«Був період, коли моє прізвище вирізали з афіш, а „Ватрі“ забороняли співати пісні на мої тексти»
Ексклюзивне інтерв’ю з відомим поетом, який відзначив 75-річний ювілей
Великим ювілейним концертом у Львівській опері відзначив своє 75-річчя відомий поет-пісняр, лауреат багатьох літературних премій, заслужений діяч мистецтв України Богдан Стельмах (на фото). Пісні на його тексти давно стали народними, їх співають і в родинному колі, і з великої сцени. «Мамина світлиця», «Не забудь», «Пшеничне перевесло», «Не сип, мила, скла», «Тільки раз цвіте любов», «Я тебе почекаю» та багато інших творів увійшли у золотий фонд української естрадної пісні. На тексти Богдана Стельмаха писали музику метри композиторської майстерності — Мирослав Скорик, Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Богдан-Юрій Янівський… Про дружбу з цими великими особистостями, про дитинство і тривожну юність, а також про творчість і родину Богдан Стельмах розповів журналістові «ВЗ».
— З якими думками і почуттями зустріли свій 75-літній ювілей?
— Вагався, чи варто відзначати ювілей концертом. Але знаю, як буває: коли не зробиш, твій день народження минає, а ти потім каєшся — чому не зробив, треба було зібрати людей, прозвітувати перед ними, висповідатися… «Сходьмося, покликані й запрошені, в наш пісенно-поетичний храм! — Тут я буду сповідатись осені, Буду сповідатись, люди, вам». У концерті звучали пісні старі й нові, причому нових більше. З давніх звучали пісні Скорика, Янівського, Івасюка, Білозора, але звучали й пісні, які на мої вірші написали Павло Табаков, Назар Савко, Сергій Котовський, Роман Ковальчук. Мені самому було приємно це все почути, думаю, людям так само.
— Далеко не кожному поету випадає щастя почути пісні на свої тексти. На ваші вірші писали музику відомі композитори. А як усе починалося?
— Усе почалося зі Скорика. Ми познайомилися з ним при одній роботі — я мав перекласти українською текст Межелайтіса для його кантати «Людина». Потім почав пропонувати Скорику свої тексти. Згодом ці пісні вийшли окремою збірочкою. Мені тоді було трохи більше двадцяти років. Звісно, я тішився цим і пробував щось таке робити далі. Потім Скорик поїхав до Москви і познайомив мене зі своїм молодшим товаришем, Богданом-Юрієм Янівським, з яким ми дуже здружилися. Янівський працював на радіо, мав свій оркестр, тому наші пісні швидко йшли в ефір. Це стимулювало, адже коли щось робиш і воно йде в люди, хочеться творити ще і ще. Згодом з’явився Володя Івасюк. Звісно, ми з ним не могли тут розминутися. Тоді він вже був славний своєю «Червоною рутою», я теж уже був автором відомих пісень. З Івасюком написали кілька пісень. Володя загинув навесні 1979-го… А восени того ж року я познайомився з Ігорем Білозором, і ми почали працювати дуже інтенсивно. Написали 24 пісні — кажу з такою точністю, бо кожна з цих пісень добра. Білозір — це «Ватра», яка відразу ці пісні виконувала. Співали Оксана Білозір, Мар’ян Шуневич, Ігор Богдан — солісти «Ватри». Народ любив ці пісні. І любить їх досі. Якось мене віз один чоловік з мого села Туркотин, де я народився, до Львова. Зупинився у своєму селі і пішов провідати до хати маму. Його мама вибігла зі словами: «Йой, то ви! То ваша „Світлиця“! Я так її люблю слухати! Навіть якось доїла корову, а радіо стояло на вікні. Зазвучала „Світлиця“, я кинула корову і побігла слухати пісню». Мені було дуже приємно це чути. Схожих оповідей чимало. Люди любили пісні Білозора, «Ватру». Видно, мені було добре писати для нього, а йому добре писалася музика на мої тексти. Жодного слова в моїх віршах він не змінив.
— Вас із Ігорем пов’язувала дружба, не лише творча співпраця. Знаю, Білозір був непростою людиною…
— У нас з ним були дружні стосунки. Мені з ним було добре. Зі Скориком такої дружби не було, бо мешкали далеко один від одного. Дружив із Янівським. З Івасюком була справжня дружба. Всі ми складні люди. Але зі мною Білозір складним не був.
— Ви згадали своє рідне село на Львівщині. Очевидно, задатки вашого таланту були закладені батьками. Розкажіть про своє дитинство.
— Пам'ятаю себе в Туркотині з чотирирічного віку. Я жив з татом, старшим братом і старшою сестрою у Львові, на вулиці Різьбярській, що на початку Личаківської. Тата заарештували на моїх очах. Пам’ятаю, це було 13 лютого 1948 року. Мені минуло чотири роки. А жили ми у Львові, бо тато тут мав роботу, брат вчився у школі, сестра в педінституті. Коли тата заарештували, я переїхав у село до мами. У нас був величезний сад. Зі 6−7 років я почав пасти корови. Тітонька подарувала мені сопілку, я вчився грати на ній. Коли тато повернувся з тюрми, мені було 13 років. «Мені тринадцятий минало, я пас телята за селом»… Того року наша корова мала двійню. Це було влітку 1956-го. Вісім з половиною років без тата, лише з мамою. Сад гарно родив, ми возили до Львова фрукти, я допомагав мамі. Як зацвіте наше село навесні, то хат не видно — суцільний сад! Там я ходив до школи, потім до Курович у 5-й і 6-й класи, згодом поїхав до Львова.
Школу закінчив 1960 року із золотою медаллю. Вступив в університет на механіко-математичний факультет. У нас склалася група студентів, які хотіли не лише вчитися, а й ще щось робити — співати, обмірковувати політичні справи. Після другого курсу нас виключили з університету. Але через рік я знову вступив — на філологію. Це були тривожні часи. Коли здав українську літературу, прийшли зі спецвідділу і питали, чи я вже склав іспит і на скільки. Їм відповіли, що на «5». А мало бути «2»… Після третього семестру мене на три роки забрали в армію. Служив у Красноярську. Познайомився там з багатьма цікавими людьми — українцями, які відсиділи терміни ув’язнення за бандерівщину. Повернувшись, працював у молодіжній газеті. Кілька років завідував літературною частиною театру в Дрогобичі. Потім знову повернувся у газету. Я люблю театр, написав понад двадцять п’єс, десять з них йшли в театрах Києва, Львова та інших міст.
— А коли почали писати вірші?
— Щось таке складав з мамою в дитинстві осінніми вечорами. Багато читали — особливо Франка. У 10-му класі знову почав римувати. А коли до Львова приїхали Драч, Вінграновський, Дзюба, мене вразили їхні поезії в «Літературній Україні». Це мене надихнуло, я вирішив продовжити писати вірші. Мав непогані рецензії на свої вірші, одну з них написала Ліна Костенко. Це була повчальна стаття на 23 сторінки — не лише для мене, а й для кожного молодого поета. Там були такі слова: «Поет не тому, що пише вірші, а пише вірші тому, що він поет». З роками почали виходити мої книжки. Потім я потрапив в опалу, прочитавши на Пушкінському вечорі вірш «Дуель», де себе впізнали партійні керівники. Я в партії ніколи не був. Мене на три роки «прикрили», заборонили «Ватрі» виконувати наші з Білозором пісні. Білозір від мене відвернувся. З афіш вирізали моє прізвище — я багато пісень писав для театральних вистав. Потім в опері я прочитав вірш «Пам'ятник», з якого почалася у Львові так звана «клумба» — я першим клав тут квіти. Це був 1989 рік.
— Для людини творчої дуже важлива підтримка родини…
— Оксана — моя третя дружина. Перші дві вже на небі. З Оксаною разом третій рік. Я її дуже люблю.
— У вас є діти, онуки…
— Так, уже навіть правнуки. Від найстаршого сина Андрія, який став дідом. Нещодавно приїхав з фронту, відслуживши півтора року. У мене дві правнучки — Меланія і Софія.
— Хтось із дітей чи онуків має вашу творчу «жилку»?
— Ні, на щастя, ніхто. Я колись жартував з Лубківським, казав, що я геніальніший, ніж він, бо на дітях геніїв природа відпочиває. На моїх вона відпочила — навіть ще й на внуках. А його сини стали відомими людьми.
— Ви завжди відчували, що маєте вдома надійний тил?
— Звичайно. Днями я з видавництва зателефонував дружині, що вже йду додому. Але ще зайшов у Театр ім. Марії Заньковецької, приніс Юрію Брилинському запрошення на свій концерт, та й засиділися трохи. А телефон забув вдома. Дружина прийшла додому, а мене нема. Вони з донькою кинулися шукати мене по Львову. Значить, хвилюються, я їм не байдужий.
— Хто для вас є авторитетом у літературі?
— Нечуй-Левицький, Шевченко, безперечно. Думаю, Шевченка треба вивчати окремо від української літератури, «Кобзар» виділити в окрему дисципліну «Кобзарознавство».
Довідка «ВЗ»
Богдан Михайлович Стельмах народився 2 жовтня 1943 року у селі Туркотин Золочівського району Львівської області. Український поет, драматург, перекладач, автор українських пісень. Студіював у Львівському університеті імені Івана Франка — спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультеті. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Раві-Руській, кореспондентом молодіжної газети у Львові, заввідділу музично-драматичного театру Дрогобича. Вірші поета перекладено англійською, білоруською, казахською, польською, російською мовами. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій імені І. Котляревського (1992), імені М. Шашкевича (1994), імені Лесі Українки (1996) та премії «Благовіст» (2004), володар Першої премії «Коронація слова» у номінації «Пісенна лірика» (2015). Автор понад 20 книжок. У доробку поета кілька оперних лібрето, серед яких «Мойсей» за поемою Франка. Упродовж 2007—2008 років вийшло семитомне видання творів Богдана Стельмаха.