«За словами мами, я почала співати ще у колисці»

Олена Корнєєва — про співоче дитинство, акторську юність, творчість, мрії і чоловіків

Фото з особистого архіву Олени Корнєєвої

Співачку, композитора, авторку пісень, акторку Олену Корнєєву (на фото) знають і люблять не лише у її рідному Львові, а й далеко за його межами. Вперше голосно заявивши про свої вокальні дані ще в колисці, вона не зраджує своєму покликанню все життя.

— Олено, знаю, що співа­ти ви почали мало не з пе­люшок…

— За розповідями мами, я почала співати ще в колисці. Десятимісячною мама зали­шила мене у візочку з бать­ком біля магазину, а коли ви­йшла, побачила навколо нас великий натовп, який слухав, як я співала. З того часу все і почалося.

У п’ятирічному віці мене віддали в музичну школу ім. А. Кос-Анатольського. Оскільки в нашій родині було фортепіано, то вже з трьох рочків я пробувала на ньому грати. Навчалася у класі Те­тяни Родіонової, яка ще й пи­сала пісні. А ще брала участь у виставах. Перша моя роль була в мюзиклі «Ріпка», де я зіграла ту саму Ріпку. Потім, коли вирішила вступати в му­зичне училище, виявилося, що потрібно дати хабара. І я пішла в 10 клас. Після закін­чення школи вступила на фі­лологічний факультет ЛНУ ім. Івана Франка, хоча мала про­позицію вступати до ГІТІСу на відділення муздрамкомедії без іспитів, але батьки були проти, не захотіли мене саму відпустити так далеко.

— Ви бачили себе у май­бутньому філологом, чи вже тоді знали, що ваше покли­кання — сцена?

— Бути педагогом ніколи не хотіла. Мені подобалося вчи­тися на філологічному фа­культеті, тому що я, на відміну від багатьох інших, відвідува­ла бібліотеки, багато читала, передплачувала чимало газет і журналів, мені все це було дуже цікаво. Але паралельно грала в театрі, брала участь у музичній групі, вела актив­ну діяльність у студентському клубі, а також встигала їзди­ти на всілякі проекти, фести­валі… Навіть не знаю, як я це все встигала. Але мета в мене була одна — я завжди хотіла займатися музикою, бути на сцені і дарувати свій талант людям. Ти маєш покликання «зверху», і якщо ти йому зра­джуєш, то потім тебе за це ка­рають.

— Розкажіть про свою ак­торську діяльність. Знаю, ви були актрисою театру «Де­бют», а згодом і «Гаудеамус» Бориса Озерова…

— У мене була сусідка — со­лістка Оперного театру, яка познайомила мене з Адою Ді­ановою, а пані Ада запропо­нувала мені стати учасницею її театру «Дебют». У нас було багато цікавих вистав, у яких було і чимало музичних номе­рів. Це було так ніжно, лірич­но. Добре, коли ти не маєш багато вільного часу, не від­волікаєшся на якісь сторонні і непотрібні речі. Оскільки Ада Ісаківна брала участь у теа­трі «Гаудеамус», то з часом і ми вливалися у цей колектив. 10 років мого життя, проведе­ні поруч з чудовою людиною і режисером Борисом Озеро­вим, якого уже, на жаль, не­має з нами, — це чудові спо­гади і неоціненний досвід. Пригадую, на прем’єру виста­ви «Ромео і Джульєтта-2» при­їжджали Роман Віктюк і автор цієї п’єси Григорій Горін. По­тім було знайомство з пре­красною актрисою Любов’ю Кагановою і участь у мюзиклі Ігоря Поклада та Олександра Вратарьова «Майн нейм із Маня», а згодом — співпраця з Тимуром і В’ячеславом По­лянськими…

Мені щастить на тала­новитих людей. У моєму оточенні немає поганих людей.

— Знаю, що ви брали участь у багатьох про­ектах…

— 2000 року я приїхала до Миколаєва для участі у проекті «Шанс-2000». Я взяла другу премію на цьому фестивалі. Кілька років працювала в про­екті з Гариком Кричев­ським, ми об’їздили з ним всю Україну. Якось ідемо з подругою Хрещатиком, ба­чимо натовп людей біля фон­тана. Ми підійшли. На мені був великий рожевий шарф. Кондратюк мене помітив і викликав співати. А потім він запросив мене як джокера на фінал «Шансу». Тоді про­лунала пісня «Два кольори». Відтоді мене почали запро­шувати. Познайомилася з Ві­талієм Козловським, почали з ним співпрацювати, їздили на гастролі. Гастролювали також і з покійним нині Ва­силем Левицьким. Потім був «Український формат» і дру­га премія в ньому. Згодом — співпраця з «Національним хіт-парадом» на Першому національному. Коли почав­ся проект «Народна зірка», я подивилася перший се­зон, і мені дуже сподобало­ся. Мала змогу побувати за лаштунками цього проек­ту і зрозуміла, що хочу взя­ти в ньому участь. Пішла на кастинг у Львові. В журі були Марина Одольська і Максим Паперник — теж, на жаль, по­кійний уже… Мене запроси­ли на фінальний кастинг до Києва. Коли відомим вико­навцям показували відео з кастингів, аби вони обрали собі пару, то виявилося, що за мене «билися» Петро Чор­ний, Олег Михайлюта (Фагот) і Василь Бондарчук. Переміг Бондарчук. Це був дуже ціка­вий проект і цікава співпра­ця. Такі проекти ламають сте­реотипи і дуже загартовують тебе. Мені хотілося показа­ти, що я вмію, адже я не лише виконавець, а й композитор і автор текстів до своїх пісень. Знаю, що ні на кого не схожа. Не кажу про зовнішні пара­метри. Коли співаю, бачу очі людей — вони плачуть, коли плачу я, і сміються разом зі мною. Я щаслива людина, бо можу собі дозволити бути со­бою. Мені не потрібно ні під кого підлаштовуватися і ко­гось наслідувати.

— Ви ламаєте стереотипи не лише внутрішнього світу виконавця, а й зовнішності. Бо і тут ви ні на кого не схо­жі…

— Душа не має параметрів чи розмірів. Вона або є, або її немає. І тут не важливо, який ти, — 90−60−90 чи 150−90−150. Якщо в тебе порожнеча в очах, і ти, як манекен, спі­ваєш під фонограму, то вже не важливо, що в тебе ідеаль­на фігура. А далі що? Люди вже ідуть не на зовнішність, а на якість. «Іди на голос». Мої знайомі поїхали до Відня на концерт Джастіна Тімбер­лейка. Так, це було видовищ­не шоу, але… Він їм перестав подобатися. Тобто люди все життя захоплювалися Тімбер­лейком, поки не почули його «наживо».

Для мене Адель є взірцем і душі, і голосу, і внутрішнього стану. Вона зламала стереоти­пи, і я їй за це вдячна.

— Побутує думка, що успі­ху в шоу-бізнесі можна до­сягти, тільки живучи у сто­лиці. У вас не було думки переїхати до Києва?

— Вона в мене і зараз є. На жаль, у Львові можна себе реалізовувати лише у жан­рі класичної музики. Тут над­звичайний осередок про­фесіоналів, тут проводяться багато конкурсів і фестивалів класичної музики. Те, що ро­бить зараз Львівська філар­монія, — це щось надзвичай­не! Завдяки Іоланті Пришляк, «INSO Львів», Миросла­ву Скорику, які підняли львівську класичну шко­лу на світовий рівень. І філармонія, і Львівська опера, коли приїжджа­ють на гастролі за кор­дон, їм там аплодують стоячи. Але, на жаль, у Львові можна бути ко­ролем естрадного співу лише за умови, якщо ти вдало стоїш у Києві.

— Але дата переїзду до столиці наразі від­кладається?

— Я уже була майже «на ва­лізах», доки в моєму житті не з’явилися Іоланта Пришляк, «INSO Львів» і проект «Брод­вей-Голлівуд». У мене є кіль­ка цілей, яких я хочу досягти. Перша — написати саунд-трек до фільму. Я це зробила, на­писавши саунд-трек до філь­му «Полярний рейс». Ще я за­вжди хотіла брати участь у мюзиклах. На жаль, у нас їх не ставлять. Ідея Іоланти по­лягала в тому, щоб арії з мю­зиклів і уривки з блокбасте­рів об’єднати в одну програму «Бродвей-Голлівуд». На екра­ні демонструються урив­ки з фільмів «Хрещений бать­ко», «Одного разу в Америці», «Привид опери» та інших і па­ралельно звучить живий спів. Цей проект і тримає мене за­раз у Львові. Був також проект «Битва оркестрів» в Одесі, де ми перемогли. Це було дуже круто! Готуюся також до соль­ного концерту. Буде тур міста­ми України.

— Таке насичене творче життя вдається поєднувати з особистим?

— Творчій людині досить важко підтримувати довго­тривалі стосунки. Не кож­на людина, яка поруч, зможе витримати твій ритм і спосіб життя, твої істерики іноді, пе­репади настрою… Я знаю, що маю жахливий характер, але я працюю над собою.

Мої попередні стосунки за­кінчилися. Зараз я хочу відпо­чити від тих емоцій, які зава­жають займатися творчістю. Мені потрібен стан сієсти для того, щоб я «вирівняла» себе і прийшла до ладу. Я не гото­ва приділяти багато емоцій особистим стосункам, якщо це заважає моїй роботі. А це заважало, тому що були рев­нощі, істерики, шалена за­здрість і жодної підтримки.

— Ця людина, напевно, да­лека від творчості?

— Ні, людина творча і ціл­ком реалізована. Не кожен чо­ловік може змиритися зі силь­ною жінкою поруч із собою. Не кажу, що я монстр. Я — до­машня кішка, люблю затишок. Просто кожному потрібен свій особистий простір. Якщо лю­дина поруч це не усвідомлює, то погано.

В якийсь момент я мало не перетворилася на домо­господарку. Я дуже добре го­тую, люблю порядок, але… Я — людина публічна, мені тре­ба гарно виглядати, я людина творча і гастролююча. Якщо інша людина не може при­гледіти за моєю кицею, то що вже говорити про мене? Я не одинак, не можу бути сама, хоча іноді буваю соціопатом. Але я ніколи не була сама. Ін­коли бувають навіть стосунки без інтиму. Але мене не мож­на заганяти в якісь рамки, мене треба просто розуміти і пробачати. Я теж навчилася пробачати.

Напевно, я ще не зустріла «свою» людину. Я люблю чо­ловіків з почуттям гумору і міз­ками. Дурня біля себе терпіти не буду. Вважаю, найсексуаль­ніше місце у чоловіка — це мо­зок.

У мене все добре, це прав­да. А усім заздрісникам хочу побажати, щоб у майбутньо­му житті вони стали лелека­ми, тому що якщо ви псуєте чиєсь життя, то у наступному ви маєте якесь життя прине­сти сюди.

Довідка «ВЗ»

Олена Корнєєва народилася у Львові. Закінчила ЛНУ ім. І. Франка, філологічний факультет. Працювала у сту­дії звукозапису «ЗМС Рекордс», нічних клубах Львова, Києва, Донецька. Протягом кількох років була офіційно визнаним «Голосом Радіо Люкс». Фіналістка телепроек­тів «Шанс» (2004), «Народна зірка-2010» на телеканалі «Україна» — співала у дуеті з Бондарчуком. У 2010 році презентувала свій дебютний альбом — «Кращеє — тобі», до якого увійшли 15 композицій.