«Свої перші концерти я давав на даху гаража»

Відомий український співак Володимир Окілко — про неймовірну любов до пісні, перший «Голос країни» та особисте життя

Володимир Окілко. Фото з особистого альбому

Він з дитинства мріяв співати. Спостерігаючи за весільними музиками, не раз уявляв себе за ударною установкою. Тому й витягав «на банта» гаража бабусине кухонне причандалля, щоб слугувало барабанами. І співав так, що чуло усе село. Власне ця безмежна любов до співу і привела Володимира Окілка на шоу «Голос країни», у якому дійшов до фіналу. Йому аплодують на малих і великих сценах не лише України, а й за кордоном. Про дитинство, першу пісню, неформат на радіо та життя в Америці Володимир Окілко розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Володимире, півроку тому ви за­писали нову пісню «Доля». Як вона народилася і кому ви її присвятили?

— Пісня «Доля» народилася ще у той час, коли ми з родиною жили у Сполу­чених Штатах. Я хотів подарувати пісню своїй дружині Олі на знак подяки за її до­леносну присутність у моєму житті і вели­чезну підтримку моєї творчості. Спочатку ця пісня називалася «Оля» і, відповідно, звучала: «Оля, Оленько моя, непрочита­на сторінка…». Коли заспівав цю пісню дружині, вона подякувала. Однак через свою скромність не хотіла виділятися, тому й запропонувала ім’я Оля замінити словом «доля, доленько моя». Оля вва­жала, що таким чином пісня стане більш універсальною, актуальною для усієї жі­ночої аудиторії. Автором цієї пісні, як і багатьох інших з мого репертуару, є Ва­силь Іваніцький, з яким ми давно плідно співпрацюємо.

— Ви не лише співаєте, а й пишете пісні. Самі шукаєте тексти? Чи до вас звертаються поети і просять поклас­ти їхні слова на музику?

— Маю вищу музичну освіту. Однак предмет «музична гармонія» мені завжди добре давався. Одного разу Богдан То­карський запропонував написати музику до його віршів «Ті карі божественні очі». З цієї пісні і розпочалася моя компози­торська діяльність. Тепер для того, щоб написати музику, шукаю тільки змістов­ну поезію, яка буде гарно поєднувати­ся з мелодією. Мої перші композитор­ські кроки пов’язані ще й з віршами мого доброго американського друга Богдана Максимківа.

— Знаю, що ви часто виступаєте за океаном, де пропагуєте українську пісню. Останні кілька років ви там жили і працювали. Чи не пропонува­ли вам там залишитися?

— Моє перебування за кордоном поча­лося з плідної гастрольної діяльності. Під час одного з таких гастрольних турів мені запропонувала так звана американська хрещена мама Любов Яковенко підпи­сати робочий контракт з мережею рес­торанів міста Чикаго. Так, мені пропону­вали там залишитися неодноразово, але я розумів, що не зможу жити на чужині. Коли закінчився контракт, я з такою на­солодою повертався в Україну, що годі й описати. І не просто в Україну, а у свій рідний Львів. У часі цієї моєї ностальгії за домом і очікування на повернення до рід­ного дому і народилася пісня «Мій рідний край» на слова Василя Іваніцького.

— Ще донедавна на українському радіо крутили багато російських пі­сень. Із впровадженням закону про квоти на українську пісню нашим ви­конавцям стало легше пробитися у радіопростір? Ваші пісні також стали більше крутити?

— Стосовно радіо — для мене наразі це велика проблема. Нема такої радіостанції, куди б я не звертався зі своїми старими, новими і авторськими піснями. Майже скрізь я чув одну й ту ж саму від­повідь: «Пісня гарні, але це не формат». Хоча усі мої пісні записані на найкращих студіях Чикаго, Києва і Львова високо­професійними аранжувальниками. На сьогодні мої пісні для ефіру взяли лише два комерційні радіо — у Львові та Києві.

— Минуло багато років відтоді, коли ви стали фіналістом «Голосу країни». Знаю, що, за умовами шоу, розголо­шувати закулісся конкурсу не можна. Однак термін давності давно минув. Розкажіть, що там насправді відбува­ється?

— Моя участь у проекті «Голос краї­ни» у 2011 році стала справжнім трамплі­ном для моєї популярності. Зрозуміло, що першопрохідцям завжди важче, а у дано­му випадку за першим сезоном цього шоу складним для всіх учасників було те, що ми зовсім не знали умов і правил прове­дення конкурсу. Якщо у наступних сезонах було чітко відомо, що за сліпими прослу­ховуваннями будуть відбуватися батли між двома учасниками, то ми до цього були зовсім не готові. Весь конкурс був для усіх учасників суцільним експромтом. Якби мені довелося зно­ву взяти участь у та­кому телепроекті, та ще й з теперіш­нім досвідом, то я обов’язково би на­поліг, щоб у моєму виконанні прозву­чала пісня «Чорно­бривці», яку я готував для цього. Підписав­ши з каналом «1+1» контракт, ми були зобов’язані викону­вати вказівки тре­нера. У мене була російська співачка Діана Арбєніна, яка зобов’язала мене заспівати іншу пісню, на мій погляд, менш виграшну. Тепер я би за вибір пісні боровся. Діана сама про це від­крито говорила, що їй у команду був по­трібний український співак-«западенець», щоб мав добре поставлений голос.

— На вашу думку, чому до вас по­вернулася російська співачка Діана Арбєніна, а не повернулася, скажімо, Руслана, з якою ви були добре знайо­мі? Хіба вона не впізнала, що це спі­ває Володимир Окілко?

— Я давно дійшов висновку, що «Голос країни» — це справді шоу, у якому напе­ред тренери планують вибір учасників своїх команд. У них такий був сценарій. Думаю, що Руслана впізнала мій голос і знала, що це я. Однак я, за планом про­екту, не повинен був потрапити у її ко­манду.

— Після участі у «Голосі країни» пе­ред вами, мабуть, відкрилися усі две­рі пристойних концертних залів?

— Так, це правда: після моєї участі у фіналі «Голосу країни» переді мною від­крилися двері багатьох концертних за­лів, майданчики телевізійних ефірів, мене почали запрошувати на різноманіт­ні конкурси, виступи та презентації. Звід­си й почалася моя га­строльно-концертна діяльність у США.

— Це зараз ви — відомий співак. А коли вперше заспі­вали?

— З малої дитини мене тягнуло до му­зикантів. Дуже подо­балося спостерігати за грою весільних му­зикантів. І самому хо­тілося виступати. Тоді мені було 5 років. По­чав я свою «творчу ді­яльність» так: все, що було на кухні в бабу­сі, — виделки, лож­ки, каструлі-баняки виносив по драбині на дах гаража — де пробував розкласти ударну установку. Бас-бочкою була каністра від моторного масла, саме вона давала глухий, низький звук. Малим барабаном була малень­ка каструля; томи — два більші баняки. Я співав на гаражі і в такий спосіб акомпа­нував собі на барабанах. Мені було там дуже комфортно. Це було високо і чути мене було аж у сусідньому селі. Ідучи з церкви, люди перепитували одне од­ного: «Звідки та музика? У кого сьогод­ні весілля?». Оскільки самому мені було не цікаво, я організував свій перший «ор­кестр». Ролі в оркестрі були поділені між сусідською дітворою. Мої музиканти ста­ралися на славу, а односельчани кожної суботи та неділі чули «весільних музик» з одного й того ж подвір’я. Ці дитячі пус­тощі — гра в оркестр, як і в більшості ді­тей, були б лише фрагментом дитинства, якби не порада друга нашої сім’ї — сіль­ського священика, отця Миколи. Одно­го разу він побачив, як ми бавимось, і чо­мусь звернув свою увагу саме на мене. Отець Микола наполіг на тому, щоб бать­ки віддали мене вчитися музики. У 1986 році я став відвідувати заняття в музичній школі по класу акордеону у викладачки Ольги Кузьменко (мама Андрія Кузьмен­ка, «Скрябіна». — Г. Я.) у Новояворівську.

— А після цього батьки вас відда­ли вчитися гри на валторні у спеціалі­зованій музичній школі імені Соломії Крушельницької?

— Так, я співав з дитинства, однак по-справжньому до цього почав ставити­ся, коли став учнем Львівської музич­ної спеціалізованої школи імені Соломії Крушельницької. Велику роль на почат­ку мого вокального розвитку відіграв мій музичний наставник Петро Борусяк. Але це вже було потім. А спочатку треба було вступити у ту музичну школу. Дирек­тор музичної школи Володимир Антонів прослухав мене і запропонував видобу­ти звук з одного музичного інструмен­та. Такий інструмент я жодного разу не бачив і навіть не знав, як він називаєть­ся. Це тепер я знаю, що мені пропону­вали взяти звук на валторні — одному з найбільш незручних для виконання ін­струментів (валторна занесена до Книги рекордів Гіннесса як найтяжчий для ви­конання інструмент). Звук я добув, і саме це було вирішальним аргументом на ко­ристь мого зарахування у школу.

— Як ваші батьки сприйняли те, що ви вибрали музику?

— Мої батьки завжди хотіли, щоб я отримав музичну освіту, але їхньою за­повітною мрією було те, щоб я став хо­рошим священиком. Тому, щоб не спе­речатися з батьками, після закінчення Львівської консерваторії по класу вал­торни я вступив до Львівської духо­вної семінарії. Ця освіта мені дуже до­помогла у США — кілька років я співав у церковному хорі катедрального со­бору Святої Покрови у Чикаго. Нічого у житті не відбувається просто так. Усе, чого мені пощастило навчитися у житті, вірю, ще колись знадобиться.

— Володимире, у вас дві вищі освіти, тобто закінчили два факуль­тети Львівської консерваторії. Во­кал все ж таки переміг у «боротьбі» з валторною?

— Спів, звісно, на першому місці, але я дуже люблю свою валторну і не маю наміру з нею розлучатися. Піс­ля консерваторії і духовної семінарії з’явилася необхідність отримати ще й третю вищу освіту — з вокалу. І я всту­пив на вокальний факультет Львівської музичної академії імені Миколи Лисен­ка.

— Ваша донечка успадкувала та­лант батька? Якщо вона захоче ко­лись співати, будете її підтримувати чи, навпаки, проситимете, щоб не влазила у той шоу-бізнес?

— У нас з дружиною є чудова донечка Ліда, якій незабаром виповниться 12 років. Вважаємо, що вона успадкувала наші з дружиною здібності до музики і співу. Дружина Оля закінчила музичну школу по класу фортепіано. Лідочка ро­бить перші кроки з вокалу. Займається вокалом у дитячій студії у заслужено­го артиста України Володимира Кудов­би. Мріє стати популярною співачкою. Звісно, ми з дружиною їй не будемо у цьому перечити, навпаки, підтримає­мо. Однак не приховуємо від неї, що шлях у шоу-бізнес далеко не встелений трояндовими пелюстками…