«Слава — явище умовне. І я до цього завжди ставився з певною іронією»

Український актор та режисер Максим Михайличенко блискуче впорався з роллю Євгена Сідельникова у серіалі «Жіночий лікар», який транслював телеканал «Україна». Незабаром в ефірі з’явиться третій сезон серіалу, що так полюбився нашим глядачам.

У третьому сезоні Максим Михайличенко знову з’явиться у ролі завідувача відділення репродуктології. За сюжетом, його героєві доведеться пережити проблеми у сімейному житті, але при цьому зберегти своє чесне ім’я. Про свого героя, про те, як став актором, і про особисте життя Максим Михайличенко розповів журналістові «ВЗ».

— Максиме, розкажіть про свого героя?

— Я граю Євгена Борисовича Сідельникова. Як персонаж, він частково задуманий як жертва, але й трохи лиходій, а у чомусь навіть герой. Для себе я його асоціюю з образом П’єро: вірний, люблячий, вміє сумувати, а в кінцевому результаті віддає свою Коломбіну якомусь Арлекіно, веселішому, успішнішому і впевненішому у собі.

— Кому?

— Широкову. На мого героя випала непроста доля: конкурувати зі самим Романом Олексійовичем Широковим. Сідельников очолює відділення репродуктології, має сім’ю. Його дружина, Сідельникова Тетяна, також працює у цій клініці. І все у цій родині було чудово, поки там не з’явився Широков. Ну, а далі все за сюжетом…

— Ваш герой у серіалі «скаче у гречку»?

— Ні, він — вірний сім’янин, однак не завжди рішучий, іноді консервативний. А ще він потрапляє у перипетії з фінансовими питаннями. Мого героя намагаються втягнути в інтригу. Я спочатку піддаюся, а потім починаю виводити свою власну лінію. Виходить такий цікавий детективчик.

— Ви схожі зі своїм героєм?

— Мабуть, ні. Але, певно, у мені щось схоже побачили, бо мистецтво кіно відрізняється від мистецтва театру насамперед тим, що в кіно важливий тип людини, персонажа. І ті люди, які запрошують акторів, бачать у них певні риси, які їм потрібні для їхнього героя. Мабуть, якісь аспекти моєї зовнішності викликали внутрішні асоціації з цим персонажем. Та, окрім усього, будь-який актор одягає потрібну маску, образ і приростає до нього. І в якийсь момент ти перестаєш розуміти: чому ти, особистість, Максим Михайличенко, актор, який грає цю роль, починаєш поводитися так, як твій персонаж. Тому що десь підсвідомо Євген Борисович Сідельников починає вести тебе за руку і казати: «Друже мій, це вже не ти, і це вже не твій світ. Це тепер мої почуття і мої думки».

— Ви у кіно не так уже й багато знімалися, однак ви відомий театральний актор і режисер. Чому? Вам більше подобається робота на театральних підмостках?

— Не можу сказати, що в кіно я мало знімався, бо маю понад 20 робіт у фільмах і серіалах. Люблю займатися своєю роботою і витрачати на неї багато часу, думок. Знаю, що є актори, які ведуть власні сторінки у соцмережах, активно розміщують інформацію про себе. Я таким не займаюся. Не маю на такі речі часу, а, можливо, мені заважає природна скромність. Річ у тім, що я працюю у Театрі на Липках, де граю понад 60 відсотків репертуару головних ролей, а ще працюю як театральний режисер. Окрім того, на базі кіностудії FILM.UA 2017 року стартував новий проект Ukrainian Film School, у якому я є куратором акторського курсу. А це займає багато часу. Ще викладаю в університеті імені Карпенка-Карого, знімаюся у кіно… І якщо у мене десь з’являється ніша, я із задоволенням біжу на знімальний майданчик. Та найголовніше моє заняття у житті — моя чудова сім’я і діти, яким хочеться приділити якомога більше уваги.

— Стільки усього… Як усе встигаєте?

— Сам собі іноді дивуюся. Однак розумію, що час — це фізична величина. А вона може бути як стиснутою, так і розтягнутою. Якщо доля дає можливість реалізуватися, то, по-моєму, був би гріх бідкатися, скаржитися на те, що чогось не можу чи не встигаю. 2017-й був для мене незвичним, бо було набрано дві повноцінні групи в Ukrainian Film School, а це п’ять днів на тиждень, від 18.00 до 22.00. І так цілий навчальний рік — дев’ять місяців. За цей час я не скасував і не переніс жодної вистави, у якій зайнятий. Окрім того, випустив у травні виставу"Білокси-блюз", зіграв головну роль у серіалі. І все встиг! Багато хто скаже, що усе це нереально поєднати. Як з’ясувалося, усе реально (сміється. — Г. Я.).

— Роль у серіалі «Жіночий лікар» — ваша перша «медична» роль?

— Та ні. Мабуть, шоста за мою кінематографічну кар’єру. Мені навіть комфортно вже у медичному халаті. Знаю, що у моєї бабусі була шалена мрія стати лікарем. Вона навіть вступила у медичний інститут. І вчилася там доти, поки її не підвели до операційного стола. Та коли побачила, як розрізають людину, втратила свідомість. Більше вчитися у медичному бабуся не могла. Можливо, на якомусь генетичному рівні я тепер «відпрацьовую» її мрію? Бабусі, на жаль, вже давно нема. Знаю, що вона би пишалася мною.

— У серіалі лікареві треба володіти медичними термінами…

— О… Зараз пригадую свій перший знімальний день у «Жіночому лікарі», сцену, у якій я повинен був прийти до однієї пари, в якої щойно народилася дитина. Мені треба було повідомити їм, що в їхнього немовляти рідкісне генетичне захворювання — фенілкетонерія. Як тільки я прочитав сценарій, зрозумів, що це перша фраза, яку мені доведеться вивчити. Почав шукати інформацію в Інтернеті, щоб зрозуміти, що це таке. Термінології у серіалі насправді дуже багато. Наприклад, «екстракорпоральне запліднення». Це я зараз цю фразу так легко кажу, але спочатку вимовити її мені здавалося чимось неймовірним. Хоча, з іншого боку, це одна зі сторін нашої професії. Якщо медики можуть досконало володіти цією термінологією, то чому нам не під силу її вивчити? Вдячний за цю роль, бо багато чого почерпнув для себе. Тепер знаю, як народжується дитина.

— Але ж у вас є діти?!

— Так, діти є. Але за яким принципом відбувається процес запліднення, що відбувається у цей момент — я не знав.

— То, може, ще перекваліфікуєтеся?

— Усе може бути (сміється. — Г. Я.).

— Ви вчилися в університеті імені Карпенка-Карого. З дитинства мріяли стати актором чи хтось вас «підштовхнув»?

— Це був свідомий вибір. Хоча у моєму житті майже в усе, що зі мною траплялося, доля вносила свої корективи. Наприклад, коли ми проводили відбіркову консультацію в Ukrainian Film School, я працював над курсом — над тим, кого будемо зараховувати. Переді мною лежало близько 50 анкет з фотографіями, з портфоліо. А мені зателефонували і запросили прийти на прослуховування. Сказав, що зайду буквально на три хвилинки… Забіг, і отримав роль у серіал «Жіночий лікар». Стосовно акторської освіти, я був, як і будь-який хлопчисько, якому подобається «грати на публіку», виступати. Мав невеликий досвід у шкільному театрі, КВК. Мені подобалося, коли на мене дивляться. Тобто це було єдине, що мені позиціонувало, як потенційного актора. Я не ходив постійно дивитися вистави.

Мій старший брат закінчив університет імені Карпенка-Карого, у того ж викладача вчився, що й я. У дипломній роботі, коли він випускався, потрібен був хлопчик для ролі, і брат запросив мене. Це була історія Калігули, який напередодні втратив свою улюблену сестру Друзиллу, тому він знайшов хлопчика-пажа, який був схожим на його сестру. Калігула переодягав цього хлопчика на дівчинку і просто всюди водив за собою. А про те, що він робив зі своєю сестрою, мені режисер не розповів, бо мені на той час було лише 16 років. Та й було це за часів Радянського Союзу, тому цю тему не порушували і не обговорювали. Це все всі розуміли, але я навіть не здогадувався.

— Не бентежило те, що треба було переодягатися у дівоче вбрання?

— Зовсім ні. Дитина ж бавиться у різні ігри. Наша професія — це гра, тому це нормально. Насамперед, гра — не те, що я роблю, як я почуваюся, а це — задоволення. Ось так я і прийшов у професію — несвідомо. І дуже швидко у неї закохався. Як каже Микола Рушковський, «Якщо можете тим не займатися, то не займайтеся».

Тобто це той випадок, коли ти вже не можеш тим не займатися, бо це — твоє життя, твоя стихія. Але, з іншого боку, Микола Гоголь сказав таку цікаву річ: «Акторське ремесло — це кафедра». Точніше, це навіть не покликання, бо раніше казали, що у театрі не працюють, а служать. Тобто ти з тієї кафедри про щось розповідаєш публіці, чогось навчаєш, ділишся своїми думками, енергетикою, душею, своїм космосом… Намагаєшся вкласти якісь певні істини, які тобі відкрилися, можливо, щось і для себе перевіряєш. Проходиш усі ці випробування: вогонь, воду і мідні труби. Це означає, що у тебе спочатку покликання, лестощі, слава, потім провали, повне небажання займатися цим, бо вважаєш, що ти — повна бездарність. Потім з’являються надія, вічний пошук, відчуття, що ти все ж таки знайшов те, що шукав. Це — безконечний процес.

— У вас також було випробування славою?

— Це все дуже відносно. Так, мабуть, було. Ви ж розумієте, ми як існуємо: тебе, наприклад, знають у місті Києві, впізнають на вулиці, кажуть тобі, який ти талановитий, але у місті Жмеринці тебе вже не знають. Там актора можуть знати на рівні країни, України, наприклад, чи пострадянського простору, чи практично в усьому світі. Але тобі байдуже, що хтось, можливо, тебе не знає.

Отже, слава — явище умовне. І я до неї завжди ставився з певною іронією.

— За такого насиченого графіка, мабуть, часу на розваги не залишається. Чим займаєтеся у вільну годину, якщо така випадає?

— Люблю вирощувати дерева.

— Може, маєте власний будинок?

— Вирощую їх на дачі. Ми там не живемо постійно, але я туди час від часу навідуюся. Люблю вирощувати яблуні, а потім з плодів тиснути сік і робити яблучний сидр за стародавнім римським рецептом. А взагалі, моє давнє захоплення — це життя. І я його дуже люблю.

— Ви щаслива людина?

— О, дуже! Майже в усьому вважаю себе щасливим. От спілкуюся з вами — і я щасливий. Насправді щастя закладене у понятті «зараз». Знаєте, як кажуть, Будда щасливий, бо живе не завтрашнім, не вчорашнім днем, він живе сьогоднішнім! Ось я є тут, мене оточують люди, які мені усміхаються, яким, можливо, я є цікавим. До мене прийшла симпатична журналістка і захотіла у мене взяти інтерв’ю — це вже велике щастя!