«Здійснити мрію дитини — це наче вставити батарейки з новим зарядом надії і стремління до перемоги»

Настав найказковіший час року — час Новорічних свят. У ці дні особливо хочеться вірити в диво, писати, малювати, загадувати великі бажання, ставити цілі на новий рік і долучатися до добрих справ. Напередодні Нового року журналіст «ВЗ» поспілкувалася з благодійницею, феєю — як її називають, — Лідією Таран, куратором проекту «Здійсни мрію», телеведучою «1+1». Серед новин, які вона розповідає у ТСН, є двосерійні історії здійснення мрій дітей, які борються за життя.

— Лідіє, ми звикли бачити вас у ді­ловому образі ведучої новин на каналі «1+1». Але дедалі частіше зустрічає­мо вас з чарівною паличкою, яка здій­снює мрії. Що спонукало вас ініціюва­ти благодійний проект?

— Два з половиною роки тому, у квітні, у Всесвітній день бажань, я поїхала в гос­ті до дітей в ОХМАТДИТ, щоб дізнатися, про що вони мріють. Це був просто друж­ній візит, але я вже не змогла зупинити­ся. Після історій тих дітей ми з командою розпочали величезну справу. Життя хво­рих дітей — це не тільки медичні процеду­ри, біль та сльози, це може бути і радість кожного дня. З усвідомленням цього і з’явився рух «Здійсни мрію». Бути по­руч з дитиною, заповітна, фантастична, нереальна мрія якої здійснюється, — це щось незабутнє, ці емоції змінюють ат­мосферу навколо. Вони цілющі для ди­тинки та їі родини. Це наче батарейки з новим зарядом надії і стремління до пе­ремоги.

— Якщо ми вже заговорили про мрії, чи можете пригадати свою, дитячу?

— Коли я ініціювала проект «Здійсни мрію», довго намагалась пригадати, про що ж я мріяла сама, коли була малень­кою. Але так і не пригадала. Та влітку ми з Українською Маркетинговою Групою провели перше унікальне дослідження «Про що мріють українські діти?». Воно вразило і підтвердило мої хвилювання. Діти в Україні не вміють мріяти! Лише 5% мають безмежні мрії, ті, які спонукають до розвитку, відкриттів, а інші 95% - мають лише бажання, здебільшого матеріальні! 38% батьків навіть не здогадуються, про що мріють їхні діти… Навіть коли соціоло­ги проводили дослідження, спілкували­ся з родинами, ми ще раз переконалися, що батьки не підтримують дітей. Хлопчик з ентузіазмом розповідав, що мріє поїха­ти в Китай, побачити панд. Але мама зу­пинила його і сказала: «Який Китай?! Ми влітку в Затоку їдемо, мрій про Затоку!». Тоді я зрозуміла, що і сама була в тих 95%, які мали матеріальні бажання. Ба більше, у моєму дитинстві мріяти було не модно і навіть соромно. Пам’ятаєте: «Розмріявся, злазь з рожевих хмар!»?Так ось, це єдине, що асоціювалося у мого покоління зі словом «мріяти». Тепер я розумію, мрії — це рушійна сила, яка до­помагає дітям боротися з хворобами, стимулює навчатися, займатися творчіс­тю. Мріяти — це круто! Зараз ми намага­ємось змінити ставлення суспільства до мрій і показати, що мріяти — модно! І на­віть найзаповітніша мрія — досяжна! Зу­стріч з Роналдо, листування і подарунки від Майкла Джордана, поїздка в Дісней­ленд; у Прагу на шаховий турнір на зу­стріч з гросмейстером Пономарьовим; вихід на сцену до Ніка Вуйчича; заспіва­ти у прямому ефірі з «Время и Стекло» — коли ми показуємо в ТСН сюжети про такі мрії, у сотень і тисяч дітей з’являється віра, — якщо дуже-дуже мріяти і прагну­ти до мрії — все обов’язково здійсниться.

— Лідо, ви розпочали тур #мояди­тячамрія містами України і нещодав­но відвідали Львів, аби надихнути маленьких львів’ян мріяти. Чим най­більше запам’ятався приїзд у місто Лева?

— Зазвичай ми відвідуємо місцеві шко­ли і лікарні, але у Львові вирішили запро­сити мріяти усе місто! У самому центрі, на площі Ринок, ми встановили вели­чезну стіну 2,5 метра заввишки і 12 ме­трів завдовжки. Упродовж всього дня маленькі львів’яни мали змогу зобрази­ти свої мрії, але так, щоб їх побачив цілий Всесвіт! Допомагали їм професійні ху­дожники-ілюстратори, відома львів’янка, блогерка Аня Ломакіна, а надихав мріяти всесвітньо відомий мотиваційний спікер Нік Вуйчич. Всі малюнки, які діти намалю­вали у Львові, будуть перетворені на пік­селі і стануть частиною дивовижного ко­льорового Променя зі 100 000 мрій, який навесні полетить у небо до зірок!

— Ваша донька Василина вже вко­тре провела разом з вами благодій­ний марафон «Здійсни мрію». Як ви зважилися залучити Василину до та­кої непростої теми допомоги важко хворим дітям? Адже багато дорос­лих людей не хочуть нічого знати про цей бік життя, тому що бояться, чи ви­стачить у них душевних сил для співпереживання, для участі.

— Василині не байдужа тема допомо­ги дітям. У неї своя глибина сприйняття цього. Вона справді бажає, щоб всі мрії дітей здійснилися. Я часто запитую донь­ку про її мрії. Але вона чітко розуміє, що у неї є все необхідне для щастя. А у підопічних проекту «Здійсни мрію» абсолют­но інша історія — і хвороба, і дуже об­межені ресурси, і часто — повна зневіра близьких людей. Василина це все розу­міє. І розуміє, наскільки важливо допо­магати таким дітям. Тому їй дуже подо­бається проект, яким я займаюся. Часто навіть засмучується, коли ми їдемо здій­снювати мрію, а вона не може з нами че­рез уроки…

— Розкажіть про свою методику ви­ховання дитини.

— Сьогоднішнє покоління — перше в Україні, якому батьки на радощах дають навіть забагато, бо у них самих у дитин­стві того не було. Я навіть неусвідомлено роблю для Василини більше, ніж потріб­но, хоча розумію, що донька має більше робити і досягати сама. У такий спосіб я, мабуть, компенсую своє радянське ди­тинство. Багато теперішніх дітей отри­мують дуже багато всього просто так. У нас була мотивація на виживання, досяг­нення чогось, а у них цього майже немає. Тому Василина цього року перейшла у звичайну державну школу. Аби вона ро­зуміла, що, крім дітей, яких привозять у школу машиною, є багато дітей, які трам­ваєм виїжджають о сьомій ранку з іншої частини міста, аби дістатися на навчан­ня, а є діти, у яких немає зимового одягу. І у Василинки поступово відбувається пе­реосмислення — вона почала більше ці­нувати те, що у неї є, до більшого праг­нути і докладати більше зусиль, аби щось отримати.

— А свої шкільні роки пам’ятаєте? Що мотивувало вас до навчання?

— Я ходила у звичайну районну шко­лу, де навчалося тисячі три дітей. Але мені було страшенно нудно, тому що я у свої шість років давно вміла читати і пи­сати — навчилася у старшого брата, а мої однокласники цілий рік вчилися кресли­ти палички і освоювали буквар. Наш клас вважався «класом вирівнювання». Це ві­дома київська історія: українська мова вважалася непрестижною і непотрібною. У моєму класі було двадцять учнів, у той час як російськомовні були переповне­ними. Мої подружки з двору, які навчали­ся в російських класах, навіть соромили­ся мене — ми виходили з одного під’їзду, але йшли в школу різними шляхами. У нашому класі ніхто не виявляв особливої жаги до знань, а вчителі ставили низь­кі вимоги. Настільки низькі, що я легко справлялася із завданнями, хоча про­пускала багато занять. У школі почувала­ся дискомфортно. Однокласники зі мною не розмовляли, думаю, я була і одягнена якось бідно, та й взагалі не дуже їм ціка­ва. У нас було мало точок дотику: те, на­вколо чого дружать діти, пройшло якось повз мене. Діти відчувають «своїх». Але я не засмучувалася через це — я багато читала, обговорювала книги з друзями брата. Багато часу присвячувала гурткам і студіям: після школи летіла додому, щоб закинути портфель, їхала на плавання або до Палацу піонерів на хор, пізніше — на заняття з французької, на дзюдо. Мені було чим себе зайняти.

— Уже вирішили, як і де будете святкувати Новий рік?

— Уже традиційно Новий рік я буду від­значати біля головної ялинки на Софіїв­ській площі у Києві, бо вестиму святко­вий випуск ТСН. Цього року, як ніколи, чекала відкриття головної ялинки, бо вона особлива для мене. На сферично­му екрані, встановленому навколо неї, з’являтимуться малюнки дитячих мрій! Ті, які створювали дітки для нашого арт-марафону #моядитячамрія! А допомо­гла нам у цьому команда Folk Ukraine, яка і займалася встановленням головної ялинки. Я впевнена, що ці малюнки мрій надихнуть кожного на великі досягнення у новому році, і мрійників — великих і ма­леньких, стане ще більше!

— Які подарунки зазвичай купуєте вашій донечці, близьким?

— Вважаю, що найкращий подарунок для близьких — це здійснення їхньої мрії. Впевнилася в цьому не раз! І я зараз не про матеріальні речі, а швидше, про емо­ції і враження. Дуже важливо постійно ці­кавитись, про що мріють ваші близькі і друзі, а не лише напередодні Новорічних свят. Тоді точно не доведеться ламати го­лову над подарунком!

— А про що мріє Василина, знаєте?

— Постійно цікавлюся мріями Васили­ни. Вона часто зі мною, коли ми здійсню­ємо мрії підопічних проекту. Коли Васи­лина бачить цих дітей, їхні історії, у неї трансформується ставлення до мрій. Вона розуміє — аби щось отримати, по­трібно старатися. Вже декілька років Ва­силинка марить песиком — зараз це її головна мрія. Але усвідомлює, що це ве­личезна щоденна відповідальність. До такого кроку потрібно серйозно підго­туватись. Тому ми з Василиною домо­вилися, що на Новорічні свята у нас гос­тюватиме Вінчі — песик наших друзів, які полетіли на відпочинок. Якщо донечка пі­дійде до цього експерименту з відпові­дальністю і буде турбуватися про песи­ка, то стане на крок або навіть на два-три кроки ближче до мрії. Дива трапляються! Особливо, коли увімкнути уяву і йти до своєї мрії!