«Англійська дитяча лікар-психіатр дивувалася: невже в Україні епідемія шизофренії?»

Через психлікарні України за рік проходить близько 200 тисяч пацієнтів. «Це багато», — каже відомий лікар-психіатр і правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман. Але він також зазначає, що в нашій державі немає епідемії шизофренії. Так само, як немає у нас точної статистики, скільки насправді психічно хворих людей. На цих та інших тезах наголосив в ексклюзивному інтерв’ю кореспондентові «ВЗ» Семен Глузман під час перебування у Львові.

— Пане Семене, чи в Укра­їні більше психічно хворих, ніж за кордоном?

— У нас людей, хворих на такі серйозні недуги, як шизофре­нія, депресії тощо, стільки ж, скільки і за кордоном. Вважа­ється, що у світі одна людина на тисячу в будь-якому поко­лінні хворіє на шизофренію. Це не залежить від того, хто керує країною — диктатор чи демо­кратичний президент, як харчу­ються люди, як вони сплять.

Відомий навіть такий страш­ний приклад з історії. Гітлер, як будь-який інший диктатор, оточував себе не найкращими спеціалістами. І генетик, який давав йому поради, сказав, що треба ліквідувати людей, пси­хічно хворих від народження, тоді в Німеччині не буде пси­хічно хворих. І їх умертвляли. Насправді нічого не допомо­гло. Така ситуація — від Господа Бога. Звідки виникає ця хво­роба? Точно не знаємо. Хоча мільярди витрачаються на те, аби це дослідити. Те саме — із аутизмом. Кількість аутистів зростає, і ми не знаємо, чому. Над цим питанням працюють вчені — біохіміки, генетики і не­йрофізіологи. Але ж бачите — ніхто не отримав Нобелівську премію за ліки від аутизму. Якщо знайшли б, то отримав би. Однак це не означає, що ми, лікарі, повинні опускати руки. Ми не можемо лікувати таких хворих так, як лікують те­рапевти — антибіотиками. Вилі­кували — і назавжди.

Але є й особливості, пов’язані з нашою культурою, швидше з безкультур’ям. Алко­голізм і наркозалежність. Вони є у всіх країнах, але у нас осо­бливо багато. А звідси, до речі, і СНІД. У нас є особливості: це велика кількість випадків тубер­кульозу, який, до речі, перемо­гла радянська влада. Тоді де­сятиліттями боролися і зуміли мінімізувати. Коли був студен­том, нас, щоб показати приклад екзотики, повезли під Київ, у спеціальну туберкульозну лі­карню, і показували людину з відкритою формою туберкульо­зу. Це було щось особливе. Те­пер цього багато.

— Які причини такої ситуа­ції?

— Причина в тому, що ми по­гано живемо, брудно живемо. Брудно живемо не тільки в сен­сі бруду, а в тому, що ми нерен­табельно живемо, витрачаємо гроші на те, на що гроші витра­чати не треба.

— Зараз багато учасників воєнних дій на сході повер­таються додому і отримують діагноз посттравматичний розлад…

— Посттравматичний роз­лад бував і раніше. Але такого діагнозу фактично не ставили, хоч у світовій класифікації він є. Зараз іде міфологізація цьо­го діагнозу. Один із провідних спеціалістів, воєнний психіатр Великобританії Саймон Вес­лі, який брав участь у всіх ві­йнах, які вела Великобританія в останні десятиліття, який є сві­товим авторитетом, переконує, що кількість справжнього пост­травматичного стресу — теж один на тисячу, не більше. Бо­єць прийшов із війни, і у нього депресія, бо побачив, як погано живе його сім’я, що жінка і мати його не розуміють. Бо він став іншим, змінився. Це не пост­травматичний стрес, а такий стан, реакція на суспільство, яке не цікавиться воїном, який проливав кров, бачив, як його друзі гинули. Таке саме було після Афганістану.

Але це тимчасові розлади, а не посттравматичний стрес, який є психіатричним діагно­зом. Просто багато наших ма­лограмотних лікарів-психоло­гів, які паразитують на цьому, говорять, що у воїна посттрав­матичний стрес, тому він вда­рив і вбив. Ні, посттравматич­ний стрес виникає не одразу після повернення, а через пев­ний час. Тому треба змінювати програми підготовки насампе­ред психологів. Саме психоло­ги більше від лікарів повинні за­йматися цим діагнозом. Окрім того, у нас немає соціальних служб, які повинні цим займа­тися.

Якось на запрошення од­ного з телеканалів я виступав по телевізору кілька разів на тиждень зранку. Розповідав, що відбувається в нормальних країнах, коли чоловік, батько чи брат повертається з фрон­ту. Це ж завчасно відомо, коли він повертається, він же не втікає. І вже заздалегідь со­ціальний працівник починає працювати зі сім’єю. Жінці по­яснюють, що чоловік повер­неться не таким, як пішов. Не мучте його, якщо він вечорами біжить до своїх колишніх дру­

зів по фронту, тому що у них склалися братерські стосунки. Поплескайте його по плечу і скажіть: «Так, ти маєш право». Не примушуйте його наступ­ного дня після повернення з війни йти шукати роботу, тому що треба годувати дітей. Він змінився, йому треба поверну­тися до вас. Людина поверну­лася — вона відвикла від сім’ї, суспільства. Але для цього не потрібно зачиняти санаторії і відкривати спеціальні санато­рії для колишніх фронтовиків. Це безумство. Я вже не го­ворю про гроші, витрачені на це. Це ж гроші українського платника податків. Що відбу­вається? Бійця відправляють у санаторій, до таких самих, як він. І вони «квасять» від ранку до вечора горілку. Держава повинна до цього готуватися.

Соціальні служби є, але їх дуже мало. Це не проблема ве­ликої психіатрії, це проблема відсутності соціально-психо­логічної участі. Люди повинні відчувати, що вони повернули­ся у свою, а не в нашу країну. А як їм це відчути, якщо він при­ходить, а мама повинна плати­ти за електрику та інші послуги непідйомні гроші? Якщо він ні­кому не потрібен? А деякі сусі­ди пошепки говорять, мовляв, чого повернувся, не треба було з Путіним воювати. Є люди не тільки негідники, а просто не­розумні. Як атовцю це чути? Потім він іде на вулицю і бачить (особливо у великих містах) велику кількість ресторанів, у яких сидить молодь, в яку не стріляли. Вона випиває, за­кушує, живе абсолютно іншим життям. Як атовцю на це диви­тися? Я знав одного такого чо­ловіка, років під 40. Він просто повернувся на фронт. Казав, нехай мене краще вб’ють, я не можу так жити.

— Що скажете про дитячі самогубства через соцмере­жі?

— Це інша історія. Діти не бояться смерті. Вони вважа­ють, що життя дуже довге. Тут я не спеціаліст, але те, що від­бувається, — це навіювання. Тому коли дівчина з подружкою, взявшись за руки, скаче з даху, то думає, що це не насправді, несерйозно.

— Чи можна це вважати впливом Інтернету?

— Ймовірно, Інтернет також. Але самогубства були і до Ін­тернету.

— Чи можна вірити ста­тистичним даним, які часто озвучують, що у нас кожен п’ятий хворіє на психічні роз­лади?

— Та ні. Говорячи таке, не зо­всім коректно висловлюють­ся. Так, у нас у багатьох є від­хилення. Для прикладу, хтось каже — я погано сплю вночі. Це відхилення? А якщо мене дратує дитина чи жінка? Якщо у мене депресія? Але моя де­пресія пов’язана не з тим, що у мене клінічна депресія і мене треба госпіталізувати. А з тим, що я залишився без роботи і мені немає чим годувати сім’ю. То що — для цього треба у псих­лікарню класти? Треба йти шу­кати роботу.

Приблизно 10−15 років тому приїхала моя колега, дитячий психіатр, з Великобританії, і я повів її подивитися в одну з ліка­рень. Дитяче відділення розта­шовувалося на трьох поверхах. Вона оглянула лише перший поверх і повернулася до мене з запитанням: «Я не розумію, у вас що — епідемія шизофре­нії?». Це не епідемія, це просто Марія Іванівна з дитячого інтер­нату телефонує Марії Степанів­ні в дитяче психіатричне відді­лення і просить, аби та взяла п’ятеро дітей. Вони не потребу­ють того, щоб лежати в лікарні. Діти можуть мати відхилення, бути дещо слабоумними. Однак це не означає, що вони повинні перебувати в стаціонарі. Хіба у нас є ліки від слабоумства? Звісно, що ні. З такими дітьми повинні працювати спеціальні коректологи, психологи, а пси­хіатри — мінімально. Переважно дитячий психіатр повинен по­ставити діагноз (точний, якщо це можливо) і виписати, що необхідно. Далі працюють інші спеціалісти. Так влаштовано у цивілізованому світі. А утриму­вати дітей у психлікарні — гріх. Крім окремих випадків.

Через психлікарні України за рік проходить близько 200 тисяч пацієнтів. У нормальній країні більшість з них пови­нна лікуватися амбулаторно. Шизофренію ми не можемо вилікувати, але за допомогою сучасного лікування добри­ми медикаментами можемо полегшити стан. Але грошей на ліки немає. Тому й лікують найбільш примітивними. В ап­теках є сучасні ліки, проте не всі сім’ї можуть їх купити через дорожнечу.