• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «У Челябінську мені пропонували чотирикімнатну квартиру поруч зі собором і машину. Але я рвався до Львова»

«У Челябінську мені пропонували чотирикімнатну квартиру поруч зі собором і машину. Але я рвався до Львова»

Відверте інтерв’ю із заслуженим артистом України, басом Юрієм Трицецьким у переддень ювілею

Юрій Трицецький. Фото з архіву театру

Шанувальники оперного мистецтва голос Юрія Трицецького можуть розпізнати серед інших за його потужністю. Провідний соліст Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, на рахунку якого у театрі 75 партій, 26 квітня відзначив ювілей на сцені театру, що за 27 років став йому рідним.

І обрав для ювілею одну з найважчих ролей — партію Мойсея в однойменній опері Мирослава Скорика. Про творчість, друзів з Уралу, курйози і смішні моменти заслужений артист України Юрій Трицецький розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Юрію Михайловичу, 26 квіт ня відзначаєте не лише солідний життєвий ювілей, а й 40-річчя творчої діяльності. На ювілейний виступ обрали оперу «Мойсей». Чому саме її?

— Насамперед, через те, що партія Мойсея мені не давалася. Мирослав Скорик, можливо, написав для баса-баритона так, щоб цю партію міг заспівати покійний Олександр Громиш. Я довго готувався, передивлявся фільми, переслухав музику Скорика… Думаю, мені вдалося вийти на той рівень, якого я так довго домагався. Тепер можу похвалитися, що Мойсей у моєму образі виходить «в люди».

— Символічно, що до ювілею вам, нарешті, дали звання заслуженого артиста…

— Я не сподівався. І дали мені «заслуженого» не до ювілею, а ще торік — на початку листопада. Саме на Дмитра. О дев’ятій вечора зателефонував наш генеральний Василь Вовкун: «Готуйтеся! Ви вже заслужений!». Хоча я думав, що отримаю звання у 2018 році. Чому? Насамперед, через те, що я вже одного разу відмовився.

— Правда? Чому відмовилися?

— Це було понад десять років тому. У нас — великі гастролі, робочий день розписаний похвилинно. У нас такий був драматичний тенор Олексій Данильчук, мав уже ось-ось виходити на пенсію. Кажу Тадеєві Едеру (тодішній директор Оперного театру. — Г. Я.): чоловік співає усі драматичні партії, то чого йому не дати звання? Едер заперечив, мовляв, документи вже готові на Трицецького. Кажу: не треба. Я поступаюся місцем Данильчуку. Тому й сподівався, що 2018 року — на мій 60-річний ювілей — і мені дадуть нарешті звання. А ще у 1918 році, сто літ тому, Імператорський театр дав звання заслуженого артиста Імператорського театру басу Федору Шаляпіну. Тому і мені до цієї славної дати мали би присвоїти звання (сміється. — Г. Я.).

— Що для вас означає звання заслуженого?

— Добавка до пенсії. Завжди говорю керівництву: якщо це звання ще не скасували, давайте його молодим. Якщо молодий артист хоче працювати, має талант, йому звання необхідне, як повітря. Щоб він міг розвиватися, рости і вдосконалюватися. Це буде стимулом для нього. Буде натхнення, і він буде більше віддаватися сцені. Від цього виграє не лише молода особа, а й театр. За радянської влади лише 20 відсотків мали звання за талант від Бога. Натомість 80 відсотків — заслуга комуністичної партії СРСР.

— Ви задіяні у 38 операх, у яких співаєте провідні партії…

— Не тільки провідні. В одній опері можу співати три партії. Загалом, співаю 75 партій.

— Мабуть, під час виступів траплялися смішні і курйозні моменти?

— Аякже! Це не смішно, а боляче! Під час гастролей у Німеччині з покійним Громишем виступали. Я співав партію Верховного Жреця у «Набукко», а він — самого Захарію. Я — у чорному одязі і чорній перуці. Бачу, виходить Громиш, під гримом видно, що йому погано. Аритмія. Його дружина Люба грала в оркестрі.

Розумів, що буде біда, тож треба було рятувати ситуацію. За кілька хвилин мене нашвидкуруч перегримували, щоб я замінив Громиша. Кривко, який співав у хорі, вийшов замість мене, а до Громиша зі сиреною за той час примчала «швидка». Все трапилося у перерві першої дії. Коли ми помінялися ролями і вийшли на сцену, у німецького диригента аж очі стали квадратними від здивування. Можу тільки уявити, що у цей момент пережила Люба, яка не могла з оркестрової ями запитати, що трапилося з чоловіком. Звісно, глядачі нічого не зрозуміли. Ми дограли оперу на високому рівні.

А смішних випадків було дуже багато. Якось мені дуже захотілося закурити. У «Циганському бароні» мав кілька хвилин вільних, вийшов у коридор, а там дівчатка-балерини. Заговорився з ними. Раптом чую: «Трицецький!». То довелося з-за лаштунків починати свою партію. Оркестр мене підтримав. Все вийшло так, ніби й мало бути.

— Ви навчалися у Львівській консерваторії, потім поїхали до Москви і стали студентом Музичної академії імені Гнєсіних. Отримали розподіл до Челябінська в Оперний театр, але довго там не затрималися…

— Бо я хотів повернутися до Львова. Мене так тягнуло на Батьківщину, що навіть ті дефіцитні продукти, які ми щомісяця отримували на кожного члена сім’ї (шоколад, борошно, масло, олію…), мене не стримували. А нам давали так багато, що я роздавав сусідам, друзям і навіть чужим людям. За рік я відспівав 13 партій, тобто щомісяця була нова партія. Мене там полюбили і за працездатність ставили у приклад: «Смотрите, как бандеры работают». Але казали це з любов’ю. Як тільки Україна отримала незалежність, я відразу поїхав до Львова. Хоча мені пропонували залишитися у Челябінську. Я, окрім театру, співав у церковному хорі. Пригадую, був з’їзд єпископів, владик та іншого верховного духовенства. Я басом заспівав «Отче наш». Підійшов товстезний дяк, що важив, мабуть, зо 200 кілограмів, тицьнув у мене пальцем і каже: «Чотирикімнатна квартира, поруч зі собором, і машина!

Залишайтеся! Я знаю, що ви зі Львова". Однак навіть за жодні квартири і машини не хотів там залишатися.

— Друзі в Росії залишилися? Чи з настанням війни на дружбі поставили крапку?

— Челябінськ — далеко від Москви. Це Південний Урал. Там надзвичайно щирі і добрі люди. У мене там є не лише друзі-росіяни, а й українці. Ми час від часу телефонуємо одні одним. Але з першої секунди кажу у слухавку: «Ані слова про політику!». Бо все підслуховують російські спецслужби. Скільки разів нас роз’єднували, коли росіяни щось хотіли сказати на політичну тему. І більше Росія нас не з’єднувала. То ми спілкуємося на театрально-сімейні теми.

— Ви повернулися в Україну. А чому саме вирішили працювати у Львівській опері, адже гастролювали багатьма країнами світу, тож могли залишитися будь-де?

— У мене ніколи не було завищеної самооцінки. Знаю, що так, як мене сприймуть у Львові, більше ніде не оцінять.

— Ну, ви так не кажіть…

— Гастролював у Бельгії, Франції, Німеччині, Китаї, Голландії… Ще коли з покійним Лацаничем і Казанським театром їздили на гастролі, я розумів, що перші ролі дають артистам світового значення. А мені бракувало самопідготовки.

— І вам жоден театр світу не пропонував залишитися?

— Пропонували у Ганновері. Але ж треба було знати німецьку.

— То ви б вивчили…

— Розумієте, я ще вчився в училищі, співав у хорі, грав по весіллях з Олегом Кульчицьким, Ігорем Богданом. Грошей мав багато. І тут вчити німецьку мову? Ніби почав штудіювати, але щовихідних — весілля. Німці надіслали офіційного листа, в якому йшлося, що два роки мені доведеться відпрацювати у хорі, скласти іспит з німецької, і лише тоді мене будуть випускати у маленьких партіях. Так буде тривати три-п'ять років. Харчуванням і житлом не забезпечували. Можливо, я тоді злякався. Я ж любив з друзями походити «по кавах». Починали з «Інтуристу», потім йшли містом, зустрічали біля Оперного колєгів і знову поверталися до «Інтуристу».

— Не раз чула, що режисери — люди суворі. Ви теж такої думки?

— На своєму шляху бачив багато режисерів — з Пітера, Москви, Пермі, — я там співав в опері «Дон Жуан». Вони вимогливі, але знали, що і як треба робити. Тепер і у нашому театрі — чудові режисери. І це не високі слова. Скажімо, наш теперішній генеральний директор Василь Вовкун, попри те, що не має музичної освіти, інтуїтивно відчуває, як грамотно все зробити. Він дає можливість мислити і розкриватися молоді, не затискає. Не кричить, підходить особисто до артиста і каже, що би варто було зробити чи виправити. Інший режисер театру Тарас Різняк має конкретний підхід до кожного з нас. А в головного режисера Галини Воловецької «грають» навіть найменші детальки. Якось я навіть казав, для чого це все? А потім вкусив себе за язик — та ж воно, виявляється, просто необхідне! З такими режисерами приємно і хочеться працювати. Пригадую, у Пермі був режисер Курочкін, то йому всі були «должны»: той «должен» стати тільки у цьому місці, і ні на крок не відійти вбік, той «должен» робити ось так і так.

— З дитинства мріяли стати співаком?

— Ні. Я любив спів, і співав з усіма. Мав маленький акордеончик, підбирав музику на слух. Старші ходили колядувати, а мене, першокласника, брали на плечі разом з тим акордеоном, і я їм грав колядки.

А коли я вчився у музичній школі, сказали, що акордеон — капіталістичний інструмент. Тоді викладач сказав мамі, що було би добре перевести мене на баян.

— Батьки не заперечували, що їхній син буде музикантом, а не, скажімо, інженером чи медиком?

— Малим я був товстим і розбишакою. Міг відлупити хлопця, що був у два рази більшим за мене. Тому пішов на бокс, займався класичною боротьбою.

Кажуть, ці види спорту виховують. Мабуть, це правда. Бо мої вуличні друзі — усі опинилися за ґратами. І щоб моя дорога також не стала такою, мене віддали у спортивну секцію. Ще я зай мався римською боротьбою.

— Це батьки вас віддали?

— Я сам. Батьки з дитинства бачили мене музикантом. У сім’ї професійних музикантів і співаків не було. Хоча тато брав участь у художній самодіяльності і співав у «Наталці Полтавці», у нього був баритон. Стрийко був священиком. Також добре співав. Мама лагідно співала, так приємно-приємно…

— Ви — єдиний син у сім’ї?

— У мене є старша сестра і молодший брат. Сестра співає у церкві.

— Ваші діти пішли татовою стежкою? Чи, як кажуть, природа на дітях відпочиває?

— У мене одна донька Соломія. Попри те, що у неї абсолютний слух, закінчила на «відмінно» музичну школу, але професійним музикантом не стала. Закінчила англійську філологію, викладала в університеті. Зараз викладає англійську мову у мережі ресторанного бізнесу. А от моя внучка Софія, я сподіваюся, буде артисткою. Вона танцює, а співає як! Не просто «ля-ля-ля», а фразою. Софійка — моя надія!

— Чула від артистів, що у вас не лише золотий голос, а й маєте золоті руки. Вмієте і праску відремонтувати, і фен, і млинок до кави…

— Був час, коли артисти заробляли копійки. Тож купити нову річ замість тієї, яка вийшла з ладу, не кожен міг собі дозволити. Комусь одному відремонтував, інші почали носити. Хіба міг відмовити. Хто мене навчив?

Сам якось дійшов, відчув, як має працювати механізм. Чия техніка вже не підлягала ремонту, залишалася у мене. А це вже були деталі до іншої речі. Моя мама, яка не мала змоги вчитися колись у школі і була неграмотною, але мудрою жінкою, казала мені: «Сину, люби людей, роби людям добро і не чекай за це винагороди».

— Коли ми з вами домовлялися про зустріч, ви казали, що будете їхати з дачі. Коли все встигаєте: дача, репетиції, виступи?

— Справді, вранці репетиції, ввечері — вистава. А коли нова опера, то доводиться репетирувати по шість-сім годин. Але кожна людина все встигне, аби тільки мала бажання. Я маю таке бажання, ще й, окрім грошей, отримую неабияке задоволення.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «У Челябінську мені пропонували чотирикімнатну квартиру поруч зі собором і машину. Але я рвався до Львова»