«У бабусі на підвіконні розпочалася моя театральна історія»

На каналі «2+2» стартував гостросюжетний детектив «Ментівські війни. Харків», головну роль у якому зіграв харківський актор Театру 19 Сергій Лістунов. Двадцятирічний досвід на сцені, сотні виступів, визнання за кордоном та в Україні і жодної ролі в кіно — для Сергія зйомки у цій стрічці стали довгоочікуваним дебютом. Його герой Богдан Харченко — чесний і принциповий оперативник Харківського МУВС, який разом зі своїми колегами намагається боротися проти підлості у лавах силовиків і проти кримінального світу міста. Вперше актор розповів журналісту «ВЗ» про те, що його пов’язує з відомим українським співаком Сергієм Бабкіним, чому він так довго приховував своє особисте життя, та як йому працюється на знімальному майданчику з Артемом Позняком та Богданом Юсипчуком.

— Сергію, розкажіть про свого героя.

— Мій герой Богдан Харчен­ко — колишній десантник. Він — порядний і доволі чесний. Вза­галі, головні герої цього серіалу — ідеальні оперативники, які не здатні на підлість і зраду. У них різні характери, але у кожного є свої вади. У мого персонажа — лінь та алкоголь. Все це через особисту трагедію.

— Ви схожі зі своїм персо­нажем?

— Я не лінивий, навпаки, не уявляю свого життя без роботи. Хотів би навчитися відпочивати, але не можу. А ще я не п’ю. В ін­шому, сподіваюся, ми схожі.

— Хотіли б працювати в правоохоронних органах?

— Працювати поліцейським ніколи не хотів. Все життя у мене була одна професія — акторство. Про жодну іншу професію я не мріяв. З ранніх років бавився у театральні ігри, де моїми геро­ями були військові і поліцейські. Коли з’явилася можливість ди­витися американські бойови­ки, мріяв бути супергероєм. Се­ред моїх улюблених іноземних акторів були Арнольд Шварце­неґґер, Сильвестр Сталлоне. Я дуже хотів бути схожим на них, бачив себе на екрані. Але не ду­мав, що колись доведеться зі­грати оперативника. Коли пого­дився на цей проект, то, перш за все, вирішив грати не будні опе­ра, а історію звичайної людини.

— Зйомки у цьому серіалі — ваш кінодебют. Складно було адаптуватися до знімального майданчика?

— У дипломі у мене написа­но актор театру та кіно. У теа­трі я двадцять років, останній час щомісяця маю понад двад­цять вистав. А з кіно у мене до­вгий час не складалось. Саме тому в дечому довелось себе ламати. На цих зйомках з мене кілька тижнів вибивали театральщину, у хорошому сенсі. До цього я знімався у малень­ких епізодах, принцип знаю, але все одно я тяжів до театрально­го виконання. Саме тому було відчуття, ніби вчусь нового. Мі­сяць я лише знімався у серіалі, в мене не було театральних ви­став і, коли я повернувся на сце­ну, зрозумів, що у мені щось змі­нилось. Прийшло усвідомлення того, що достатньо лише одно­го жесту і погляду, аби показати характер персонажу.

— Ваші колеги по серіалу Артем Позняк і Богдан Юсип­чук — досвідчені актори, чи не було «дідівщини» на майдан­чику?

— Ні, ви що! Був етап, коли ми звикали один до одного. За­раз можу сказати, що мені дуже комфортно працювати з ними. Сподіваюсь, це почуття взаєм­не. За гумор у нас відповідає Богдан, він першим почав жар­тувати і розігрувати на майдан­чику. Він полюбляє «бити» мене текстом. Коли забуваю сло­ва, скручує сценарій і розпочи­нає театральне побиття. Артем Позняк навчає мене азів озбро­єння. Він має досвід у спец­військах і відповідну підготов­ку. До речі, до нас приїжджали справжні омонівці. Було цікаво спостерігати за роботою про­фесіоналів. Як тримати зброю, стріляти — про це все нам роз­повідали каскадери, інструкто­ри.

— Коли ваша остання зу­стріч з поліцейськими відбу­лась не на знімальному май­данчику, а в реальному житті?

— Попри те, що я — законослухняний громадянин, такий випадок був ще на першому курсі інституту. Я йшов з інститу­ту пізно вночі і був дуже втомле­ний. Мене зупинили міліцейські в метро, попросили показати рюкзак. І тут я почав витягати з нього дитячі книжки, порвані ло­сини і балетки. Ви б бачили їхні очі! Зовні я не був схожим на лю­дину, яка носить у портфелі та­кий творчий набір.

— Сюжет серіалу розгорта­ється у Харкові, вашому рід­ному місті. З чим у вас асоці­юється це місто?

— З театром і дитинством. Тут я народився і виріс. Хоча про дитинство мені нагадує і Бєлгород, де жила моя бабу­ся. У бабусі в хаті було величез­не підвіконня і маленьке радіо. Особливо я любив одну хви­лю, яка іноді транслювала раді­оспектаклі. Я не дуже розумів, про що вони говорять, що пе­реживають, але мені дуже по­добалось! Саме там, у бабусі на підвіконні, розпочалась моя те­атральна історія. Фіранки слу­жили мені лаштунками, актора­ми були солдатики.

— Театр 19, у якому ви гра­єте, вважають одним із най­прогресивніших в Україні. Як потрапили до цього колекти­ву?

— Це не я до нього потрапив, а він у мене. Кілька осіб, зокре­ма і я, стали головними «діючими особами» цього театру. Ми грали спочатку в інституті, потім поїха­ли до Києва на фестиваль, і нам потрібно було якось назватися. Помітили, що цифра 19 часто фі­гурує у нашому житті, і вирішили, що це знак. Так народився театр, у якому служу 20 років.

— Який випадок під час ви­ступу запам’ятався вам най­більше?

— Запам'ятовуються ситуації, коли глядачі стають учасниками подій, що відбуваються на сцені. Пригадую, у нас з Олегом Діди­ком був діалог на авансцені, ніби біля вікна. Помічаємо, що у наш бік прямує чоловік. Відчуваємо, що це не просто глядач, який запізнився. Чолов’яга доходить до сцени, сідає між нами і по­чинає вибачатися перед дівчи­ною. Після кількох секунд шоку і повної тиші ми з Олегом продо­вжили діалог, і зал нам заапло­дував. Тоді ми змогли зібратись, але то був форс-мажор.

— Телефонні дзвінки гляда­чів, гамір, вигуки у залі — що найбільше дратує акторів під час виступу?

— Цінуємо, коли глядачі розу­міють, куди прийшли і як треба поводитися у театрі. Але є окре­мі випадки, коли присутні у залі намагаються недоречно комен­тувати виступ. Так колись було під час моєї вистави, в якій я, за сюжетом, був на сцені з ліхта­рем. В якийсь момент я не витри­мав і скерував ліхтар на людину, яка від початку вистави голосно жартувала і відволікала гляда­чів, і вона вгамувалась. Одного разу мої колеги навіть попросили окремих глядачів вийти з залу, бо вони заважали виступу.

— Чим зйомки у кіно відріз­няються від гри у театрі?

— Одна з відмінностей між се­ріальним виробництвом і теа­тром — час на репетиції. У кіно не маю часу на так званий шлях до ролі. А це важливий етап, це певна психологічна підготов­ка. У цей час ти вивчаєш героя, думаєш, пробуєш. Коли бачиш реакцію публіки, можеш змі­нити акценти, моменти, відко­ригувати образ. Для репети­цій відведено додатковий час. На зйомках потрібно все роби­ти швидко, текст вивчати мит­тєво — це для мене найважче. Останні п’ять днів я переїжджав з Києва у Харків і навпаки. П’ять ночей провів у поїзді. Репети­ції, вистави, прем’єри, зйомки у Києві. Нещодавно організм дав збій, я навіть не розумів, де я і що роблю. Коли приїхав на май­данчик, ледь говорив текст. За­ледве знайшов сили, аби зібра­тися і доробити сцени до кінця. Але для мене це школа. Я на­вчився концентруватися і зако­хався у кіно.

— Що для вас найстрашні­ше на сцені?

— Забути текст. Кілька разів мені снилося, що я забуваю свої слова. Стою на сцені, вся увага прикута до мене, тиша в залі, а я… мовчу. Для актора це дуже страшно.

— А з вами таке трапля­лось?

— Так, під час однієї виста­ви мені стало погано, я втра­тив контроль над ситуацією. Мої партнери побачили, що я ледь тримаюсь на ногах, і допомогли дограти сцену.

— Ви здатні на шалені вчин­ки, як ваш кіношний герой?

— Раніше міг собі щось таке дозволити, але з народжен­ням дитини став більш вива­женим. Колись хотів стрибнути з парашутом, але відмовив­ся. Це була ідея Сергія Бабкі­на, мого колеги і товариша по Театру 19. Він запропонував, ми поїхали, але зламався лі­так. Ми вирішили, що це знак. Потім народилася донька, і я зав’язав з екстримом. Я — до­машній і спокійний.

— Як донька ставиться до вашої роботи?

— Уляні подобається моя ро­бота. Вона навіть приїжджала до нас на майданчик. Вона не лю­бить насилля на екрані. Якщо за сюжетом кров або стріляни­на, вона одразу перемикає ка­нал. Саме тому я хотів поясни­ти, що все це відбувається не в реальності, це вигадка. Уля­на вчиться у четвертому класі, дуже схожа на мене — непоси­дюча і допитлива. Мені у шко­лі було дещо нудно. Уляну також тягне до пригод. Вона ходить на танці, але їй не подобаються га­мір, хаос. Зізнаюся, я завжди мріяв, щоб у мене народилася донечка, а тепер хочу сина.

— Ваша дружина також з акторського світу. Не важко двом творчим людям жити разом?

— Часто розповідають істо­рію про те, як розходяться твор­чі пари через заздрість до успі­ху партнера. Мені це дивно. Як можна не пишатись і не підтри­мувати людину, яку кохаєш? На­впаки, добре, коли твоя друга половинка розвивається. Моя дружина — театральна актриса. Ми познайомилися в інституті. У нас були стосунки, потім наші шляхи розійшлись — я поїхав до іншого міста, вона вийшла за­між. Її шлюб тривав недовго, і, коли я повернувся, ми зійшли­ся знову. І вже більше не розлу­чалися.