«Потенціал добросусідських відносин між Росією та Україною знищено на століття вперед…»

До чого може призвести скасування Угоди про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною та Російською Федерацією в інтерв’ю з політологом Євгеном Магдою.

Нова тема для гарячих дискусій вітчизняних політиків — ініціатива не пролонговувати (не продовжувати) договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією, який було підписано 31 травня 1997 року тодішніми президентами, Леонідом Кучмою і Борисом Єльциним.

Угоду із 41 статті уклали на 10 років, вона набула чинності 1 квітня 1999 року. 2007-го її дію було автоматично продовжено ще на 10 років. Однак після завершення цього терміну нового продовження не буде.

З відповідною пропозицією виступив президент Петро Порошенко, який назвав згадану угоду такою, що з вини Москви «вже давно стала анахронізмом». Президент доручив Міністерству закордонних справ підготувати необхідний пакет документів на виконання цього завдання.

Одні політичні сили аплодують таким планам. Дехто не проминає нагоди ущипнути Банкову: давно, мовляв, треба було так вчинити. А от опоненти президента, які не позбулися симпатій до Росії, здійняли лемент.

Кажуть, «розірвання братніх уз» може погано закінчитися для України.

Багато хто натякає, що Петро Порошенко висунув цю ідею з огляду на близький старт нової президентської кампанії — аби згуртувати навколо себе виборців.

На тему «Великого Договору» кореспондент «Високого Замку» спілкувався з виконавчим директором Інституту світової політики Євгеном Магдою (на фото).

— Як на мене, підписання цього договору у 1997 році було дипломатичною перемогою України. Нітрохи не перебільшую, бо у Росії на той час активізувалося достатньо багато сил, які не хотіли угод, в яких визначено кордони України, де йшлося про їх недоторканість. Не хотіли в Росії і закріпленого на папері обов’язку сторін поважати територіальну цілісність.

Відповідно до одного з пунктів цього Договору, Україна має право його не пролонговувати навесні 2019 року, повідомивши про це Росію восени нинішнього року. Це відповідає нормам міжнародного права і, до певної міри, знімає гостроту проблеми, що, мовляв, офіційний Київ не думає про наслідки.

Своїми діями Росія, починаючи з 2014 року, зробила все, щоб Україна пішла на такий крок. Важливо усвідомити один момент: якби Україна намагалася розірвати цей договір у 2014 році, у той час, коли у світі ще не було чіткої позиції щодо російської агресії, коли не було відповідних оцінок і рішень Генеральної асамблеї ООН, документів НАТО, Європейського Союзу, негативний ефект був би значно більший. Зараз світ у курсі гібридної агресії Росії, він знає суть справи і неодноразово отримував переконливі докази агресивних дій Москви.

Нинішній крок президента Петра Порошенка виглядає логічним. Він дозволяє вступати з Російською Федерацією у дипломатичні консультації (вони тривають навіть під час війни) — для того, щоб захистити інтереси наших громадян на території Росії.

Чи спричинить це широкомасштабну російську військову агресію? Про це говорять критики Порошенка. Після Іловайської трагедії Путін не раз і не два називав українців «братнім народом». Тобто Росія у цьому питанні не покладається на норми міжнародного права, норми міждержавних відносин. Варто також нагадати про існування Заключного акту Гельсінкської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, який також передбачає недоторканість кордонів. Якщо сьогодні у нас п’ята частина російсько-українського кордону є неконтрольованою, то навряд чи варто очікувати, що припинення дії договору призведе до ще більшого погіршення. Якби Росія могла — то пішла би на це. Але її сили теж не безмежні.

Ініціатива нашого президента — крок потрібний, своєчасний. Сподіваюся, у політиків вистачить усвідомлення того, що ці дії відповідають національним інтересам України.

— Зараз на політичну арену після тривалої паузи вийшли особи, які запевняють, що можуть «навести мости» з Росією, припинити війну — тільки треба, мовляв, «нормально розмовляти» з Москвою, «не нервувати» її, «не ображати» її. Йдеться, насамперед, про Віктора Медведчука…

— Прагнення Віктора Медведчука бути оператором українсько-російського політичного діалогу не є секретом. Його активізація свідчить про те, що Кремль ставить навіть не на політиків, які роблять проросійські заяви, а на тих, хто перебуває в стані особистої довіри до «вождя і учителя російського народу». Виникає питання: наскільки успішним є Віктор Медведчук в своїй іпостасі як представник України у Тристоронній контактній групі, яка працює у Мінську? Нагадаю, він там займається гуманітарними питаннями, зокрема, обміном полоненими. Останній такий обмін відбувся у грудні минулого року. Не буду зупинятися на її формулі, хоча всім відомо, що українська сторона більше зацікавлена у тому, щоб повертати додому своїх громадян, ніж сепаратисти — своїх прибічників. Арифметика тут грає другорядну роль. Але де видатні успіхи Віктора Медведчука у цьому питанні? Де, наприклад, повернення Олега Сенцова, про якого Медведчук сказав, що переговори щодо нього не ведуться. Де хоча би невеличке полегшення долі багатостраждального Володимира Балуха, ще одного кримчанина, який теж голодує? Де ситуація з низкою інших наших полонених? Для того, щоб комусь говорити про діалог з Росією, треба спершу показати результат…

Не виключаю, що під президентські чи парламентські вибори Росія звільнятиме окремих наших бранців. Тим самим продемонструє, що люди для неї є розмінною монетою. Але виникає інше питання: а куди ми подінемо понад 10 тисяч життів з цього балансу? Чи готове українське суспільство пробачити Росії ці жертви? Чи є на це суспільний консенсус, розуміння? Я особисто цього не бачу. Прагнення пана Медведчука отримати певні дивіденди від залучення до цієї теми — зрозумілі. Але говорити, що його задум увінчається успіхом, я не став би.

— Дехто з наших співвітчизників розмірковує так: от ми не продовжимо договір з Росією, а як це позначиться на тих, у кого в Росії живе родина, хто їздить туди працювати?

— Не секрет, що частина українців досі їздить до Росії на заробітки. Це їхній вибір. Ці люди мають усвідомлювати ризики, які існують. Та навіть за відсутності договору між нашими країнами про дружбу і співробітництво у Росії не зникне українське консульство. Українські дипломати не перестануть піклуватися про наших співгромадян на чужій території. За умови відсутності «Великого Договору» не зникнуть інші угоди. Росія так само зацікавлена в наших заробітчанах, бо, крім іншого, для неї це ще один елемент тиску на нашу державу. Я міг би тільки порадити нашим співгромадянам, які їздять до Росії на заробітки: у вас ще є час, можливості знайти собі місце праці в іншій країні. Бо марно очікувати, що країна, яка вбивала наших хлопців на сході, поблажливо ставитиметься до цивільних українців. Тривожні дзвіночки вже є. Не так давно у Росії затримали двох українських водіїв автобуса, провідника поїзду. Українські дипломати безумовно піклуватимуться у Росії про українських громадян у Росії. Але і самі громадяни мають робити для себе висновки. У нас часто нарікають, що влада «нерішуча» у цих питаннях. А коли влада починає діяти, кажуть: ви наступаєте на наші інтереси…

— Рано чи пізно Росії і Україні треба буде налагоджувати нормальні міждержавні стосунки. Хто і коли це робитиме?

— Потенціал добросусідських відносин між Росією та Україною знищено на століття вперед. Але ми не скасуємо географію, нікуди не подінуться дві тисячі кілометрів спільного кордону з Росією. У такій ситуації ми повинні вести себе так, як поводяться люди, які живуть поруч з нахабними сусідами. Образно кажучи, тримати під рукою рушницю, мати законодавчо визначені права на власне майно. І бути готовими до того, що ситуація може ускладнитися. Але ж всі ми пам’ятаємо, що стали на шлях боротьби за свою реальну незалежність! Історичний досвід показує, що цей шлях ніколи не буває простим.

А тим часом…

«Україна не продовжуватиме дію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство з Росією, і це не буде денонсацією, — заявила перший віце-спікер парламенту Ірина Геращенко. — Денонсація і непролонгація — це не синоніми. Не йдеться про які-небудь денонсації, тому що ми будемо вимагати від Росії у всіх міжнародних судах відповісти за те, що вона порушила цю угоду», — сказала вона.

Основні зобов’язання, які у 1997 році брали на себе Москва і Київ (і які Росія проігнорувала)

  • Повага територіальної цілісності і непорушність існуючих кордонів.
  • Незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи.
  • Розвиток рівноправної і взаємовигідної співпраці в економіці, утримання від дій, які можуть завдати економічної шкоди одна одній.