«Пісня, як і кохання, не має терміну давності»

Орест Цимбала багато років тішить слухачів не лише якісною і щирою українською піснею. Він відроджує старовинну пісню, дає друге «життя» ретро-композиціям, організовує і проводить фестивалі. На його рахунку резонансні проекти «Карпатське танго», «Повстанське танго», «Мрійлива ніч», участь у фестивалі у Канаді. Він не чекає допомоги меценатів. Вкладає власні кошти у благородну справу — пісню, на якій виріс сам, а тепер мріє, щоб таку ж якісну українську пісню слухало молоде покоління. Попри те, що змалечку мріяв про сцену, його шлях до неї був довгим…

— Пане Оресте, незабаром відбу­деться другий фестиваль «Зорі Неа­поля», організатором якого ви є. То­рік на цей фестиваль приїжджала Анналіза Мартінізі, яка спеціально вивчила сім пісень українською і спі­вала їх зі сцени Львівської опери. Чим здивуєте слухачів цього разу?

— Цей фестиваль, насамперед, є при­урочений до 75-річчя видатного україн­ського поета Богдана Стельмаха. Фес­тиваль знову відбудеться українською мовою. Моїм завданням було показа­ти всю красу неаполітанської пісні укра­їнською мовою. Італійська і українська — мови мелодійні, романтичні, пристрасні, мають багато спільного між собою, схо­жого, як і в ментальності неаполітанців і українців. «Родзинок» на фестивалі цьо­го разу буде багато. Бо це участь у святі гарної пісні Павла Дворського і його двох синів — Павла і В’ячеслава, а також відо­мого італійського співака Альфонсо Олі­вера, якого вже добре знають у нашій країні, бо він володар Гран-прі ІІ Міжна­родного фестивалю української ретро-музики імені Богдана Весоловського, що відбувся у Полтаві. Олівер наголошує, що любить Україну і йому дуже подоба­ються українські дівчата.

— Для чого потрібний нашій країні такий фестиваль?

— Неаполітанські пісні мають всесвітнє значення. Наш великий маестро Володи­мир Луців, який живе у Великій Британії і якому наступного року виповниться 90 років, ще у 70-х роках минулого століт­тя записав на платівку українською мо­вою кілька неаполітанських пісень. Близьке знайомство з цим великим співаком на­дихнуло мене на створення такого проекту, бо це є озна­кою цивілізованості україн­ської нації, приналежнос­ті України до Європи, коли ми будемо ознайомлюва­ти українців з надбанням світової музичної культури. Неаполітанські пісні будуть вдало укра­їнізовані, бо відтепер вони стають укра­їнськими піснями. Вірші Богдана Стель­маха свідчать про те, що за кордоном захоплюються українською мовою. Тому й вирішив попросити допомоги у най­кращого поета-пісняра. Як на мене, його найвишуканіший шедевр української естради — пісня Богдана-Юрія Янівсько­го «Не забудь…». Пригадайте: 24 піс­ні на вірші Стельмаха написав Ігор Біло­зір, шість пісень на його вірші створив Володимир Івасюк. Богдан Стельмах пе­реклав 128 неаполітанських пісень! Сто творів має увійти у нашу нотну збірку, яка так і називатиметься «100 неаполітан­ських пісень». Наразі вона чекає свого видавця. Наприклад, Анналіза Мартіні­зі, яка ще до минулого року не мала се­ред знайомих українців, сказала, що їй надзвичайно комфортно і приємно спі­вати українською мовою. Це було впер­ше, коли зарубіжний співак приїжджав в Україну і співав пісні свого краю укра­їнською. Наш фестиваль — це культурна політика і політика культури. Сподіваюся, що «Зорі Неаполя» підтримає Міністер­ство культури України.

— Якось ви сказали, що виросли на старовинних романсах і якісній музи­ці…

— У нашому домі слухали тріо Марени­чів, Софію Ротару, пісні у виконанні На­зарія Яремчука. Ще у дитинстві батько включав мені і неаполітанські пісні у ви­конанні Маріо Ланца і Беніаміно Джільї. Окрім того, я зі співочої родини. Мій дво­юрідний брат Роман Цимбала — соліст Львівської опери, улюблений тенор укра­їнської діаспори у США. Тому і не дивно, що я формувався за лаштунками опер­ного театру, знався з усіма корифеями цього великого театру. Ще один мій дво­юрідний брат Левко Цимбала — естрад­ний співак. Ніхто з нас не співав «Ти мой носік, я — твой зайчік…».

— Чи не маєте наміру такий самий фестиваль провести в Італії?

— Маю зв’язки і веду перемовини з багатьма неаполітанськими співаками, продюсерами, які зацікавлені таким про­ектом, але все впирається у кошти. Спо­діваюся, що до ідеї долучиться консуль­ство України в Неаполі, амбасада, щоб провести фестиваль на міждержавно­му рівні, коли будуть залучені офіційні ін­станції обох країн. Не треба забувати, що в Італії мешкає кілька мільйонів українців і змішаних сімей. Для них цей фестиваль був би ковтком свіжого повітря.

— «Зорі Неаполя» — не перший про­ект, який ви створили. Перед тим було «Карпатське танго», «Повстан­ське танго», «Мрійлива ніч». Чому були присвячені ці фестивалі?

— «Повстанське танго» було приуро­чене зв’язковій Романа Шухевича Оль­зі Ільків, якій зараз виповнилося 98 ро­ків. Свої твори ця велика жінка писала ще у час війни, ми їх виконували ра­зом зі співачкою Мартою Шпак і ан­самблем Львівської філармонії «Висо­кий Замок». Другий резонансний проект — невідомі естрадні пісні композитора Анатоля Кос-Анатольського. Я тоді за­лучив Оксану Муху і Олесю Киричук. А до 110-річчя з дня народження Анато­ля Кос-Анатольського, яке святкувати­мемо наступного року, маємо намір видати платівку, зроби­ти великий концерт з Окса­ною Мухою і Олесею Киричук. Важливе місце у моїй твор­чій біографії займає фести­валь «Пісня буде поміж нас», який проходить у Вижниці — на батьківщині Назарія Яремчу­ка, творчість якого я обожню­вав з дитинства. Я є членом журі цього фестивалю. Не хочу видати­ся нескромним, але маю багато задумів, залишається лише правильно розплану­вати свій час, щоб усе встигнути.

— Ви відроджуєте ретро-пісні…

— Пісня, як і кохання, не має терміну давності. Ми з Ігорем Осташем заснували Міжнародний фестиваль української ре­тро-музики імені Богдана Весоловського, який вже втретє відбувся цього року в Оде­сі. Що таке «ретро»? З латини — «назад». Ві­домо, щоб зробити два роки вперед, тре­ба зробити крок назад. Коли ми стоїмо на плечах гігантів української пісні — Кос-Анатольський, Весоловський, неаполітан­ської музики, тоді маємо здатність сфор­мувати свій естетичний смак. І на тому ґрунті вже створювати щось нове. Бо коли нема бази, то не матимеш можливості щось розвивати. Ті пісні, які були написані 50, 60 років тому, які у нас були заборонені чи не встигли прозвучати з різних причин, тепер для нас стали новими. Наша культу­ра — як неозоре поле. А ще нам треба на­вчитися бути компетентними у просуванні свого власного продукту. Бо у нас бувають геніальні задуми, але ми не вміємо їх втіли­ти. Тому, коли робимо якісь проекти, ніби зависаємо над безоднею. Тоді розумієш: або ти робиш крок назад і відмовляєшся, або летиш у ту прірву, як у романтичне ко­хання. Оті пісні усі йдуть під знаменом ро­мантичного кохання. Це не пісні, написані на замовлення, це пісні, що йдуть від сер­ця і до серця. Власне, в основі української та неаполітанської пісні є любов до кохан­ня. Насамперед, це — романтичність, не­прагматизм…

— Але співати бугі-вугі, попсу — це мати популярність. То чому ви пішли тим важчим шляхом, а не тим легшим?

— Бо попса — це не моє. Вона не при­таманна моєму світовідчуттю. У кожно­го є своє покликання. Я отримую вели­чезну насолоду, коли можу красу щирої української чи неаполітанської пісні від­крити 20-літнім дівчатам. Молодь слу­хає все, що можна, знають американські стандарти чи якісь інші. Але тішуся, коли вони слухають наше — бо це прекрасна мелодія і чудові слова, які створюють об­разний ряд: «Ніч над Карпатами, темно-крилатими…». Це ж не графоманія, а ви­сокі слова.

— А ви з дитинства знали, що стане­те співаком?

— Абсолютно, так. Єдине, що я дуже довго йшов до розуміння того, що є у моїй у душі. Мої брати — Роман і Левко, оперний і естрадний співаки, мене наче перетягували. Кожен на свій бік. Це мої два кумири. І я мріяв бути схожим то на одного, то на іншого. У 16 років вступив у музучилище на вокальне відділення, ма­ючи мутацію голосу. Я зірвав голос, бо треба було співати певні арії, а мене так дико боліли зв’язки, що я не міг говорити місяцями. У мене був гарний тенор, але ж не можна було нагинати молоде дерев­це…Мені пощастило, коли при консерва­торії відкрили акторський факультет. Там не треба було співати.

— О, то ви могли стати актором.

— Міг, але жодного дня не працював у театрі. Акторська природа і співоча — різні поняття. Почувався неприродно на сцені.

— І ви вибрали пісню.

— Я ще мав бути священиком. Мій ді­дусь по батьковій лінії Іван Цимбала був священиком. Він — вихованець Митро­полита Андрея Шептицького. Після за­кінчення театрального факультету я по­їхав в Америку. Тоді вперше українських хлопців набирали у коледж Святого Ва­силія у Стенфорді, який готував свяще­ників для української церкви. Однак не зміг витримати американізації і через рік повернувся додому, бо у нас відкрили Богословську академію (тепер Україн­ський католицький університет. — Г. Я.), у якій моїм наставником і другом був Бо­рис Гудзяк. У Львові вчився два роки, по­тім поїхав на навчання до філософської академії у Ліхтенштейн. Потім мене на­здогнало велике романтичне кохання… А романтичне кохання, як правило, бу­ває фатальним. Це — ілюзія. Доля зве­ла мене з фотохудожником-портретис­том Романом Бараном, і я чотири роки працював у журналі «Світло й Тінь». Мав фотостудію, фотографував найкращих львівських панянок, колекції одягу.

— І священиком не стали, а повер­нулися на сцену…

— Я з інтелігентної родини. Ми зна­ємося з родинами Кос-Анатольського, Івасюка, Братуня… Я зрозумів, що моя місія — витягнути з небуття ретро. Бо був період середини і кінця 90-х, коли це все було в архівах за залізобетонною стіною. Складається у житті так, що доля тебе зводить з певними людьми — чи то пра­цівники філармонії, чи інші творчі люди. І це починає працювати. Назбирується мі­шок, в який вже не вміщаються теми і на­працювання, ти маєш певну базу, яка по­чинає працювати на твоє ім’я. Цього року я написав до Канади, що хотів би взяти участь у фестивалі. Мене запросили. За два тижні я стільки всього побачив, від­відав свою родину, яка виїхала на ці зем­лі ще у роки війни. Мене гарно приймали, всюди возили. Приклад українців у Канаді показує, що наш народ працьовитий. Вони не п’ють, створюють собі ім’я до такої міри, що на фестиваль у Торонто прийшов прем’єр-міністр Канади у вишиванці і ска­зав: «Я не українець, але сьогодні, повірте, я є українцем». Українська діаспора у Ка­наді — велика сила. Перша імміграція — це були неписьменні люди, яких везли у то­варних вагонах. Але вони не пропали. Ста­ли людьми з великої літери. Знаєте, чому? Бо їх там не гнобили, а створювали спри­ятливі умови для простих людей.

— Ви з дружиною виховуєте двох донечок. Вони також співають? Ви вже прищепили їм любов до пісні?

— Дитину не треба вчити, їй треба по­казувати приклад. Коли батьки вдома, а не тиняються вулицею чи сидять у барах, вони повинні якомога більше часу при­свячувати дітям. Любити їх, цілувати, хва­лити, вкладати позитивну програму. Тоді дитині у житті буде легко долати трудно­щі, бо її змалечку вчили любити світ і по­яснювали, що таке добро, а що таке зло. Я співаю вдома, донечки це чують і собі підспівують. Готував до фестивалю у Ка­наді «Смерекову хату». Наші донечки теж її співають. А коли я повернувся, довіда­вся, що моя п’ятирічна донечка написала пісеньку «Мій найдорожчий таточку…». А чи будуть співати на професійній сцені — не знаю. Вони мають дійти до цього самі.

— Ваша дружина також співає?

— Олеся викладає на кафедрі корек­ційної педагогіки та інклюзії ЛНУ ім. Івана Франка. Вона закінчила філософський факультет цього ж університету.

— Під час виступу трапляються смішні ситуації і казуси. Щось таке можете пригадати?

— Штани мені ніколи під час виступу не падали, і коли співав під плюсову фо­нограму, муха у рот не залітала і я не за­кашлювався. Але такий спів дивовиж­но-пластмасовий, коли імітують спів для телезйомки. Співати треба наживо. На­віть якщо щось хрипить, треба показа­ти глядачеві, що ти працюєш для нього чесно. А щоб не падали штани, треба но­сити ремінь. Чогось подібного у мене не було. Казуси бувають, коли співак забу­ває слова. Раніше, коли виходив на сце­ну, у мене тремтіли коліна. Я думав тоді не про пісню, а про те, що мої штани трі­почуть і чи не бачить цього глядач. Тепер, звісно, у мене цього почуття страху нема, бо коли я виходжу до слухача, думаю про те, про що я співаю. Бачу картинку пісні, яку співаю…