Є хлопці з дуже важкими пораненнями — навіть у голову, і вижили! І ампутації кін­цівок… Тут є з чим порівнювати і є з кого брати приклад. Вони сильні! Вони не зламались, гор­до ідуть вперед!

— На початку грудня мину­лого року народний артист України Тарас Жирко органі­зував і привіз до Львова свою моновиставу «Момент кохан­ня» з Євгеном Нищуком у го­ловній ролі, зібрані кошти від якої були скеровані на твоє лікування. Розкажи трохи про це.

— Неймовірне спасибі Тара­сові Жирку! Колишніх заньківчан не буває. Він мене дуже підба­дьорив і морально неймовірно сильно підтримав. Благодійна вистава — це одне, а от мораль­на підтримка, коли розумієш, що ти не сам у своїй біді, що твій біль намагаються розділити, — це дуже круто! Я завжди дуже поважав Тараса. Мама мені за­вжди його ставила у приклад: «Ти маєш бути таким артистом, як Тарас Жирко!». Я завжди з нього брав приклад, адже я ви­ріс у театрі.

— За кілька годин перед ви­ставою тебе відвідали губер­натор Львівщини Олег Синют­ка і міністр культури України Євген Нищук. Тебе попере­дили, що прийдуть такі висо­кі гості?

— Попередили. А от про що ми з міністром говорили наодинці, розголошувати не хотілось би. Я відчув величезну моральну під­тримку як з боку Олега Михай­ловича, так і з боку Євгена Ни­щука, який приїхав до Львова не як міністр культури, а як по­братим по акторському цеху. «Я приїхав тебе підтримати як ак­тор, а не як міністр культури», — сказав він мені. Відчуваю, що всі намагаються мені допомогти, і я повинен на сто відсотків ви­правдати сподівання. І я ще всіх здивую! Ви ще будете казати: «Як він це робить?!». Нема доро­ги назад, тільки вперед!

Довідка «ВЗ»

Олесь Федорченко — артист Національного академічно­го українського драматичного театру ім. Марії Заньковець­кої, кіноактор. Народився 29 березня 1984 року у Львові. У 2001−2006 роках навчався у Львівському національно­му університеті ім. Івана Франка на факультеті журналіс­тики. Працював ведучим на радіо, а потім отримав запро­шення на посаду актора Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки. Згодом вступає на акторське відділення факультету мистецтвознавства та акторської майстернос­ті ЛНУ ім. Івана Франка (курс Таїсії Литвиненко). З третього курсу був задіяний у виставах Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковець­кої. У творчому доробку понад двадцять ролей. У 2017 році отримав головну чоловічу роль у серіалі «Догори дриґом».

15 липня 2018 року Олесь Федорченко потрапив у ДТП. Поблизу села Тухольки Львівської області на мотоциклі не впорався з керуванням та зіткнувся із зустрічним автобусом. Внаслідок аварії він отримав важку політравму та травматич­ну ампутацію ноги.

Допомога актору потрібна і зараз. Тож можна перерахо­вувати кошти на картку «ПриватБанку» мами Олеся — Ніни Андріївни Федорченко: 5168 7573 7393 7616.