«Найкрихкіше у книговиданні — відмовити автору так, щоб не розійтися з ним ворогами»

У 19 років Іван Малкович став переможцем всеукраїнського турніру молодих поетів. На початку 1980-х Ліна Костенко назвала його «найніжнішою скрипкою України». У 1992-му, в час глибокої економічної кризи, коли українські книгарні були заповнені російськомовною літературою, він створив нині вже легендарне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Йому пропонували високі посади в «міністерських кріслах». Не погодився, бо не бачить себе в політиці.

Каже, книговидання — це палання думок трьох твор­чих особистостей: автора, художника і видавця. У кожного — свій погляд, кожен обстоює свою точку зору. Мистецтво ви­давця — випустити у світ книгу з естетичним дизайном «на всі часи». І зробити це так, аби ху­дожник чи письменник повірив, що це тільки його задум. Чому з деякими авторами видавець місяцями не розмовляє? Як реагує на бездарні твори поса­довців? В яких регіонах України люди найменше читають? Про це — в ексклюзивному інтерв’ю поета, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, директора і головного редакто­ра «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іва­на Малковича.

— Пане Іване, які автори останнім часом вас здивува­ли?

— Мало який літератор може зрівнятися з письменницькою майстерністю Юрія Косача. Вразили історичні оповіда­ння та повісті у його новій книзі «Сеньйор Ніколо», зокрема про історичні постаті: графа Ан­дрія Розумовського — приятеля і мецената Бетховена; Дмитра Бортнянського; Миколу Гоголя, які волею долі служили росій­ській імперії, але мали невгаси­ме українське серце.

Гарне враження справила дотепно-фентезійна повість Сашка Дерманського «Мері». Приємно здивував і Ростислав Попський — один з найсильні­ших українських художників- ілюстраторів. Ростислав на­писав і проілюстрував цікаву книжку для молодших школярів «Мене забули на Місяці». Усі ці книжки презентуватимемо на 25-му Форумі видавців у Львові. О, згадаю ще одну презентацію — розкішний перший том повно­го двотомного видання «Шерло­ка Голмса» у чудовому перекладі Володимира Панченка.

— Якось про Панченка ви мовили: «Унікальна людина. У житті таких, як він, не зу­стрічав»…

— Чим унікальний? Прекрас­ний оповідач, який тримає в го­лові майже слово в слово тисячі книжок. Корінний киянин, легко може наспівати мелодію закар­патської пісні чи улюблену опер­ну арію. Коли згадує, наприклад, якийсь з наших давніх літописів, то робить трисекундну паузу і каже: «Зараз-зараз… зачекайте хвильку…». І за кілька секунд ци­тує напам’ять величезний ури­вок з літопису давньою мовою. А ще він — за п’ять хвилин доктор історичних наук. Кілька місяців тому у нас вийшла його книжка «Старовинні герби українських міст» з його ж ілюстраціями. Переклав з японської Басьо. Чу­дово перекладає з англійської фентезі. Зокрема Джонатана Страуда — для Абаби.

— Проводили аналітику, в яких областях України книжок читають найменше?

— «Аніж нарікати на темряву, краще засвіти свою свічку, і тем­ряви стане менше» — під таким гаслом 2002 року ми створили проект «Міні-диво». Надрукува­ли мільйон 600 тисяч примірни­ків дитячих книжечок. Продава­ли їх у всіх поштових відділеннях України за символічну ціну — одну гривню. Найбільше чи­тацьких листів отримали з Київ­щини та Львівщини. Найменше — з Миколаївщини та Донеччи­ни. Миколаївська область неве­лика, а Донецька — найчисленні­ша, і такий мізерний результат.

— Політики, посадовці звертаються до вас з прохан­нями видати їхні книжки?

— Звертаються. Як би ти де­лікатно автору не відмовляв у друкуванні його твору, як би то­лерантно не пояснював, що осо­бистої неприязні не маєш, автор реагує болісно. Коли я видав «Антологію української поезії ХХ століття», то нажив собі кілька тисяч ворогів. Коли надрукував «Антологію молодої поезії ІІІ тисячоліття» — їх з’явилося ще більше. Ображаються поети, ві­рші яких не увійшли до збірки. У кожного поета можна знайти друкабельний вірш, але ж книж­ка — не безрозмірна, навіть якщо у ній, як в «Антології», 2016 сто­рінок. Тож найкрихкіше у книго­виданні — відмовити автору так, щоб не завдати йому болю і не розійтися з ним ворогами.

— Чи маєте мороку з пірат­ськими сайтами? Як виходи­те із ситуації?

— Якщо колись «пірати» ви­пускали у світ лише друковані видання Ліни Костенко, Всево­лода Нестайка, Джоан Роулінґ, то тепер найпопулярніші твори друкують на приватних сайтах. Зареєстровані сайти, як прави­ло, не в Україні. Наші видавни­цтва мають з ними величезний клопіт. А захиститися в нашій державі і притягнути злочинців до відповідальності, на преве­ликий жаль, надзвичайно важко. Ми навіть записували номери машин, якими пірати возили «наші» книжки, але все марно.

— Якось ви мовили: «Щоб повірити, що українська книжка перспективна, треба повірити, що українська дер­жава перспективна». Наскіль­ки, на вашу думку, наша дер­жава нині перспективна?

— Потішили останні соціоло­гічні опитування про патріотизм. Понад 80 відсотків жителів Укра­їни вважають себе патріотами. Якщо люди вірять у силу своєї країни, то вірять і у себе. Я не з тих, хто огульно критикує вла­ду. Нелегко навести лад, коли перед тобою — купа застарілих законів, огидні хапальні інстинк­ти багатьох, хто доривається до влади. А до всього — ще й війна з Московщиною. А народ прагне змін вже і негайно.

Вірю в українську державу. Подивіться: як тільки російських книжок у нас стало менше, ві­тчизняне книговидання почало відроджуватися. Україна стає самодостатньою книжковою державою. От якби ще й папір був свій…

Ганьба і сором. У найбіль­шій країні Європи вирубується і продається за кордон стільки лісів, а паперової галузі нема. Папір купуємо за валюту. Спро­буй поставити на книжку низьку ціну, якщо вся поліграфія (па­пір, фарба, устаткування) — за валюту. Чимало книгарень ро­блять великі націнки. Бувало, наше видавництво відпускало дистриб’юторові книжку за 41 гривню, а буквально «за рогом» її продавали вже по 124 гривні!

— Наскільки важко вижити видавництвам?

— У 1990-х, коли в Росії були так звані податкові канікули, ми платили божевільні податки. Тому російська література за­полонила книжковий простір в Україні. На початку 2000-х, за Кучми, ми домоглися скасу­вання податків на книгу. Після Революції гідності усі три піль­ги скасували. Видавці, громад­ськість почали знову апелювати до влади. Зараз платимо лише податок на прибуток…

— Читала, одне з великих видавництв Росії звернулося до вас з проханням про співп­рацю…

— І не одне… Наприкінці ми­нулого року власник дуже відо­мого в Росії видавництва напи­сав мені доволі людяного листа. Йшлося про те, що в Росії багато свідомих людей, які співчувають українцям, що вони засуджу­ють війну, виходили на Болотну площу і дуже хочуть, щоб наші розкішні книги виходили у них. Я відповів: щодня на сході Укра­їни гинуть українці, серед яких і наші читачі. Тож за таких об­ставин не може бути й мови про нашу співпрацю. І забути ці кош­мари буде ой як непросто. І до­дав: але якщо з часом вдасться втамувати біль, то їхнє видавни­цтво стане першим, якому я від­дам перевагу.

— Правда, що в 1984-му у видавничій рецензії на вашу збірку «Білий камінь» Ліна Костенко водночас вас роз­критикувала і назвала «най­ніжнішою скрипкою України»?

— Було трохи не так. У ті часи, а це був початок 1980-х, усі ви­давництва давали рукописи на «закриту» письмову рецензію. Коли Ліна Василівна прийшла на мій творчий вечір-обговорення у Спілці письменників, ведучий Петро Осадчук сказав, що мій рукопис без руху лежить у ви­давництві, і запропонував Ліні Василівні написати рецензію. Вона несподівано погодилась і незабаром написала велику — на 15 чи 16 сторінок — рецен­зію на мій рукопис. На чотирьох перших і, мабуть, на чотирьох останніх сторінках дуже при­хильно писала про мої вірші, і це піднесло мене до небес, а в середині — деякі з них влучно і справедливо критикувала. А не­щодавно Ліна Василівна згадала про один з критикованих віршів. Сказала, що досі його пам’ятає і шкодує, що тоді скритикувала, і він пропав (бо я його знищив).

— Свого часу вас запрошу­вали на посаду міністра куль­тури. Чому відмовились?

— Не бачу себе в політиці. На початку 2000-х, коли Іван Драч був головою Державного комі­тету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, запропонував мені по­саду свого першого заступни­ка. Я поважав Драча, і непросто було йому відмовити. Пам’ятаю, мій 12-річний син Тарас ве­черяв. Сідаю до нього і кажу: «Синку, мені пропонують високу посаду в міністерстві». І розпо­вів, що воно таке. Тарасик за­думався і каже: «Знаєш, татку, у світі так багато міністрів і так мало гарних українських книже­чок…». Я дослівно передав його слова Іванові Федоровичу. І він мене зрозумів…

— Ви і ваша дружина Ярина Антків прекрасно граєте на скрипці. Не виникало думки заграти дуетом?

— Уже не прекрасно… Іноді хіба я граю. На Ярининій скрип­ці. Переважно на презентаціях — двічі на рік — у Львові і Києві з Віктором Морозовим. Колись я закінчив скрипковий клас Іва­но-Франківського музичного училища. А Ярина — Київську консерваторію. Вона — донь­ка народного артиста України, керівника чоловічої хорової ка­пели імені Ревуцького Богдана Антківа, династійного (у третьо­му поколінні) диригента. Ярина, хоч і скрипалька, але теж велика диригентка, — вона віртуозно диригує… мною (сміється).

Ще одне моє захоплення — те­ніс. Старший син Тарас — випус­кник Київського національного університету імені Шевченка, поет, перекладознавець, захис­тив кандидатську. Молодший Гордій — магістр Києво-Могилян­ської академії, економіст.

— Коли на початку 2000-х бард і композитор Віктор Мо­розов захотів перекласти українською мовою і видати «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг, ви відмовляли його від цього. Не вірили у Морозова як пере­кладача чи до магії ставитеся упереджено?

— Українські переклади «Гар­рі Поттера» і наші обкладинки нині вважаються одними з най­кращих у світовій «Поттеріані». А на початку 2000-х книги я не читав, лише чув, що вона про магію. Коли прочитав її, то всі застереження здалися мені смі­ховинними. Я ж родом з Івано- Франківщини. А гори — це така ландшафтна субстанція, яка має здатність лякати. Там чима­ло мольфарів. Я таких магічних оповідей начувся від тата і діда! Про нечистих, і відьом, і ходя­чих мерців… Якось ще в юності у моєму Березові до мене блуд «вчепився», водив мене попід лісом. А як прийшов я до тями, дивлюся: сиджу під хрестом. Волосся на голові стало ди­бом!.. Відтоді до магії ставлюся дуже обережно. Колись мій чудовий дідо застерігав: «Ніколи не жартуй з трьома речами: з вогнем, з ніччю і з водов».