«Якби пішла у політологію, на одного поганого політолога в Україні було би більше»

Українська артистка Ірина Сопонару — про зйомки у серіалі «Одного разу під Полтавою», розчарування в політології та участь у моторошному розіграші актора Юрія Ткача


Ірина Сопонару

Якби я не брала інтерв’ю в Ірини Сопонару й особисто від неї не почула, що вона — магістр політичних наук, з чужих вуст нізащо в це не повірила б. Адже глядачі знають її насамперед як комедійну актрису, виконавицю ролі Яринки у телесеріалі «Одного разу під Полтавою» та учасницю команди «Ліга сміху. Вінницькі». Але режисери, каже Ірина, не закріпили за нею амплуа комедійної актриси. У київському театрі «Чорний квадрат» грає і драматичні ролі. Попри те, що мистецтво займає багато часу, знаходить можливість, аби ознайомитися з новинками світової літератури. Чому після школи вступила на факультет політології, чому часто пропускала пари та яким має бути чоловік, який підкорить її серце, Ірина Сопонару розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Ірино, у телесеріалі «Одного разу під Полтавою» виконуєте роль сільської жіночки Яринки. Довелося пройти складний кастинг, аби вас затвердили на цю роль?

— У серіал взяли без кастингу. Продюсер запропонував роль — і я погодилась брати участь у зйомках. На знімальному майданчику зібралася гарна і дружна команда. Всі актори — з почуттям гумору. З такими людьми легко працюється. З Олександром Теренчуком, який виконує роль дільничного, знайома давно. Я з ним в одній команді «Ліги сміху». З Юрієм Ткачем (моїм «телевізійним чоловіком») теж знаюся понад десять років. Режисер Андрій Бурлака дозволяє нам імпровізувати, але при цьому вимагає дотримуватися сценарію.

Серіал знімають по локаціях. Одну серію можуть відзняти приблизно за день, може, трішки більше. Одну сцену дублюють кілька разів, а в кадрі режиссер залишає найкраще зіграні дублі. На зйомках цілими днями разом. Та якщо вдається зустрітися з колегами по серіалу поза знімальним майданчиком, — здорово!

— Після закінчення школи ви вступили на факультет історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету. Чому вирішили стати політологом?

— Бо так захотіли мої батьки. Така відповідь, напевно, найправильніша. Але після закінчення університету жодного дня не працювала політологом.

— Що цьому завадило?

— Чесно? Спочатку було цікаво вчитися. А ближче до третього курсу розчарувалася в політології — і почало зникати бажання вчитися на цьому факультеті.

Думаю, політолог повинен вміти відповідати на запитання, не відповідаючи на них прямо, «в лоб». На жаль, зрозуміла це доволі пізно. Якби усвідомила це ще на першому курсі, вчитися було б легше.

— Брати участь у КВК було цікавіше, аніж опановувати сучасні підходи до дослідження державної політики?

— Однозначно. Буває, що своїм майбутнім фахом зацікавлюєшся не тоді, коли вступаєш в університет, а коли вже вчишся у ньому, але у моєму випадку дива не сталося. Думаю, якби пішла в політологію, на одного поганого політолога в Україні стало би більше. А так — на одну хорошу актрису побільшало. Зрештою, сталося так, як мало статися. Дуже люблю свій університет, адже саме там почала грати в Клубі Веселих і Кмітливих. Якби не КВК, невідомо, як би склалася моя доля…

— На іспитах викладачі поблажки робили?

— Після третього курсу ми часто грали в КВК, відповідно, я частенько пропускала пари. Дехто з викладачів ставився до цього лояльно. А дехто, навпаки, не виявляв прихильності до мого захоплення гумором. Та жоден викладач не казав на екзаменах: «Ти так гарно, Ірино, зіграла в КВК. Давай заліковку — поставлю відмінно!». Щоправда, я не чула і такого: «Граєш у КВК, Сопонару? Пари пропускаєш? Екзамену в мене не здаси!».

— Знання з політології в житті знадобилися?

— Щоб бути хорошим політологом, треба тримати руку «на пульсі». Оскільки політична ситуація постійно змінюється, то мої знання, здобуті в університеті, давно і безнадійно застаріли. Сьогодні вони вже не актуальні.

— Після закінчення університету ви вступили в театральну студію при Київському театрі «Чорний квадрат» і зараз працюєте там актрисою. Хто підказав вивчитися «на артистку»?

— У Чернівцях кінорежисер Любомир Левицький знімав фільм «Тіні незабутих предків». Я грала там у масовці. Між зйомками пощастило порозмовляти з режисером. Розповіла про свій університетський КВК і про те, що хотіла б досконало оволодіти акторською майстерністю, але не в університеті, а на курсах.

Левицький порадив вступити в театральну студію при театрі «Чорний квадрат». Буквально через місяць я успішно склала вступні іспити.

— Стати популярною комедійною актрисою вам допомогла роль Яринки в серіалі «Одного разу під Полтавою». Чи не закріпилося за вами амплуа комедійної актриси?

— Ні. У театрі граю і драматичні ролі. На телебаченні, у виставах мене можна бачити у різних образах, відтак у різних амплуа.

— Також берете участь у команді «Ліга сміху. Вінницькі». Як жінці працюється в чоловічому колективі?

— Оскільки зі студентської лави граю в КВК, а в ньому, як правило, беруть участь чоловіки, то звикла до чоловічого колективу. Увагою не обділена. Не жаліюсь…

— Буває, стає людина популярною — і поволі в неї з’являються заздрісники, які потім перетворюються на ворогів…

— З усіма моїми друзями, відомими артистами, сталося навпаки: відтоді, як стали популярними, у них з’явилося ще більше друзів. І в мене також.

— Студії «Квартал-95» ви допомогли розіграти свого колегу, актора Юрія Ткача, вашого «кіношного чоловіка» у серіалі «Одного разу під Полтавою». За сюжетом, мікроавтобус забрав вас з Юрієм на зйомки, але дорогою до вас підсіли два «зеки» з автоматом і типовим тюремним сленгом. Вони начебто втекли з в’язниці. Навіть пропонували Юрію випити з ними пляшку оковитої. «Поліцейський», який на трасі зупинив автобус, не повірив акторові, що в салоні — «зеки». На очах в актора їх «розстріляли»… Юрій Ткач поняття зеленого не мав, що його розігрують. На екрані видно, як він нервував. Чимало глядачів у соціальних мережах коментують цей розіграш не лише як моторошний, а й жорстокий…

— Мені було набагато легше братии участь у зйомках, бо я знала правду. Коли Юра дізнався, що його розіграли, відреагував спокійно. Після зйомок разом посміялися. Загалом, будь-який розіграш є жорстоким. І цей не виняток. Але в тому і його суть, — викликати в людині сильні емоції.

— Вас часто у житті розігрували?

— Маєте на увазі розіграш із запаморочливим сюжетом? Жодного разу. Повірте, якби «Квартал-95» захотів мене розіграти, зробив би це, і ніхто в цьому йому би не завадив. Як би до цього я поставилася? Напевно, залежало б від сценарію.

— В одному інтерв’ю ви сказали, що обожнюєте читати книги. Ваші улюблені автори?

— Британська письменниця Джоан Роулінґ, авторка книжок про Гаррі Поттера, пише й детективи. Я захопилася сюжетами серії її книг «Детектив Корморан Страйк». Люблю читати романи американського письменника Деніела Кіза, вірменського автора Левона Тер-Петросяна. Твори сучасних українських авторів читаю рідко. Не тому, що вони нецікаво пишуть… Повірте, якби хтось порадив мені захопливу книгу, що читається на одному подиху, прочитала б із задоволенням.

— Чимало читачів стежать за вашою творчістю. От про особисте життя знають мало…

— В Англії у мене є наречений. Він англієць, працює діджеєм. Розповідати про наші стосунки не дуже хочеться. Чому? Бо особисте життя на те й особисте…

— Три основні риси ідеального чоловіка?

— Він має володіти почуттям гумору, бути працелюбним і щедрим.

— Ви родом із Чернівців. Може, з династії акторів?

— Ні. Я звичайна дівчина зі звичайної сім’ї. Батьки — моя опора. Тато — директор підприємства. Мама теж відкрила власну справу. Батьківську місію виконали на сто відсотків. Дуже правильно мене виховували.

— «Правильно»? Це як — були надто строгими?

— Так, мої батьки досить строгі. Щоправда, не було такого, щоб за найменшу

провину не випускали мене на вулицю. Знала, до десятої вечора маю бути вдома. Батьки при цьому повинні були знати, де і з ким гуляю, де, з ким і що святкую. У школі я вчилася добре. За погану оцінку мене не сварили.

— До рідних Чернівців часто навідуєтесь?

— По можливості. До батьків приїжджаю раз на два-три місяці. Мама — українка, батько — румун, що народився в Україні. Усі свята наша родина святкує в українських традиціях.

— Свого часу ви знялися у відвертій фотосесії для міжнародного чоловічого журналу MAXIM. Як батьки відреагували на це?

— Тоді мені було 25 років. Мене запросили взяти участь у фотосесії — і я погодилася. Чому б ні?! Щоправда, коли журнал вийшов у світ, батьки були шоковані… «Чому маємо дізнаватися про це від чужих людей, а не від своєї дочки? — казали. — Ірино, чому це приховала від нас?». Лекцій на теми моралі не читали, і для мене це було ще гірше. Краще викликали б на серйозну розмову. Тому, коли наступного разу мене запросять на таку фотосесію, то я…

— Погодитеся чи відмовитеся?

— Погоджуся, але обов’язково попереджу про це батьків.

— Три основні риси характеру Ірини Сопонару…

— Почуття гумору, оптимізм і працьовитість.

— Де плануєте відпочивати?

— Ціле літо працюю. Бо багато зйомок у кіно, телепроектах. От восени, думаю, подорожуватиму Італією. Подобаються італійська архітектура, мова, кухня, але ніколи не була в цій країні. Тож упевнена, Італія підкорить мене стовідсотково!