«Виходжуємо діток вагою менше 1 кг. 20 років тому вони були приречені»…

Головний лікар «лікарні на Орлика» Дмитро Квіт — про історію клініки, зміни, які несе медична реформа, та відповідальність батьків

Важко уявити, що ще 25 років тому у Львові не було дитячої лікарні. Допомогу маленьким пацієнтам надавали у двох відділеннях двох лікарень. У лютому 1993 року Львівська міська дитяча клінічна лікарня (у народі більш відома як «лікарня на Орлика») офіційно розпочала свою роботу. У березні прийняла першого пацієнта. У квітні тут провели першу операцію. За чверть століття лікарня здійснила квантовий стрибок — від радянської установи, де не було навіть вати, не те що новітнього обладнання, до сучасної потужної клініки, яка за якістю наданої медичної допомоги може позмагатися із західними. «Це — не моя особиста заслуга, — каже головний лікар Дмитро Квіт. — Це — результат командної роботи».

«15 травня 1986 року (за пам’ятав цю дату, бо це було відразу після аварії на Чорнобильській АЕС) повернувся літаком з курсів з Москви, — згадує Дмитро Квіт. — Мені зателефонував головний лікар (я тоді очолював дитяче відділення 1-ї міської лікарні на 60 ліжок) і повідомив, що мушу терміново прибути у міське управління охорони здоров’я, бо до мене є якась нагальна справа. Виявилося, проектують нову лікарню — першу в історії міста типову медичну установу для лікування дітей. Мені доручили консультувати архітекторів. За логікою, реанімаційне відділення повинне розташовуватися якнайближче до приймального. Радянський проект передбачав, що його розташують… на шостому поверсі!

Було багато інших недопрацювань, які треба було «виловити» і виправити.

Коли очолив цю лікарню, у нас не було нічого — ні грошей, ні обладнання, ні комп’ютерів. У 1995 році міська рада продала готель «Київ» (у центрі навпроти «Магнуса») і за ці кошти придбала для лікарні перше серйозне імпортне обладнання. За перший рік пролікували 4 тисячі пацієнтів. Сьогодні — 17 тисяч. І якщо у 1990-х рр. більшість відділень були загальні, то тепер кожне з них надає високоспеціалізовану допомогу. За 25 років пролікували понад 300 тисяч діток. Провели майже 60 тисяч операцій. Проконсультували у поліклініці 1,5 млн. маленьких пацієнтів!".

— З перших днів позиціонували себе як сімейно орієнтований лікувальний заклад?

— Для нас було важливо, аби поруч з дітьми перебували їхні ма ми, тож старалися створити для них нормальні умови, щоб могли доглядати за дітьми. У дитячому відділенні 1-ї лікарні, де працював завідувачем, було 60 ліжок для дітей раннього віку і тільки два спальних місця для мам! Решта сиділи на табуретках і були щасливі, що їх взагалі допустили до дитини. Сьогодні у нас є 420 ліжок для дітей і близько 200 ліжок для мам. У кожному відділенні є ігровий куточок, кімната, де можна підігріти їжу.

Наша лікарня одна з небагатьох має сертифікат державного стандарту якості надання медичної допомоги. Від міжнародних агенцій отримали два звання — «Лікарня, доброзичлива до дитини» (у пріоритеті роботи клініки — підтримка грудного вигодовування) та «Чиста лікарня, безпечна для пацієнта». Це означає, що ймовірність зараження наших пацієнтів і персоналу інфекційними хворобами зведена до мінімуму.

— Орієнтувалися у роботі на західні клініки?

— Коли будували другу чергу — корпус патології новонароджених (був введений в експлуатацію у 2007 році. — Авт.), взяли за взірець клініки у Торонто та Саскачевані (Канада). Наша лікарня одна з перших в Україні ввела електронний документообіг. Багато їздили по світу і бачили, як ця система працює. Систему організації охорони здоров’я вивчав на досвіді наших сусідів. У 1998−2000-х рр. Їздив з представниками нашого Міністерства (охорони здоров’я. — Авт.) до Польщі. Вже тоді розумів, що без впровадження елек тронного документообігу у нас виникнуть проблеми. Пройшли цей шлях за вісім років. Інші медичні установи повинні пройти за рік-два. Це технічно складно.

10 років тому створили дитячу нейрохірургічну службу. Наші фахівці роблять все те, що й їхні колеги у провідних світових клініках.

Почали оперувати дітей зі злоякісними епілепсіями. Хірургія новонароджених підійшла впритул до трансплантації печінки. Прийняли поправки до Закону «Про трансплантацію», і ми плекаємо великі надії на те, що справа з пересадкою органів зрушить з мертвої точки. Вже три роки працюємо над створенням відділення невідкладної допомоги. Такі відділення функціонують у всіх цивілізованих клініках, і ми хочемо, щоб і у нас воно працювало (це передбачає також медична реформа).

У нас до травматолога протягом дня може звернутися до 60 пацієнтів. Задум такий, що це повинна бути клініка у клініці.

Лікарня, яка хоче вижити, повинна адаптовуватися до змін, вчасно реагувати на виклики часу. Коли починав працювати, була велика захворюваність на запалення легень з розпадом, деструкцією, утворенням абсцесів. Тепер стафілококові деструктивні пневмонії — рідкість. Коли відкрилися, за рік мали понад 70 випадків перитонітів. Сьогодні це — поодинокі випадки. Зате зростає кількість неврологічних захворювань, пухлин центральної нервової системи. Можливо, просто навчилися краще їх діагностувати.

У нас діють скринінгові програми: слуху, кульшових суглобів, захворювань серцево-судинної системи, зору. 1 січня цього року запрацювало найновіше офтальмологічне відділення. За останні вісім років за сприяння начальника міського управління охорони здоров’я Володимира Зуба відкрили сім відділень!

— Багато медиків боїться змін…

— Населення незадоволене якістю медичної допомоги, лікарі та медсестри також незадоволені, і тільки реформа може це змінити. Сьогодні лікарні несуть на собі велике соціальне навантаження. У нас була одна мама, яка робила спроби залишити дитину у клініці на 2−3 місяці. Але лікарня — не санаторій. Є захворювання, які можна лікувати вдома. Потрібен лише нагляд сімейного лікаря чи педіатра. Так ми зможемо економити чимало коштів, які можна буде скеровувати на лікування пацієнтів з важкими захворюваннями.

Лікування має бути інтенсивним. Не так, як часто буває — пацієнта привозять у лікарню і лікуючий лікар чекає 2−3 дні на результати аналізу сечі, щоб поставити діагноз і розпочати лікування. Так не повинно бути.

Лікарні повинні стати рентабельними, спроможними заробити кошти. Американські експерти порахували, наприклад, що економічно недоцільно проводити апендектомію (хірургічне видалення запаленого апендикса при гострому апендициті. — Авт.) в обласних лікарнях. Це можна зробити у районній лікарні лапароскопічно, і через два дні пацієнт піде додому! У західних клініках 90% випадків гострого апендициту лікують лапароскопічно.

Сьогодні наші пацієнти проводять у лікарні у середньому сім днів. А починали з 14. У клініках Східної Європи — це 5−6 днів. Не можна бездумно витрачати кошти платників податків.

— Я, як журналіст, не встигаю відстежити, коли яке обладнання дарують лікарні благодійники.

— (Усміхається). Минулого року канадські благодійники зробили нам «під ключ» ургентну операційну, де оперуємо діток з перитонітами, апендицитами, травмами черевної порожнини, ЛОР-за хворюваннями, що потребують невідкладного втручання (всього у лікарні — 10 операційних. — Авт.).

Обладнання на суму майже 15 млн. гривень допомогла придбати міська рада спільно з міським управлінням охорони здоров’я. «Приватбанк» подарував лікарні УЗД-сканер експертного класу. SoftServe — обладнання для охолодження новонароджених діток, які під час пологів перенесли гіпоксію (кисневе голодування), на суму понад 1 млн. гривень.

Очікуємо у червні чергового візиту команди лікарів, професорів різної спеціалізації з Канади. Консультуватимуть і оперуватимуть діток з різними патологіями. Традиційно приїдуть не з порожніми руками — привезуть обладнання, якого ще немає у нашому регіоні.

— Які вимоги висуваєте до підлеглих, особливо до молодих спеціалістів?

— Вимогами володіти англійською та комп’ютером вже нікого не здивуєш. Лікар мусить прагнути до постійного професійного вдосконалення і мати бажання допомагати хворим дітям, а не ставити матеріальну вигоду на перше місце.

Молодим фахівцям буде дедалі важче претендувати на місце у клініці. Реформа передбачає оплату за надану одиницю медичної послуги. Лікар стає основ ним джерелом надходження коштів у лікарню. Тож моя порада молодим — їдьте працювати, як ми колись, у районні центри, села. Я теж не відразу став працювати у клінічній лікарні. Починав працювати простим лікарем на Волині і у Житомирській області.

Важливо, аби спеціаліст був націлений на командну роботу. Час талановитих одинаків давно минув. Найбільшим нашим досягненням вважаю те, що нам вдається рятувати діток, які народжуються з вагою менш ніж 1 кг, переносять 2−3 реконструктивні операції. Ще 20 років тому вони були приречені. Таких пацієнтів замало прооперувати — їх треба виходити. Це — інше мистецтво, інша командна робота.

Хто працює у медицині або хоче йти працювати, повинен налаштуватися, що це — не робота у канцелярії, коли о п’ятій чи шостій годині можна піти додому. У мене практично всі суботи — робочі. Люблю працювати по суботах. Ніхто мене не сіпає, можу зайнятися хворими, паперами.

Робота медика в Україні — це велика самопосвята. Стажувався у багатьох клініках світу, брав участь у міжнародних конференціях. Зауважив і до кінця не можу зрозуміти, чому у нас так не є: п’ятниця, третя година, лікар знімає білі штани, одягає джинси і їде з роботи. Його нічого не цікавить. Може хіба що зателефонувати, аби дізнатися, як почувається хворий, якого сьогодні прооперував. Нам до цього теж треба прагнути, бо людський організм не наділений безмежними ресурсами.

І тут знову повертаємося до командної роботи. Знаю, що лишаю свого пацієнта на професіоналів своєї справи — тому спокійно їду додому, до сім’ї.

— Але так і до професійного вигорання — рукою подати?

— Вигорання є. Зарплати наших лікарів і медсестер не дозволяють їм гідно відпочивати. Рідко ходимо у театр, на концерти — фізично на це немає часу. От я, наприклад, люблю джаз. Кілька разів було таке, що заздалегідь купував квитки на концерт, клав їх у серванті і забував, що вони там є.

— Чому вирішили стати педіатром?

— Так склалося. Медиків у мене у сім’ї не було — я перший. Коли ще був студентом, нам давали на курацію хворих, і ми, педіатри, обмінювали у «лікувальників» (студентів лікувального фа культету. — Авт.) бабусь на дітей. Син також став лікарем, а от онуки не хочуть. Кажуть, будуть як їхня мама — юристом. У кожного своя доля. Вважаю, що моя добре склалася. Принаймні люблю свою роботу. Нарад не люблю. Не люблю, коли мене дурять або халатно ставляться до своїх професійних обов’язків.

— Що б ви порадили батькам, аби їхні сини і донечки залишалися здоровими?

— Любіть своїх дітей, приділяйте їм належну увагу, а не відмахуйтеся, бо ви зайняті переглядом якогось фільму чи спілкуванням у соцмережі.

Обов’язково зробіть усі необхідні щеплення дитині — так знизите ймовірність інфікування серйозними хворобами, що можуть становити загрозу для життя дитини. Знайдіть хорошого сімейного лікаря, якому будете довіряти, укладіть з ним угоду.

Мене дивує, що стільки дітей потрапляє в опікове відділення нашої 8-ї лікарні. Це — прямее упущення батьків. Дивують батьки, які привозять п’ятимісячну дитину, яка впала зі столу чи дивана. Дивують дворічні діти, на яких падає телевізор. Діти — як ртуть. Весь час перебувають у русі, тому за ними треба постійно пильнувати.

Коли дитина йде до школи, пам’ятайте, що з віком зростає ризик захворюваності опорно-рухового апарату, сколіозу. Пам’ятайте, що у дітей у старших класах виникають проблеми із зором — через комп’ютери, телевізори, ґаджети, читання лежачи.

Звертайте увагу не тільки на якість, а й на кратність харчування, аби вберегти дитину від захворювань шлунково-кишкового тракту. Кафедра педіатрії ЛНМУ ім. Д. Галицького раз на кілька років проводить моніторинг стану здоров’я школярів у Львові, і ця інформація — з цього моніторингу. Ці проблеми були 10 років тому, і вони нікуди не зникли. Дітьми треба займатися. До нас привозять 10−12-річних дітей з алкогольним отруєнням. Повідомляємо про це у соціальні служби. У західних суспільствах навіть травма є підставою для перевірки, чи займаються батьки вихованням своїх дітей.

А у нас дитину віком 7−9 років об 11-й годині вечора збиває на вулиці авто. Що вона там робить у такий пізній час? Де її батьки?