«Перед вступом у театральний була трагічно налаштована. Знала: якщо не вступлю, втоплюся у Дніпрі!»

Українське кіно з кожним днем міцніше завойовує телеканали і великі екрани. Мало не щодня відбуваються презентації фільмів, створених українськими кінематографістами, в яких головні ролі грають не зарубіжні зірки, а наші — вже відомі українським глядачам актори і ті, які лише недавно вийшли зі стін театральних вузів. Серед таких — актриса Київського театру драми імені Лесі Українки Любов Тищенко. Попри те, що у творчому портфелі акторки переважають театральні роботи, вона зіграла у понад десяти фільмах. А 3 грудня з’явиться на телеканалі «Україна» у 40-серійній україномовній детективній мелодрамі власного виробництва телеканалу «Виходьте без дзвінка», де Любов Тищенко грає головну роль.

— Любове, розкажіть про свою героїню у серіалі «Ви­ходьте без дзвінка».

— Я граю роль слідчої Мари­ни. Це — молода, симпатична, освічена жінка, яка вірить у за­кони честі, сумління, добра, правди… І у цих речах вона дуже принципова. Якщо Марина ба­чить, що ці «святі» речі хтось пе­реступає і ними нехтує, на неї це діє як червона ганчірка на бика. Щоб відстояти ці позиції, Мари­на готова багато на що.

— Виходить, ваша героїня — персонаж позитивний, але зі своїм внутрішнім стержнем?

— Мені так здається, що вона позитивна в усьому. Однак пер­сонажі, які її оточують, не лю­блять Марину, бо ж у неї керівна посада, а її підлеглі — чоловіки. Її вважають «вискочкою», котра незрозуміло для чого прийшла у відділок і щось тут хоче довести.

— У вашої героїні робота така, напівкабінетна. А ви би змогли працювати в офісі по­стійно?

— О, ні! Моя перша освіта — бухгалтерський облік. При­гадую, я тоді собі уявляла: ось закінчу навчання і піду «стригти» цифри на білих паперах. У мене тоді аж холодний піт виступав. У голові звучала лише фраза: «Господи, ну хіба це можливо? Тобто щодня мені доведеться робити одне й те саме, о тій са­мій годині приходити на роботу, і о тій самій ввечері виходити з неї?». Для мене це було нічним жахом.

— То для чого тоді пішли ви­вчати бухоблік?

— Бо я пішла зі школи піс­ля дев’ятого класу. Ненавиді­ла школу, просто терпіти її не могла. Почувалася там макси­мально некомфортно. Мені тре­ба було втекти хоч кудись. Тоді було модно радитися з батька­ми з приводу освіти. Мама за­пропонувала: «От, давай сюди». Я погодилася і… не вступила. Склала на «трійки» вступні іс­пити, бо ніякого поклику до ма­тематики у мене не було. Однак нам запропонували подати до­кументи на контрактну основу, і мої батьки, не вагаючись, дали згоду, мовляв, заберіть нашу доньку хоч кудись (сміється. — Г. Я.).

— А як сталося, що бухгал­тер стала актрисою?

— Моєю мрією було жити у Києві. Я ж із Севастополя. У мене була подруга, яка після школи вступила у Київський уні­верситет. Коли вона закінчувала перший курс у Києві, я у той са­мий час — третій у Севастополі. Розуміла, що з тех­нікуму моя дорога лежить прямісінь­ко у Севастополь­ський університет. От я й подумала: «Як я буду без своєї подруги?». У Севастополі було дуже нудно. Не­навиділа це місто, і досі його не лю­блю. Ще тоді мені здавалося, що у цьому гарному місті живуть недо­брозичливі люди. Мені там бракува­ло повітря, тому й хотілося яко­мога швидше втекти.

— І таки втекли…

— Після першого курсу техні­куму на парі з української мови та літератури мені сказали, що я класно читаю вірші. І висунули мою кандидатуру від технікуму на участь у міському конкурсі Тараса Шевченка. Я поїхала і посіла там третє місце. Усі на­вколо почали мене хвалити: «Ти така талановита! Клас!». Після такого «шаленого» успіху мені запропонували брати участь у гуртку художньої самодіяльнос­ті. І режисер запропонував мені грати Марусю Чурай. Рік я за­ймалася у гуртку, виступала на сцені, але не зовсім розуміла: а для чого мені все це?! Приблиз­но через рік мене знову відпра­вили від технікуму на конкурс, на якому я виборола перше місце. І після цього прозвучала фраза: «Ти така талановита, ти повинна стати артисткою». У той момент у голові почали роїтися думки: «А де у нас вчать на артистів? А… у Києві. Правильно, я пови­нна стати артисткою» (сміється. — Г. Я.).

— Зірвалися і поїхали?

— Спочатку дізнавалася — що і як. Дізналася, що є Київський національний університет те­атру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, мені розпо­віли, на яких умовах туди мож­на вступити. І я поїхала, хоча у мене ні слуху, ні голосу взагалі не було. Танцювати я могла хіба що сучасні танці під Брітні Спірс. Бальною програмою чи бодай чимось із класичної хореогра­фії, що просять показати при вступі, я не володіла. Але я була настільки категорично нала­штована, що точно знала: якщо не вступлю, втоплюся у Дніпрі! Тому не допускала навіть такої думки, що провалю вступні іс­пити, до того моменту, поки не прийшла на іспит, де було 220 дівчат на 19 місць! Лише тоді я усвідомила увесь жах ситуації — шпагати, роз­минки, розспів­ки… Я забилася в куточок і з жа­хом на все це ди­вилася. Тоді від­чула себе таким гидким каченям, мене охопив від­чай. Подумала: для чого я сюди прийшла і для чого зважилася на таку авантю­ру?

— Але іспи­ти все ж таки склали?

— Сама дивуюся, як мені вда­лося вступити. У Севастополі у нас викладали українську мову лише півроку у технікумі. Батьки запросили мені репетитора на місяць. На жаль, це не допомо­гло — іспит з української мови я склала на «двійку». А вступила я завдяки своєму педагогу Ми­хайлові Резниковичу. Після усіх конкурсів він сказав: «Ця дівчин­ка мені потрібна. Поставте їй „трійку“, щоб вона пройшла за балами». Ось так мені пощасти­ло…

— Мабуть, це доля?

— Лише після цього я зрозу­міла, що це — моя дорога. Час­то зустрічаються такі класичні акторські історії «з театральної династії», «з дитинства мріяла бути актрисою». У мене ж на той час все було зовсім праг­матично.

— Що для вас найскладні­ше в акторській професії?

— Кожна професія має свої «таємниці». От, для прикладу, грим. Коли ти по 12 годин «пу­дра на пудру», шар за шаром… Повертаєшся ввечері додому і бачиш стан своєї шкіри, охо­плює відчай. Недоспані ночі — ще один біль. Це так впливає на зовнішній вигляд! У мене великі очі, я — головна героїня, але водночас розумію, що «ви­лізли мішки» і з’явилися синці під очима. Хто на це «квазімо­до» дивитиметься? Ой, мамо рідна!

— Мабуть, такі ж труднощі були і під час зйомок фільму «Виходьте без дзвінка»?

— Якщо брати конкретно цей проект, то стартували ми у лю­тому-березні цього року. Жанр картини — детективний, 80 від­сотків зйомок відбуваються на вулиці. Пригадую, надворі 25−28 градусів морозу, кінець люто­го — початок березня. Тоді мені здавалося, що це — пекло мого життя, і я цього не переживу. За плечима багато місяців зйомок, які добігають кінця, але навіть зараз переживаю, що не зможу з цим впоратися. Тим більше, що ми знову увійшли в «холодний сезон». Здається, що буде ще важче, ніж тоді. Бо ж після літа і теплої погоди складніше адап­туватися. Працювати у холод складно, бо треба виконувати акторські завдання, а не мерз­нути. Іноді навалюються паніка, злість, коли починається зубний скрегіт, ти заледве вимовляєш текст, стоїш і думаєш: «Швидше би то все закінчилося». А коли відігріваюся, на мене хвилею летять інші думки: «О Господи, я провалила цю сцену, провали­ла». Ось це складно.

— Не можу не згадати про вашу роль у фільмі «Черво­ний», що принесла вам ши­року популярність…

— У мене було дуже мало часу на підготовку до ролі. Зйомки розпочалися на четвертий день після того, як мене затвердили на роль Таміли. Три дні раділа, а на четвертий, їдучи у потязі, читала книгу Андрія Кокотю­хи «Червоний» і сценарій. Роль лікаря Таміли — єдиний жіно­чий персонаж у «Червоному». У цій дивовижній жінці також є своя загадка-драма, що стає відомою глядачеві наприкінці фільму. Моя героїня протягом усього фільму веде внутрішню боротьбу, але не ідеологічну, а людську. Вона з особистих при­чин добровільно перебуває у відділенні ГУЛАГу і є коханкою начальника цього відділення.

— У «Червоному» між Тамі­лою і героєм Олега Шульги полоненим Гуровим пробігає іскра кохання. Чула, що не лише між героями пробігла ця іскра, а й між Любов’ю Тищенко і Олегом Шульгою зав’язалися романтичні сто­сунки?

— Не люблю говорити про такі речі. Я можу сказати тільки одне — моє особисте життя піс­ля цього проекту змінилося, але як вони сталися, всі ці зміни, це особисте, і хочеться потримати його між нами, у собі.