«Я давала такі дворові „концерти“, що сусіди просили маму віддати мене у музичну школу»

Із відомою співачкою і актрисою Наталією Кудряшовою я познайомилася кілька років тому на Міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат» у Трускавці. Наталя, як запрошений гість, співала на відкритті й закритті фестивалю. Лише потім я довідалася, що ця мила дівчина є також «грозою» усіх крамниць: на одному з українських телеканалів Кудряшова веде програму «Ревізор. Магазини». А нещодавно я Наталку не впізнала, склалося враження, що ця висока дівчина ще додала у зрості. Насправді, не виросла, а схудла — аж на 16 кілограмів. Цього разу ми з Наталею зустрілися на І Міжнародному конкурсі вокалістів «Пам'яті Мусліма Магомаєва», інформаційним партнером якого стала газета «Високий Замок».

— Наталю, ви актриса і співачка. Зіграли у понад десяти фільмах, од­нак тепер віддаєте перевагу вокалу. Чому?

— Бо я з дитинства співаю. Заспівала раніше, ніж заговорила. Завжди захо­плювалася Аллою Пугачовою, можливо, не до кінця розуміла, який у неї голос і про що вона співає, але ті візуальні ефекти, копиця рудого волосся і туман на сцені, коли вона співала про айсберг, що такий холодний, мене просто зачаровували. Я виходила у дворі на сходи, на голові мала руду «мочалку», а діти сипали борошном, щоб створювати ефект туману. І я співа­ла: «А ты такой холодный, как айсберг в океане…». Це були концерти для всіх дворів! Кінець 80-х, діти тоді не сиділи вдома перед моніторами комп’ютерів і телевізорів, а гуляли на вулиці. Ми як вранці виходили на подвір’я, то ввечері нас годі було докликатися додому.

— Талант вокальний успадкували від мами чи бабусі?

— Гарно співає мама, але не профе­сійно. Її чомусь бабуся не віддавала у музичну школу. Те саме могло бути і зі мною. Але тут втрутилися сусіди, яким доводилося щодня слухати «дворові» концерти. Просили, щоб мене мама вже хоч кудись відвела, аби я навчалася співу. Так я потрапила у музичну школу міста Хмельницького. Мені купили піа­ніно. На заняття їздила сама, хоча мала лише шість років. Мої ровесники у неді­лю дивилися діснеївські мультики по те­левізору, а я їхала на додаткові заняття хору і співала по 4−5 годин. Ми потім усі «пакетом» вступили у музичне училище, яке дало Україні солістів оперних театрів.

— Мама вас підтримувала у цьо­му чи мріяла про іншу професію для доньки — щоб вміла шити-в'язати або була вчителем?

— А я і шила, і в’язала, і паралельно працювала вчителем. А працювала я взагалі з дев’яти років, бо була з бідної родини. Навіть яйце для нас іноді було делікатесом. Були важкі 90-ті. Ми хар­чувалися переважно картоплею, яку са­дили на маленькому городі. Мама — ін­женер, батька нема. Мама по півроку не отримувала зарплати. Жили на бабусину пенсію. Я у свої дев’ять років перед шко­лою йшла на вокзал і збирала порожні пляшки, щоб мати хоч якусь живу копійку. Мама не могла на це спокійно дивитися — звільнилася з заводу і пішла працю­вати у котельню. Через рік ми пережили страшне горе: цеглина пошкодила мамі хребет, і це прикувало її до ліжка. А потім у неї стався інсульт. Здавалося, світ пе­рестав існувати, але ми з цього вийшли. Навіть не вийшли, а видряпалися. Мама така молодчина, працювала над собою. І зараз навіть ходить на танці, хоча це їй дається дуже важко.

— Знаю, ваш трудовий стаж розпо­чався з 14 років…

— Так, у Хмельницькому започаткува­ли міське підприємство «Хмельницький муніципальний камерний хор». Був огляд співаків з усієї області, на якому вибрали 20 дівчат. Серед них була і я. Це була офі­ційна робота, і мій перший запис у трудовій книжці про те, що я — солістка хору. Паралельно я займалася репетиторством: «підтягувала» англійську з дітьми і математику. Ще співала у ресторанах, бо це теж давало дохід. Роботи не боюся з дитинства — головне, правильно розпла­нувати час і усе встигнути.

— Але потім ви стали актрисою?

— Мені акторство завжди було близь­ким. У школі займалася у театральному гуртку. До нас приїхала вчителька, яка організувала такий гурток у школі. Замість того, щоб битися, хлопці з дівчатами із задоволенням відвідували його. Коли ми ставили виставу «Попелюшка», усі ді­вчата мріяли зіграти роль Попелюшки. А я сказала, що хочу бути «злою мачухою». Конкуренток у мене не було, тож я успіш­но пройшла кастинг (сміється. — Г. Я.). Однак коли настав час вступу у ви­щий навчальний заклад, не було можливості потрапити на бюджет у театральний. Лише у 18 ро­ків, коли перебралася до Києва, змогла ходити у театри, насоло­джуватися грою акторів, читала відгуки критиків, спілкувалася з акторами… А потім і сама всту­пила, вже у дорослому віці, в Інститут кіно та телебачення у Києві. Театральна освіта мені допомагає в усьому — коли я співаю чи коли граю у кіно, на­віть тоді, коли йду з ревізією у магазин.

— В якому театрі працює­те офіційно?

— Працюю у трьох — теа­трі «Київ», театрі «Браво» та «Іншому театрі» (антреприз­ному). Без театру я вже не можу, бо у театрі актор може утримувати свій внутрішній багаж. Кіно трохи розхоло­джує. Якщо постійно пра­цювати в кіно, а не грати у театрі, всередині щось втрачається.

— Слова забували?

— На сцені? Ми граємо так звані зелені концер­ти, коли дозволено імп­ровізацію. От з Андрієм Джеджулою граємо у ви­ставі «За двома зайцями». Андрій ще той жартівник! Ми з ним, не домовляючись, «під­колюємо» одне одного на сцені. І спостерігаємо, як викрутиться партнер… Слова можна іноді забути у пісні, коли емоції пере­повнюють і перехоплює подих. Це відбувається не лише зі мною, а й з моїм колегою Гурбаном Аббасовим. Але це лише доказ того, що працюємо «наживо».

— Ви згадали Аббасова. Недавно відбувся І Міжнародний конкурс вока­лістів «Пам'яті Мусліма Магомаєва», який ви з ним організували у Трускав­ці. Що вас звело з цим співаком?

— Ми знайомі дуже давно, коли він працював сольно і запрошував мене у свої проекти. Після сотні концертів, га­стролей зрозуміли, що маємо спільну мету. Знаєте, багато артистів працюють заради грошей. Це — продавці від шоу-бізнесу. Я ж побачила у Гурбана Абба­сова глибокий внутрішній світ і глибоку мету. Гурбан давно мріяв про такий кон­курс, бо Магомаєв — його кумир. 2013 року мав відбутися грандіозний концерт пам’яті Магомаєва, але через сумні події в Україні його довелося відмінити. Тепер ми з Гурбаном повернулися до цієї теми. Цим конкурсом, я переконана, зможемо багато дати державі, Україну треба ре­кламувати у світі. Я знаю, як це зробити, про це також знає Гурбан. Цим конкур­сом ми зробили і будемо далі робити гарну промоцію нашій країні. А взагалі я би хотіла бути президентом України (сміється. — Г. Я.). Україною має керу­вати успішний менеджер, якому не буде цікаво набивати власні кишені, а цікаво буде залишати гарний і цікавий слід в історії після себе. Щоб це була людина, яка зможе робити проект на результат. Саме такою я й є. Мені цікаво спостері­гати, як було на початку, а як стало потім. І працювати на результат.

— А чому обрали для конкурсу Трус­кавець?

— Сюди з’їжджаються люди з різних країн. Це ж Європа! Ви ж бачили, скіль­ки різних облич сиділо на фестивальних концертах у залі. Хочеться перетворити Трускавець не лише на найкращий ку­рортний центр, а й на культурний.

— Найбільшої популярності і впізна­ваності вам приніс проект «Ревізор. Магазини» на одному з телеканалів. Не всім, звісно, це подобається. Гля­дачам — так, власникам магазинів і ресторанів — ні. Чи не погрожували вам? І чи не намагалися з вами напе­ред домовитися, щоб ви «не бачили» усіх недоліків?

— Ні, мені не погрожували, що полама­ють руки-ноги. Українці — люди справи. Вони відразу бралися ламати. Були ви­падки, коли мене зачиняли у морозильній камері під час ревізії. Коли мені у мо­єму рідному Хмельницькому затиснули руку так, що я думала, що мені її відірвуть залізними дверима. Трапляються випад­ки, що телефонують, погрожують, але я не беру цього до уваги. А підкупити мене неможливо. Тому що ніхто не знає, в який саме магазин сьогодні їдемо. З великою мірою відповідальності кажу: усе те, що показують зі мною у кадрі, усі програми, де я є, усі чесні. Там нема підстави, брех­ні і постановки.

— А коли монтується матеріал, хіба з вами не можуть «домовитися», щоб деякі моменти вирізати?

— Я би ніколи не погодилася продати своє чесне ім’я за якихось три копійки. За всі проекти вболіваю серцем.

— Дата вашого народження — 13 серпня. Забобонні люди кажуть, що це число — чортова дюжина. Ніколи не думали, чому не 12 чи 14?

— Дуже радію, що мене взагалі на­родили (сміється. — Г. Я.). Мама пла­нувала розлучатися з батьком, а потім з’явилася я, і цей процес вони трошки відтягнули. І дякую мамі, що я з’явилася у цьому світі і саме у цієї мами, бо вона у мене — найкраща. Я її дуже люблю і поважаю як професіонала, як чудову людину. Вона гарно в’яже, вишиває… У нас вдома стільки серветок, сплете­них гачком… Маю намір усе це зібрати і організувати виставку. Щодо цифри, якої бояться люди. Я часто їжджу у 13 вагоні на 13 місці… А ще розкажу цікаву історію. У мене немає рідної сестри. Але я завжди її хотіла мати. Коли була зовсім маленькою, про­сила, щоб мама мені її купила і щоб вона називалася Олею. На що мама відповідала: «Мені самій у пологово­му сестрички не дадуть. Щоб мені її дали, туди треба йти з якимось дядь­ком». У нас був прохідний двір, через який люди поверталися додому з заводу. Я підбігала до чоловіка, який мені сподобався, і просила: «Дядьку, а ви би не хотіли піти з моєю мамою у пологовий за сестричкою?». Це були мамині співробітники, і вона, бідна, червоніла через мене… Коли я вступала в інститут, мені дали кім­натку у гуртожитку консерваторії на час вступу. Там познайомилася з дівчинкою. Стали подругами. Говори­ли на різні теми, згадували дитинство. А потім з’ясувалося, що вона народилася у той самий день, що й я, і у тому ж році. Тож 13 число для мене — дуже щасливе. Олександра стала для мене найріднішою подругою. Наша дружба триває 20 років.

— Ще донедавна ви були з дещо за­округленими формами. Але одного разу з’явилися у кадрі іншою — зна­чно худішою. З’ясувалося, що скину­ли 11 кілограмів за місяць, а потім ще шість. Як ви цього досягли?

— Поставила собі таку мету. Одного разу я скинула 30 кілограмів. Колись я ва­жила майже центнер. У 2010 році стрілка на вазі майже добігала до сотні кілогра­мів. Тоді я подивилася на себе у дзеркало і зрозуміла, що це не просто некрасиво, а й шкодить здоров’ю. І за три місяці по­збулася тридцяти кілограмів. Потім 5−6 кг гуляли туди-сюди. І тоді мені захоті­лося ще трішечки скинути. Перейшла повністю на корисні продукти — не їм со­лодкого, не вживаю цукру до чаю чи кави. Практикую повне голодування протягом двох днів. П’ю лише воду, каву і чай. В інші дні моє меню складається зі салатів, нежирного м’яса, яєць. Ретельно рахую кілокалорії і вуглеводи. Солодке, жирне, смажене, оброблене — це не для мене.

— Ви багато працюєте — репетиції, концерти, гастролі… Коли повертає­теся додому, хто на вас чекає?

— Мама, киця і мої кохані люди.

— А коханий?

— Коханий є. Бо ж як можна жити без кохання! Але ще не час представляти його широкій публіці.­