• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Муслім Магомаєв співав українські пісні і дуже любив Україну. Тому провести конкурс „для галочки“ не можна»

«Муслім Магомаєв співав українські пісні і дуже любив Україну. Тому провести конкурс „для галочки“ не можна»

Напередодні Міжнародного пісенного конкурсу вокалістів ексклюзивне інтерв’ю «ВЗ» дав голова Азербайджанського культурного центру імені Мусліма Магомаєва Гурбан Аббасов

Фото з особистого альбому Гурбана Аббасова

Як співає Гурбан Аббасов, уперше почула, коли азербайджанська громада Львова запросила мене на святкування Новруз-байраму. Гурбан спеціально приїхав з Києва, щоб розділити із земляками і їхніми родинами радість великого свята. Була здивована, що у цього співака такий сильний голос, що й мікрофона не треба. А коли Аббасов, окрім пісні про Азербайджан, заспівав ще й «Ніч яка місячна…» чистою українською мовою, зрозуміла, чому цьому виконавцеві дали звання народного артиста України. Друга наша зустріч відбулася нещодавно у Трускавці. Гурбан Аббасов разом з Наталкою Кудряшовою брав участь у кінофестивалі «Корона Карпат». Розповів про підготовку до Міжнародного пісенного фестивалю імені Мусліма Магомаєва, який відбудеться 15−18 листопада у курортному Трускавці, про те, як сильно любить пісню і чому не уявляє свого життя без України.

— Пане Гурбан, ви народилися в Азербайджані, але вже 40 років живете в Україні й очолюєте товариство азербайджанців в Україні. Чим вас привабила наша країна і чому тут вирішили залишитися?

— Так розпорядилася доля. Вперше приїхав в Україну 1974 року. Співав у хорі на батьківщині. Театр, у якому я тоді працював, гастролював містами колишнього Союзу. Додому поверталися через Україну. Був травень — час, коли цвітуть каштани. Не міг відвести погляду від тієї краси. Зрозумів, що вчитися буду у столиці України. Попри те, що не зовсім був готовий до вступу, все-таки спробував свої сили. Мені пощастило — став студентом музичного училища імені Глієра. А потім прийшов час йти до війська. Оскільки був прописаний у Баку, довелося повертатися додому. Можете собі уявити, як доля закерувала? З військкомату нас повантажили у вагони і повезли у… Шепетівку. Я знову опинився в Україні. Служив у Вінниці, далі було Закарпаття, пізніше Львів. Службу завершив у Хмільнику. Після армії повернувся в училище, а після його закінчення вступив у Київську консерваторію на вокальний факультет.

— Після консерваторії ви потрапили, мабуть, у Київську оперу?

— Була така пропозиція — працювати у стажерській групі цього театру. Ці «університети» також треба було пройти. Але зарплата стажера у хорі була мізерною. Саме тоді можна було потрапити на роботу за кордон. Це були дев’яності роки — час суцільного дефіциту і безробіття. На той час я вже одружився і поїхав зі сім’єю до Німеччини. Мене взяли на роботу у Веймерський театр, пізніше працював у філармонії у Лейпцигу…

— То ви знаєте німецьку?

— Знав (сміється. — Г.Я.). Але як тільки починаю співати якусь арію з опери, відразу пригадую. Пам’ятаю, як тільки приїхав до Німеччини, мене лякали, що мову вивчити буде важко. Насправді, німецька така співуча.

— Але ви у Німеччині довго не затрималися? Чому повернулися саме в Україну?

— Відповідь дуже проста: моя дружина з України. Вона попросила, щоб ми повернулися додому.

— Ваші батьки не заперечували, що одружуєтеся з чужоземкою? І як до такого міжнародного шлюбу поставилися батьки вашої коханої?

— Мабуть, наш радянський менталітет допоміг подолати ці труднощі. Нас колись виховували у такому дусі, що ми всі брати й сестри, тож нема різниці, з дівчиною якої національності одружитися. Ми тоді над цим навіть не задумувалися. Як мене прийняли батьки моєї дружини? Скажу так: якби повернути час назад, я би нічого не змінював. У мене прекрасна дружина Наталка, чудова теща. Тестя, на жаль, уже нема, але він також був дуже добрим. Знаєте, моя теща постійно на моєму боці. Вона каже: «Знаєш, доню, у нього мама там живе. А твоя — тут». Наталка відразу переводила все на жарт, казала: «Мамо, не розумію, ти мене народила чи Гурбана?». Загалом, у тещі такий керівний характер. Колись завідувала одним з цехів київської фабрики з пошиття хутряного одягу.

— То першим подарунком для вас була шуба?

— Не була. Була штучна куртка (сміється. — Г.Я.).

— Вам довірили очолити Азербайджанський культурний центр імені Мусліма Магомаєва…

— У 1999 році у Київському оперному я познайомився з Послом Азербайджану в Україні Назімом Гусейном огли Ібрагімовим. А тоді стояло завдання створити у всіх країнах Конгрес Азербайджанців світу. Пан посол запропонував мені стати головою цього центру в Україні. Мені було страшно, але, з іншого боку, я дуже зрадів, бо давно виношував цю мрію — показати культуру Азербайджану в Україні на ширшому рівні. По крупицях, зернинах збирав усі відомості про азербайджанців, які живуть в Україні. А це близько півмільйона осіб. Щоб їх зібрати, треба було створити систему і юридично все правильно оформити. Протягом року займався документами. І мені це вдалося! А у 2001 році ми створили ще й ансамбль «Азербайджан». Цілих сім років наш ансамбль не мав назви. Аж після смерті Мусліма Магомаєва я написав листа Тамарі Синявській (дружина Магомаєва. — Г.Я.) з проханням отримати дозвіл використати ім’я славетного Магомаєва у назві анамблю і культурного товариства. Основний напрям культурного центру імені Мусліма Магомаєва — культура Азербайджану і культура народів, які живуть в Україні. У нашому центрі навіть працює школа з вивчення азербайджанської мови.

— А як визріла ідея проведення Міжнародного пісенного фестивалю імені Мусліма Магомаєва?

— Магомаєв — мій кумир. Я навчався правильного вокалу на його школі, на його культурі. Давно виношував мрію про такий фестиваль. Ще п’ять років тому ми готувалися до проведення першого концерту в Україні, присвяченого творчості цього великого виконавця. Були підписані усі документи, продумано репертуар, але через сумні події 2013−2014 років відмовилися від проведення грандіозного концерту. Ми проводили пізніше концерти пам’яті Магомаєва, але не такі гучні, як планували. Це все нагромаджувалося, як сніжний ком, а далі вже тримати у собі цю ідею і бажання зробити такий фестиваль не було сили. Розумієте, Магомаєв дуже любив Україну, співав українські пісні. Тому провести конкурс, як кажуть, «для галочки» не можна. Пригадую, коли я вчився в училищі, Муслім Магомаєв співав «Дивлюсь я на небо…» і сам собі акомпанував. Це було щось неймовірне, хапало за душу. Він не співав цю пісню, а переживав її на сцені. Це була маленька вистава. Не кожен український співак міг так її виконати, як Магомаєв.

— А чому цей фестиваль вирішили провести не у великому місті, а у Трускавці?

— В Україні нема негарних міст. У кожному є свій шарм. Але нам, організаторам, подобається Трускавець. Насамперед через те, що це курортне місто, сюди приїжджають з усього світу, і азербайджанці у тому числі. А чому Трускавець не може зрівнятися зі Сопотом чи Юрмалою, щоб раз на рік тут проводити такий знаменитий конкурс, що стане відомим на увесь світ? Окрім того, нам дуже допоміг у проведенні конкурсу мер Трускавця Андрій Кульчинський, який дбає про культурний рівень міста. Наступного року маємо намір проводити такий конкурс з симфонічним оркестром, бо ж поруч Дрогобицьке училище, то чому не залучити до участі вихованців цього закладу?

— Які вимоги ставите до учасників конкурсу і що чекає на переможців?

— На конкурс було подано 45 заявок. За умовою, участь можуть брати співаки, які мають вищу консерваторську освіту, віком від 22 до 45 років. Після сліпого прослуховування журі відібрало 15 осіб, які зможуть взяти участь у конкурсі. Це представник Великої Британії, Австрії, подавався виконавець з Америки, але не пройшов, є оперні співаки з України. За перше, друге і третє місце — фінансова винагорода.

— Який внесок дає країна чи сам виконавець для участі у конкурсі?

— Жодної копійки. Усі витрати, окрім дороги, учасникам покривають організатори фестивалю.

— Хочу повернутися у ваше дитинство. Знаю, що співали у хорі у Будинку піонерів, а батьки не підтримували ваше захоплення, бо хотіли, щоб ви більше часу приділяли навчанню у школі. Вони не вірили, що станете відомим співаком, чи хотіли з вас інженера зробити?

— Це правда. Вони не поділяли мого захоплення музикою і піснею. Мій дідусь Гурбан, на честь якого і мене назвали цим іменем, був адвокатом. Зрозуміло, що батьки бачили у мені продовжувача династії адвокатів. Батьки переконували, що чоловік повинен заробляти гроші, а не співати. Бо хіба співом можна забезпечити сім’ю? Їхнім мріям не судилося здійснитися, бо, мабуть, Бог мене створив для того, щоб я співав. Коли треба було вступати на юридичний, я не повернувся з Києва. Бо саме у цей час складав вступні іспити в Україні. Моя покійна мама здогадувалася, що я не приїду. Потім я написав їй листа і попросив пробачення за цей вчинок, пояснив, що любов до музики взяла гору. А ще попросив, щоб якось переконала батька, що моя доля має бути пов’язана з музикою. Мама відписала, що батько вже здогадався. Шкода тільки, що мама так і не побачила, яким я став і чого досяг у житті.

— Вашу майстерність виконання оцінили на високому рівні і присвоїли спочатку звання заслуженого, а потім і народного артиста України. Що це для вас означає?

— Не люблю помпезних слів і не вмію прикрашати того, що стосується мене особисто. Я як був народним співаком, тобто таким, що співає для народу, таким і залишився. Так, ці високі звання, які мені присудили в Україні, для мене багато важать. Але основним для мене був і залишається слухач — від того, як мене приймають і як довго аплодують «на біс», моє звання стає ще вищим.

— Ви співаєте з Наталкою Кудряшовою «Ніч яка місячна…», «Моя Україна»… Що відчуваєте, коли виконуєте ці пісні українською мовою?

— Це мене багато до чого зобов’язує. Коли я співаю народну азербайджанську пісню, це одне. А коли артист, який має азербайджанське коріння, українську пісню має виконати настільки достойно, щоб слухачі зрозуміли, як я люблю цю українську пісню і чому я її співаю з душею. Пісню треба на сцені пережити, як я вже казав.

— Є багато проектів, де ви співпрацюєте з молодими красивими дівчатами. Ваша дружина не ревнує до молодого покоління?

— Знаєте, ми вже 40 років живемо у шлюбі. Жодного разу не мав сцен ревнощів і навіть розмов на подібні теми. Мабуть, через те, що я не давав приводу для цього.

— Під час концертів трапляться різні випадки — смішні і навіть курйозні. Що такого надзвичайного за роки творчості траплялося з вами?

— Настільки серйозно ставлюся до кожного концерту, усе продумую до дрібниць, що аж таких надзвичайних курйозів не траплялося. Але одного разу забув концертні туфлі. Довелося виходити у тих, у яких прийшов. Вони не зовсім пасували до фрака, відчував дискомфорт. Але глядачі цього не помітили…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Муслім Магомаєв співав українські пісні і дуже любив Україну. Тому провести конкурс „для галочки“ не можна»