«Коли за вечір заробив мамину місячну зарплату, вона сказала: «Ну, грай, синку»

Актор Євген Сморігін — не перший відомий український білорус. Але гуморист — номер один. Він актор українського гумористичного «Дизель Шоу» від першого дня його заснування. А тепер актори-«дизелі» випускають перший комедійний серіал «Папаньки» про стосунки між татусями та дітьми від «Дизель Студіо». Це історія про чотирьох друзів, яких об’єднує головна тема — виховання дітей. Герої тішаться своїми малюками, пишаються їхніми успіхами і активно беруть участь у їхньому вихованні. Одну з головних ролей у фільмі зіграв Євген Сморігін. Про що картина, що дав Євгену досвід КВК та чому актор побудував вже другий дім, актор розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Євгене, коли прочитали сценарій серіалу «Папаньки», що подумали?

—  Що буде цікаво! Такого ще не було на українському телебаченні. Зазвичай знімають про стосунки мам і дітей, а ми — про татусів і дітей. Нам здається у цій площині значно більше гумору! (Сміється. — Г.Я.).

— Те, що у вас троє діточок і у житті, і на екрані — збіг, чи так було задумано у сценарії?

— Олексій Бланарь (шеф-редактор Дизель Студіо, автор ідеї — Г. Я.) писав під нас. У мене троє дітей, у Єгора Крутоголова — один син, у Жені Гашенка на момент ідеї дружина була вагітна. У житті переживали все те саме, що і на майданчику.

—  Тобто чоловіки діляться історіями про своїх дітей?

— Авжеж! Так само, як жінки. Ділимося веселими історіями, спостереженнями, розповідаємо про їхні витівки або навпаки про те, чим пишаємося. Обговорюємо проблеми з дітьми. І татам, і мамам буде цікаво подивитися на себе зі сторони.

— У вашій кіношній сім'ї головна ваша мама. А як у житті?

— Якби у моєму житті всім заправляла мама, я б не домігся того, що маю зараз. Коли мамі сказав, що через КВК я кидаю університет, бо ми їхали в Сочі на фестиваль, а у мене у той час повинні були бути випускні іспити, вона сприйняла з розумінням. Сказала: «Женєчка, я завжди — за твої рішення. Якщо треба, значить їдь».

— У серіалі у вас дві доньки та син, якого зіграв ваш рідний син. Встигаєте приділяти увагу трьом дітям?

—  Якщо погладив по голові одного, потрібно погладити й іншого. Якщо подарували шоколадку, старший син ділить на трьох, і бере собі останній шматочок .

— Ваш син Олексій також, як і ви, багато знімається — у серіалі «Папаньки», скетч-шоу «На трьох», виходить на сцену «Дизель Шоу». Молодші теж будуть артистами?

— Льоші треба віддати належне — він сам проходить кастинги! Знімається вже у четвертому серіалі, крім «дизелів». Але тут, звичайно, найгучніші роботи. На свої гонорари сам придбав приставку, телевізор. Нещодавно ми поїхали у батутний парк, де за всіх заплатив син. Приємно! Молодший син Саша хоче бути мужиком і працювати, що це значить -наразі не знаємо (Сміється. — Г.Я.)

— А донька?

—  Ліза повинна вчитися бути жінкою, берегинею, а професія жінці потрібна для задоволення, але в сім'ю гроші повинен приносити чоловік.

— Який ви батько? Дітей караєте?

— Можу позбавити їх чогось, але фізично — ніколи. Не розумів у дитинстві, чому б'ють дітей. Якщо батьки розмовляють, як з рівними, то діти розуміють, що покарання неминуче. Я кажу своїм: «Я люблю тебе. Але будеш без планшета кілька днів».

— Планували велику сім'ю?

— Це було несподівано, коли з'явився Льошка. Я подумав — добре. Потім — Ліза, я подумав: «Двоє дітей є — і досить. У нас вдома саме дві дитячі кімнати». Коли Ліда сказала, що вагітна третьою дитиною, я подумав: «Дві кімнати — замало!». І вирішив побудувати інший дім.

— Чому дім, а не квартира?

— Я все життя жив у квартирах. У Києві змінив багато квартир і щоразу мав дивних сусідів: хтось цокав на підборах рано-вранці, у когось собака гавкала на увесь під’їзд. У якій би квартирі не жив, було багато зайвих звуків. Коли зібрав певну суму, вирішили будувати дім. По-перше, це тиша, по-друге — це твоя земля, твій дворик. Посадив свою малину… І після цього вже в квартиру мене не заженеш.

— У Мінську також мали власний дім?

— Спочатку жили у маленькому будинку — по суті це була літня кухня, а не повноцінний будинок. Там Коли мені виповнилося десять років переїхали у стандартну радянську трикімнатну квартиру. Я радів, що в квартирі був туалет, бо у попередньому будинку туалет стояв на вулиці.

—  Мали щасливе дитинство?

— Дитинство само по собі щастя. Я багато займався на фортепіано, і це мене «навантажувало». У мого тата музичний слух, хоча і не має спеціальної музичної освіти. Я займався, а тато сидів поруч. Коли чув помилку, змушував починати музичний твір з початку. З татом нереально було «сачкувати». Дві-три години на день приділяв музиці.

— З вас хотіли зробити музиканта?

— Я вступив до музичної школи, бо вона була поблизу мого будинку. Щороку в музичні школи приїжджала комісія і всіх другокласників прослуховували. Так мене відібрали до ліцею, куди раз на рік збирали талановитих дітей з усієї республіки. Особливість була у тому, що після 11 класу ти не можеш вступити в інший інститут, окрім консерваторії. Тому що у ліцеї після 9 класу не викладали точні науки. Я подумав, що не хочу в консерваторію і пішов до звичайної школи № 130 міста Мінська. Там закінчив 9 і 10 клас. Там зустрів хлопців, з яким згодом створили команду «ЧП», яка почалася зі шкільної команди «10-Д» класу.

—  Що вам дав КВК?

—  Щонайменше чотири професії. Якщо пишеш — то ти автор, граєш на сцені — актор, ставиш постановку — режисер. Рахуєш скільки добових тобі потрібно, скільки потрібно номерів для проживання, на чому їздити — вже продюсер. Зараз на гру мають бюджети й по 100 000 доларів з повною командою професіоналів. А ми їздили за власні гроші. Спочатку нас, вже університетську команду, показали по білоруському телебаченню, потім поїхали грати у Київ, згодом у Москву. Вже були дорослими — мали 21−23 роки. Пам’ятаю, мама «капала на мозок», що це все не серйозно, диплома у мене немає, професії також. А потім за один вечір мені заплатили її місячну зарплату, й мама сказала: «Ну, грай, синок» (Сміється. — Г.Я.). Відтак хобі стало приносити гроші.

— Чому обрали для життя Київ?

— У 2006 році ми їздили з гастролями й вже почали думати, куди ж їхати далі. У Мінську телебачення не розвивалось на тому рівні, як в Україні або в Росії. Хлопці з команди «ЧП» прийняли рішення їхати у Київ. Ми там багато виступали, мали багато знайомих. До Києва їхали робити гумористичний проект. Але на той момент вийшов закон про те, що 75% телемовлення має бути українською мовою. А ми вже зняли пілот… Потім кілька років поспіль писали «Нову хвилю»: ведучим — підводки, учасникам їх драматичні лінії. Так і залишилися у Києві. Правда, згодом команда розвалилася.

— І з Дімою Танковичем (колега по «ЧП» (Мінськ). — Г.Я.) потрапили у ваше перше українське шоу — «Україна має талант»?

— Це був новий проект, ніхто не знав такого шоу. Команда поїхала шукати учасників по всій Україні. Розвішували оголошення про кастинг і запрошували людей подивитися. Уявіть: набивається повний зал людей, вони годинку сидять, а потім їм стає нудно. Журі переглянули лише 10 людей, а потрібно 40. Ми стали думати, що ж робити. Як втримати людей у залі? За американським форматом, повинні бути ті, хто розважає публіку. Нас з Дімою запросили, щоб ми після кожного учасника виходили і розважали людей. 20 учасників — 20 разів ми виходили. Коли учасники йшли на інтерв'ю, ми повинні були розважати зал. І ми так виходили близько 500 разів за проект. До нас приїжджав куратор з Америки, який сказав: «Це кращі ведучі, яких я бачив!». Наші виступи були засновані суто на імпровізації.

Розмовляла Галина ЯРЕМА.

Фото прес-служби «Дизель-шоу».