«Політики, як і телебачення, „працюють“ на те, щоб відвернути увагу українців від важливих державних проблем»

Ким тільки не працював Олексій Гнатковський, перш ніж стати актором драми: телевізійним журналістом, театральним піар-менеджером, навіть… артистом балету. На моє здивування, його перша вища освіта — політолог. Брав участь у Революції гідності. Курирував театральний фестиваль Porto Franko-2018. Він — єдиний в Україні актор, який моновиставу «Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER» грає українською мовою. Об’їздив з нею чимало міст України: Рівне, Вінницю, Львів, Івано-Франківськ, Дніпро. Вжився у різні за темпоритмом та психологією образи: дружини та її чоловіка, його друзів та її подруг. Кому завдячує своїми творчими успіхами? Чому, вперше побачивши сина на професійній сцені, батько зарікся більше ніколи не приходити на його вистави? Що, на його думку, заважає українському народу жити достойно? Про це розмова із заслуженим артистом України, актором Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Франка Олексієм Гнатковським.

— Олексію, дивилася «Про що мовчать чоловіки…» і при­ємно дивувалася: дві годи­ни ви тримали увагу залу, ні на мить не давали глядаче­ві розслабитись. Ваші моно­логи часто переростали в діа­логи з глядачами. Здавалося, вони забули, що сиділи у залі, бо вихлюпували сплеск емо­цій, феєрверк найнесподіва­ніших реплік на запитання ва­шого персонажа. Ця комедія підкорила 8 мільйонів гляда­чів у 50 країнах світу (навіть в Індії). Однак коли латвійський режисер Давис Колбергс за­пропонував вам зіграти «…Ди­куна FOREVER», ви спочатку відмовились. Чому?

— Засумнівався в якості ма­теріалу. Вважав, це антрепри­за низької якості. А я акторським заробітчанством не займаюся, — з мистецтвом це не має нічо­го спільного. Колбергс, звичай­но, був здивований. Думав, буду в захопленні від його пропози­ції. Адже у світі є театри, які гра­ють лише цю моновиставу. Це п’єса американського сімейного психолога Роба Беккера увійшла в театральну Книгу рекордів як найбільш тривале шоу одного ак­тора. На її честь названа одна з вулиць Нью-Йорка.

Моновистава отримала най­престижнішу світову театральну премію Olivier Awards (театраль­ний аналог «Оскара»). Лише на Бродвеї зіграна понад 700 разів. П’єса написана в середині 1990-х. Українською мовою зазвучала вперше (досі йшла російською у Києві, Харкові та Одесі), а персо­нажів нарекли українськими іме­нами. Два роки Колбергс шу­кав україномовного «персонажа» (кастинг пройшло безліч акто­рів). Коли я зрозумів, що це один із найуспішніших проектів у світі, по­годився взяти в ньому участь.

— «Сильна половина» у гля­дацькому залі з вашим пер­сонажем була солідарна. А «прекрасна половина» на за­питання «Жінки не сковані ло­гікою?» чи «Жінки сковані ло­гікою?» дружно вимагала… третього варіанта…

— Дуже люблю спілкуватися з глядацьким залом. В Україні — мудрий, інтелігентний глядач. Бо тема — насущна: як знайти точку дотику між двома «світа­ми» і «примирити» їх. Здавало­ся б, граю буденні сімейні сцени та діалоги між подружжям: «Ко­хана, нині йди на вечірку сама, я втомлений», «Так і знала: ти мене не любиш, бо нікуди ходи­ти зі мною не хочеш»; або «Я за цілий вечір перекинувся з това­ришем кількома словами, а дру­жина принесла додому цілий ко­шик новин про своїх подруг»; «Я збираюся на вечірку за п’ять хвилин, дружині треба цілу годи­ну»; «У дружини — дві проблеми: Олексію, потрібна ще одна шафа для мого гардероба» і «В мене повна шафа одягу, а вдягнути нема що». «Тоді як чоловік зосе­реджений лише на телепередачі, дружина тим часом ще й приму­дряється теревенити з подру­гою телефоном і в’язати шарф». Погодьтесь, такі розмови можна почути в багатьох сім’ях. Публіка заходиться сміхом, бо кожен ба­чить себе збоку.

Сентенції, які звучать зі сцени, однаково сприймаються у всіх країнах світу. На одні і ті самі ре­пліки реагують однаково в Украї­ні і за кордоном. Але коли драма­турги написали таку саму історію від імені жінки, вистава не була популярною. Чому? У виставі ба­гато самоіронії. Коли чоловік над собою іронізує — сприймається легко, а коли жінка — ні. Нещодав­но моновиставу дивився мій то­вариш, режисер з Франції. Укра­їнської не знає, та сюжет зрозумів за принципом акторської гри.

— То все-таки жінки «сковані» чи «не сковані» логікою?

— У жінок краще розвинена ін­туїція, вони мислять об’ємніше (про кілька речей одночасно). Чо­ловіча логіка кардинально інша. І в цьому — кайф життя…

— Ви згадували про актор­ські заробітки. Наскільки ак­торська професія дозволяє жити достойно?

— Театральні актори працю­ють на телебаченні, знімають­ся у фільмах, — це частина нашої професії. Але можна зніматися в якісному, а можна — в неякісному «продукті», в україномовній або російськомовній кінострічці, гро­ші на яку надходять з Росії. Оце вже залежить від актора, його шляхетності. Для мене це прин­ципово. Мені не раз пропонува­ли взяти участь у російськомов­них телепроектах. Відмовився — і не шкодую про це.

— Як ставитеся до запрова­дження контрактної системи в театрі?

— З кожним актором контракт підписують індивідуально. З од­ними — на рік, з іншими — на два-три роки. Контрактна система, з одного боку, болісно сприйма­ється митцями, з іншого — вона потрібна. Дозволяє позбутися в театрі баласту. Бо особливо у ве­ликих театрах є актори, які на рік грають в одній-двох виставах. А зарплату ж отримують. Одне сло­во, з цим пов’язана низка про­блем… Контрактна система до­зволяє кращих акторів залишати в театрі, набирати обдаровану молодь. Актори, з якими контракт не підписано, мають можливість показати акторську майстерність в інших театрах.

— Ви закінчили політологіч­ний факультет. Політолог і ар­тист — професії такі різні…

— У школі вчився на відмінно. Пам’ятаю, приніс батько пере­лік університетських факультетів. Я переглянув — й обрав політо­логію. Вступати поїхав у Києво-Могилянську академію. Вступив. Та скоро зрозумів, що Київ — не моє місто. Мегаполіс не гріє моє серце. Він здався мені велетен­ським мурашником, в якому всі женуться за грошима й із-за цьо­го втрачають свою органічність. Повернувся до рідного Івано-Франківська, і за два дні мене ві­тали із вступом на політологіч­ний факультет Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

— Жодного дня не працюва­ли за спеціальністю, а пішли в артисти балету…

— У школі, університеті тан­цював у колективах. Пам’ятаю, товариш, який працював в Івано-Франківському музично-драматичному театрі ім. Франка, каже: «Олексію, в театр потрібен артист балету. Підеш?». Пого­дився. Спочатку режисери заді­ювали мене у разових виставах. А десь за півроку підходить до мене режисер: «Який красивий юнак! Слухай, постій у моїй виставі і просто усміхайся!».

Поволі режисери почали дові­ряти мені ролі, а я — втягуватися в акторську професію. Зрозумів: сцена — це моє. Вступив в Інсти­тут мистецтв Прикарпатського національного університету іме­ні Стефаника на курс народного артиста України Ростислава Дер­жипільського (директор-худож­ній керівник Івано-Франківського академічного обласного музич­но-драматичного театру ім. Івана Франка. — В. Ш.).

— Як батьки поставилися до акторської професії?

— Вони — інженери. Підтриму­ють мене в будь-яких починан­нях. Спочатку думали: моє актор­ство — це так собі, несерйозно. Мовляв, попрацює трохи — і за­йметься якоюсь серйозною спра­вою. Потім зрозуміли: театр лю­блю і ним живу.

— Коли батьки вперше при­йшли на виставу, як сприйняли сина на великій сцені?

— Розізлилися. Чому? Це була вистава «Маруся Чурай» за Ліною Костенко. Я виконував роль Гри­ця. Батьки дивилися виставу, за­тамувавши подих. Та коли дійшло до сцени з похороном Гриця, навколо у квітах, тато страшенно ро­зізлостився. Сказав, що більше на жодну мою виставу не прийде. Тепер батьки мною пишаються.

— В акторів, до речі, існує чи­мало забобон. Побоюються грати в сюжетах, пов’язаних з магією, або сценах зі смертю, мовляв, поганий знак…

— Актори — справді забобонні. Якщо на репетиції ненароком па­дає текст, то вважається, що на нього спочатку треба сісти, потім — підняти. Деякі актори так і ро­блять: напівжартома, з іронією. Я не забобонний і в такі пересторо­ги не вірю. Не маю ні амулетів, ні талісманів, ні оберегів.

— Які риси в людях не сприй­маєте?

— Чим старшим стаю — тим важ­че сприймаю людей недалеких, неосвічених, з низьким інтелек­том. Люблю освічених, інтелігент­них. Найбільше, мабуть, не сприй­маю хамства, особливо в жінках. Мене відштовхує від таких жінок.

— Якось ви сказали: «Вдяч­ний факультету політології за гарні знання (в нас були класні викладачі) і… за дружину Оль­гу»…

— Ольга, слава Богу, не актри­са. Моя одногрупниця. Вона — політолог. Красива, розсудлива, розумна (для мене це важливо). У неї на все — своя думка і свій смак. Моя муза, порадниця і мо­ральна підтримка. Вважаю, під­ґрунтя вдалого шлюбу — це, на­самперед, однакові релігійні та політичні погляди подружжя.

— До слави вас не ревнує?

— Колись головний художник нашого театру, геній, якого я знав особисто, Олександр Семенюк казав: «Дружина може чолові­ка створити, а може — знищити». Ольга надихає мене на творчість. Мої творчі успіхи — заслуга не лише моя, а й моєї дружини.

В акторів закохуються жінки, і це логічно. Буває, я півмісяця — на гастролях. Ольга знає: на за­лицяння жінок не ведуся. Не даю приводу для ревнощів, тому дру­жина мені вірить. Так само, як і я їй. Окрім того, ми обоє по приро­ді своїй не ревниві і впевнені у собі люди.

— Як би ви продовжили фра­зу: «Ми навчилися літати, як птахи, плавати, як риби, але не навчилися…».

— …жити, як люди…

— Це, до речі, вислів відо­мого італійського філософа, священика Бруно Ферреро. Ви — однієї з ним думки. Фер­реро завершив фразу так: «…але ми не навчилися жити, як брати». …Олексію, ви бра­ли участь у Революції гідності. Чи змінилися, на вашу думку, українці після Майдану?

— Змінилися. Люди зрозумі­ли: свобода є, вони мають на неї право і можуть її відстояти. Чима­ло людей усвідомили: українська — єдина державна мова. Ми від­крили в собі таку прекрасну рису, як гідність. Але… Багатьом здава­лося, що після революції наста­не «рай». Е, ні… Для цього ще так багато працювати треба! Свобо­ду вибороли — а що з нею роби­ти, не знаємо. На Революцію гід­ності їздив разом з моїм другом Ростиславом Держипільським. Відіграв виставу, на потяг — і до Києва. Пам’ятаю, починалися криваві події на Майдані. Телеві­зор не вимикався в нашій кварти­рі. Я був як сам не свій. Дружина все зрозуміла і підійшла до мене: «Олексію, ти не зможеш туди не поїхати». «Не зможу, Олю». «Тоді їдь!». Ольга із шестирічним си­ном Остапом щодня молилися за мене.

— Як ставитеся до того, що артисти (наприклад, Святос­лав Вакарчук, Володимир Зе­ленський) мають намір вису­нути свої кандидатури на пост президента України? Відо­мі люди, в яких доводилося брати інтерв’ю, висловлюють думку, що митці можуть стати інструментом у політичній тех­нології…

— Сучасна політика — це яскра­ве шоу. Кожен з нас зайнятий його спогляданням, а не вирішен­ням насущних проблем. Телеба­чення виконує величезну дивер­сійну роботу. Погодьтеся, дуже багато передач на різних теле­каналах працюють на отупіння, деградацію народу. Політики, як і телебачення, «працюють» на те, щоб відвернути увагу україн­ців від важливих державних про­блем. Що більше в політиці шоу — то довше будемо борсатися у труднощах і бідах.

Ні Вакарчук, ні Зеленський ще не висунули свої кандидатури на пост президента (хоча за зако­ном мають на це повне право). На мою думку, спекуляції щодо ви­сунення їхніх кандидатур на ви­сокий державний пост є части­ною політичного шоу, своєрідним «розхитуванням» електоральних настроїв, маніпуляцією нашою свідомістю. Тому не бачу сенсу реагувати на такі «вкиди» прово­кативної інформації.

— Що, на вашу думку, найнебезпечніше для розхитуван­ня ситуації в державі?

— Людська дурість, неосві­ченість. Дитину важливо змал­ку вчити мислити, аналізувати. Бо в кого аналітичний розум, той швидше розбереться і в скрутних ситуаціях, і в проблемах, і в тих, хто будує собі з них вигоду.