• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «На побачення з Ігорем запізнилася аж на п’ять годин. Він чекав. Якби пішов, наш діалог не мав би продовження»

«На побачення з Ігорем запізнилася аж на п’ять годин. Він чекав. Якби пішов, наш діалог не мав би продовження»

Відома українська актриса Руслана Писанка — про стосунки у сім’ї, участь у шоу «Зважені та щасливі», Флешку і Філіпса

Руслана Писанка

Руслана Писанка не один рік тішить шанувальників то виступами на телебаченні, то грою у театрі. Кілька років не сходить зі сцени спектакль «Поїзд «Одеса-мама», з яким вона «від'їздила» усі міста України, і далі продовжує «курсувати». А торік Руслана з чоловіком Ігорем Ісаковим взяли участь у шоу «Зважені та щасливі», завдяки якому Руся схудла на 42 кілограми, а Ігор — на 40. Руслана каже, якби не підтримка чоловіка, ніколи би не зважилася на цей проект. Руслана з чоловіком облаштовують новий будинок і тішаться своїми чотирилапими улюбленцями.

— Руслано, ви давно вже граєте виставу «Поїзд «Оде­са-мама». Що вам допомагає її щоразу грати по-новому?

— (Сміється. — Г. Я.). Це, мабуть, треба запитати у тих глядачів, які приходять на цей спектакль п’ятий чи сьомий раз. Запитую: для чого? Ви ж знаєте, які далі будуть жарти, як розгор­татимуться події і яким буде фі­нал. А люди кажуть, що щоразу знаходять щось нове. І це нове з’являється. Ми, артисти, самі не розуміємо, що спектакль по­чав жити своїм життям. У ньому з’являється багато нот, яких не було на початку. Він дозріває, як коньяк у дубових бочках.

— Ваша героїня Наталія вам не набридла?

— Ні. Моя Наталія Горобець мені не набридла. Є вистави і ге­роїні, які мені вже трохи почина­ють набридати. Коли я розумію, що мені треба вийти і повторити вкотре те, що я вже зіграла, от тоді я розумію, що мені вже це набридло. А коли виходжу і ро­зумію, що сьогодні будуть нові фарби, які йдуть з мого серця, розумію, що людям це потріб­но. Відчуваю настрій залу. Мені подобається стежити за психо­логією глядацького сприйняття. Це вже щось у мені грає режи­серське, а не акторське.

— Знаю, ви давно хотіли ви­пробувати себе у ролі режи­сера. І недавно вам це вдало­ся. Що це за робота?

— Цей спектакль ще у процесі народження. Називається «Кліт­ка». Продюсери спектаклю «По­їзд «Одеса-мама» запропонува­ли мені стати режисером. Там грають Олег Філімонов, Яніслав Левінзон і, звісно, я (сміється. — Г. Я.). Ось така у нас буде весе­ла «компашка». Правда, ще буде один «секретний» артист. Але це таємниця.

— Складно бути режисе­ром?

— Складно. Це схоже на ма­тематичне багатокомпонентне рівняння. До речі, мені колись пророкували математичне май­бутнє. У школі я задачки, як го­рішки, лускала. Вирішувала такі складні завдання, що мені каза­ли: «Тобі треба бути математи­ком». Я не можу помножити 25 на 4 в голові, бо вже десять років користуюся калькулятором, зате могла складати формули, які ніхто не міг зрозуміти, як вони у мене народжуються. Одне сло­во, як режисер, маю зібрати усі компоненти, помножити, розді­лити і додати. Завдання непро­сте. Може, хтось думає, що по­ставити виставу, вийти і зіграти її — дуже просто? Я хочу, щоб це був спектакль зі змістом, щоб люди виходили, і у них залишав­ся ще післясмак від побаченого.

— Але ж ви не маєте досві­ду режисерського. Хіба легко керувати акторами, які вас знають як колегу-актрису?

— Люблю артистів, які дума­ють по-своєму. Тоді у нас вини­кає суперечка. І перемагає у тій суперечці істина. Або ми йдемо на компроміс. Якщо артисти по­годжуються з режисером, вва­жаю, тоді гріш ціна і режисеру, і артисту.

— Влітку ви облаштовували власний будинок, випробува­ли себе у новій «ролі» — ди­зайнера інтер’єру. Задоволе­ні результатом?

— Задоволена певними ета­пами. У будь-якому разі, хто приходить до мене, каже: «О, у вас так затишно!». Хоча, на­справді, там ще багато чого нема. Потрібні меблі, які маємо намір самі зробити, але нара­зі руки не дійшли. Треба сісти і спроектувати ті меблі — кожну поличку, кожну шухлядку, що ви­сувається, підібрати колір. Це цікавий процес. Головне, що це не буде схоже на те, що пропо­нують у магазині. А буде щось індивідуальне і незвичне.

— А що такого незвичного ви зробили у будинку?

— Червоних стін наразі нема (сміється. — Г. Я.). Але ще не факт, що їх не буде. В артистів життя наповнене змінними пей­зажами: літаки, поїзди, людські обличчя. А коли приїжджаєш додому, не хочеться крикливих стін, а спокійного умиротворен­ня. Чоловік запитує, коли я на­малюю картини. Кажу, як тільки у мене з’явиться вільний час, — намалюю. Він сумнівається, що у мене такий час з’явиться. Іноді, коли повертаюся з відряджен­ня, хочу піти у художній магазин, купити акрил і намалювати кар­тину. Знаю, які кольори треба використовувати. Хочу мати ве­личезні монументальні полотна.

— Недавно ви розповідали про кота Філіпса, який вряту­вав людей від пожежі. Вірите, що він стане і вашим талісма­ном?

— У нас уже живе кішка Флеш­ка. Так сталося, що мій чоло­вік Ігор побачив оголошення у соцмережах, де просили взяти кота у добрі руки. Прочитав іс­торію про кота і зателефонував цим людям. Я здивувалася, бо Ігоря не так легко розчулити якоюсь історією. Але ця його «зачепила». Каже, треба його врятувати. Поїхав у Бородян­ку і побачив кота, який сидів на місці згорілого будинку. Кіт не боїться людей, не дряпає, а си­дить на руках. Коли ми поверта­ємося додому, він нас зустрічає, як вірний пес. Ігор щось робить на кухні, а кіт ходить за ногами. Якщо я щось роблю на кухні, сидить і чекає, поки дам йому їсти. Розуміє людську мову, хоча й живе у нас недавно. До речі, наша Флешка також підкидьок.

— У вас теплі стосунки не лише з чоловіком, а й із ко­тами. Гарна сім’я — це вміння уступати одне одному. Хто у вас першим іде на поступки?

— Гармонійна родина — та, в якій жінка уступає чоловікові. Ми належимо до таких. Тож уступаю в основному я. Це правильно, коли уступає жінка. Ми ж «роз­робляємо» стратегію, і коли зна­ємо, що зараз краще уступити, то потім обов’язково візьмемо своє. Чоловік сам «здасть» дру­жині те, що їй потрібно.

— Які подарунки Ігор вам робить?

— Коли була річниця нашого весілля, я була у відрядженні. Повернулася через кілька днів. Не мала можливості купити по­дарунок. Пригадала, коли ми брали участь у проекті «Зважені та щасливі», він постійно хотів «рафаелку». Щовечора лягав спати зі словами: «Я би зараз з’їв «рафаелку». Вранці проки­дався з тими самими словами. І так було щодня! За всі чотири місяці, поки ми були у таборі, ні­яких «рафаелок» у нас не було, а він так про них мріяв. Тому я й вирішила подарувати йому коробку цього смаколика. Він тішився, як мала дитина! Запи­тую: «А для мене ти приготував подарунок?». Каже, не підготував. А я і не образилася. І тут Ігор просить відчинити дверця­та тумбочки. Коли я це зробила, шафка, в якій стоїть посуд, за­світилася всередині. Поки мене не було, він замовив цю «ілюмі­націю». Так приємно! Так, це не перстень і не сережки. Але ми і без приводу можемо робити одне одному коштовні подарун­ки. У цей момент було важливо, що він потурбувався про мене.

— Чи маєте рецепт, як під­корити серце чоловіка, який сподобався?

— Не маю. Усе життя мріяла підкорити серце чоловіка, який мені сподобався, але мені це ніколи не вдавалося. Намага­лася вести «мудрі розмови», але з роками зрозуміла, що не завжди мудра бесіда сприяє зваблюванню. Жінки не повинні підкоряти серце чоловіка, а бути ланню, яка тікає від мисливця. А я колись завжди була тим мис­ливцем. А треба було бути лан­ню. А ще я собі колись думала, що я така незвичайна, що чоло­вік сам би мав здогадатися, що він мені подобається (сміється. — Г. Я.).

— Ви колись запізнювалися на побачення?

— Завжди! А на побачення з Ігорем запізнилася аж на п’ять годин.

— І що? Він чекав?

— Думала, що поїхав. А він че­кав. І правильно зробив. Якби пішов, наш діалог не мав би про­довження.

— А є речі, про які ви шко­дуєте?

— Не могла освідчитися хлоп­цеві, бо боялася, що він цього не сприйме. Страх, що мене відки­нуть, був сильнішим, ніж бажан­ня освідчитися йому у коханні. А ще шкодую, що свого часу не вчилася в інституті благород­них панянок. Якби зараз хтось відкрив такий заклад, пішла би туди вчитися.

— Як ставитеся до зради? Наприклад, якщо чоловік іде зі сім’ї?

— Якщо чоловік знайшов роз­ваги на стороні, то не тому, що йому попалася красива жінка. В Україні багато гарних жінок, але це не привід, щоб усі чоловіки скакали в гречку. Якщо чоловік йде зі сім’ї, значить, жінка пово­диться неправильно. Не треба казати, що чоловік такий-сякий. Якщо флюїди «випаровуються» і починається рутина, чоловік ті­кає з дому.

— Після того, як ви з Ігорем Ісаковим взяли участь у про­екті «Зважені та щасливі», більше не п’єте соків з пачки? Що робите, щоб не набрати зайвої ваги?

— Постійно зупиняюся, коли їм. Жодного разу навіть не мрію про лимонад. Можу знайти ра­дість у шоколаді, купую лише чорний — 85%. Його багато не з’їси. Намагаюся їсти домашній сир 10-процентної жирності. Краще з’їсти 100 грамів сиру 9-процентного, ніж з нульовою жирністю. Жир потрібен орга­нізму, щоб змащувати усі наші «шестерні». Якщо жиру бракує, усі процеси починають тертися один до одного. На день треба з’їдати жиру 1 грам на кілограм. Людина, в якої вага 100 кіло­грамів, має з’їдати 100 г жиру. І пити воду. Я починаю ранок зі склянки води. Іноді з двох. Її треба підігріти. А після склянки води дрібка солі на язик. Тоді вода швидко потрапить у шлу­нок.

— Що ви зробили з тим одя­гом, який на вас став завели­ким?

— Зберігати його — погана прикмета, бо можна повернути­ся до попередньої ваги (смієть­ся. — Г. Я.). Тому більшість свого гардеробу з чоловіком роздару­вали.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «На побачення з Ігорем запізнилася аж на п’ять годин. Він чекав. Якби пішов, наш діалог не мав би продовження»