«Можу повторити: «Так, я класний актор»

Розмова з Олегом Цьоною, актором Львівського театру імені Леся Курбаса, заслуженим артистом України

У моїх розмовах немає заборонених тем. Ми можемо дискутувати про найактуальніші питання політики, можемо говорити про культурні суперечки, проблеми, які хвилюють усіх, але по-різному сприймаються у різних середовищах. Я прагну не приставати на ту чи іншу точку зору, однак найважливіше, що мене цікавить – людські мотиви прихильності до тих чи інших поглядів, а, отже, - і я на цьому наголошую не вперше, - людський досвід.

Я переконаний, що саме попередній досвід є генератором мотивацій. Як, зрештою, і в тому, що на вчинки моїх співрозмовників безумовно впливають і їхній фах, і соціальний статус, і в принципі – склад натури.

Маємо ми рацію чи ні, - вирішувати читачам. Кожному для себе.

Сьогодні мій гість - актор Львівського театру імені Леся Курбаса, заслужений артист України Олег Цьона.

- Як Ви особисто сприймаєте наш з Вами час, - і як актор, і як громадянин, і як людина. Які рефлексії спричинені такими неоднозначними і доволі розмаїтими подіями?

- Час, звичайно, особливий. Якщо сказати коротко: цей час мені болить. Він мене і тішить, і засмучує, як і багатьох, я гадаю. Тішить тому, що щось змінюється. Щось… Поволі, але змінюється. Я сподівався, що це відбуватиметься набагато інтенсивніше, швидше, яскравіше після Майдану і початку війни. Засмучує, безумовно, те, що гинуть люди і, не мною сказано, гинуть кращі, дійсно кращі. Бо вони, ці люди, свідомо пішли захищати державу і роблять усе для того, аби щось змінилося.

І засмучує те, що чомусь все важко і повільно у нашому виконанні. Такий народ, такі люди! Я можу про це говорити, бо мав можливість бачити інші народи, інші країни. І скажу, що у нас особливий народ. Чому все так важко, чому так багато зусиль слід докласти, аби змінити щось бодай на йоту, - для мене це, у принципі, велика загадка. Можливо, це також одна з особливостей нашого народу? Усі потенції, про які я кажу, і шлях кружними шляхами…

Уже, здавалося б, кров пролита… Колись казали: «Ну, свобода нам дісталася надто легко». А зараз досягаємо її немалою кров’ю. І тим не менш…

Але залишаюся оптимістом. Все ж вірю, що прийде момент, коли прорве, коли почнуться швидкі перетворення.

- Ви – актор, а, отже, мусите знати й про те, чи змінилася останніми роками Ваша публіка. Знати і реагувати. У чому, на Ваш погляд, полягають ці зміни, якщо вони є?

- Звичайно, глядач міняється. Упродовж тридцяти років, що я працюю у театрі, глядач мінявся, точніше, певна частина глядачів. Бо так, - наш глядач є, певною мірою, сталим у сенсі своєї вишуканості. Це глядач, як правило, освічений, інтелігентний. Я не хочу нікого образити, але наш театр не для пересічних обивателів.

А за відтинок, про який ми говоримо, глядач змінився тільки в тому, що Львів став відкритим містом. З’явилися постійні аншлаги, з’явився не тільки вишуканий глядач, з’явилися люди випадкові, заїжджі. І це поряд з тими, хто їде спеціально з інших міст, аби потрапити до нас на виставу. Тож цікава палітра: від захоплених до людей, які часто не розуміють, куди вони потрапили, не розуміють дивного формату нашого театру, інтимності, безпосереднього спілкування. Дехто буває навіть шокованим, дехто демонстративно покидає ц. територію, бо їм дискомфортно.

- Актор, звісно, має право на власну інтерпретацію образів, що їх він втілює на сцені. Питання таке: у час війни чи може дозволити собі актор пропагувати власні переконання, які можуть межувати з пропагандою?

- Ну, слід визначитися, що розуміємо під пропагандою. Суто політичний театр мені особисто не цікавий. Але гадаю, що він має право на існування, бо, у принципі, театр не є розважальною річчю. Це, радше, подвижницька, місіонерська справа з елементами розважальності. Театр завжди несе певне сенсові навантаження, певну декларацію. Не тупо, не примітивно, не вузько політично, коли мова йде про загальнолюдські цінності.

Отож, в такі часи, безумовно, якщо дозволяє мій образ, мій персонаж, я декларую своє особистісне ставлення до чогось. Я не можу втекти від себе, - людини, від того, що мене болить.

Я відкрито висловлюю свої погляди поза сценою. Коли трапилися обидва Майдани, ми були першими, хто припинив діяльність і цілим складом виїхали до Києва. На жаль, Революція Гідності відбулася без мене, бо після кількох віч я важко захворів, три місяці провалявся в лікарні…

- Пане Олеже, маємо доволі напружені стосунки народу і влади. Зрештою, коли в Україні вони були безхмарними? Серед ролей, які Вам випало зіграти, є роль Короля Ліра. Скажіть, чи з плином літ і під впливом подій в Україні, не змінився Ваш підхід до втілення цього доволі пророчого образу?

- Зроблю уточнення. Я почав грати цю роль в 2011 році, а 2013-го закінчив її грати. Через об’єктивні обставини.

Повертаючись до персонажа… Ви знаєте, мені він не цікавий з огляду на політичні, суспільні рухи. Мене цікавить територія персонажа як територія особистості, територія духу, зі всіма його проявами. Світло і темрява. Чому так трапляється, що людина доволі легко піддається на примітив, на лестощі. І як дивовижно жорстко вона реагує на, можливо, не надто приємну, але щирість. Мені цікава оця глибина. І, як результат, вона, безумовно, щось пояснює, - ті чи інші дії персонажа в тій чи іншій ситуації.

Зараз я, мабуть, вже би трішки по-іншому грав цю роль. Тоді я перебував у певному своєму стані. В 2011-му, по суті, під час прем’єри, я втратив єдиного брата, а коли виставу зняли з репертуару, - втратив єдиного друга дитинства.

Але, гадаю, що ще повернуся до Короля Ліра.

- Від серйозного до… навіть не знаю, мабуть, теж серйозного. В одному зі своїх інтерв’ю Ви дали самооцінку: «Я – класний актор». І пояснили, чому не геніальний. То чому?

- Я можу повторити: «Так, я класний актор». Зрештою, ці слова я часто чую від глядачів. І я думаю, що я справді класний актор. І, слава Богові, чим далі, то стаю кращим.

А щодо геніальності, то, знаєте, - час покаже. У цій справі можна наштовхнутися на звинувачення у божевіллі. Я не настільки вільний, щоб декларувати свою геніальність. Час покаже… Тим паче, що у мене є своє розуміння геніальності. І щодо себе я, безумовно, не можу його застосувати.

- Тепер про найголовнішу роль у Вашому житті – роль актора Олега Цьони. Як довго Ви обирали її? І чи легко обирали?

- Обирав довго. Хоча тепер мені здається, що я її не так довго обирав, як довго опирався їй. Ким я тільки не був, пеш ніж стати актором! Хоча дитяча мрія була пов’язана з акторством, відтак її замінила дуже активна мрія про мандри, - дуже хотів побачити світ, а зокрема море. І коли прийшов час обирати професію, у мене був такий кавардак – від вантажника до кулінара. Я перестав нарешті опиратися тільки у 27 років, і таки пішов актором.

Мені пощастило, бо я одразу потрапив у дуже вишукане середовище. Воно було неформальне, дещо протестне до тогочасного зрозумілого і панівного театру. Це була спроба молодих людей якось по-іншому займатися театром. Я насправді дуже вдячний долі, що потрапив саме туди. Можливо, й треба було, щоб я так довго ходив, аби прийти саме в той час, і саме в те місце. Якраз створювався театр Леся Курбаса і я туди потрапив.

Мені також пощастило спілкуватися з найвищими тогочасними авторитетами європейського, світового театру. Ми багато їздили, багато бачили.

Тож вибір мене не розчарував. Натомість мене часто відвідували сумніви: чому ж ти так? Чому так довго обирав, стільки часу втрачено... Тепер я на це не зважаю.

Я не говорив, але у мене батько був дуже талановитим, але нереалізованим, непрофесійним актором. Мав перспективи, свогоо часу його кликали у театр Заньковецької. Але його, скажемо так, не пустили обставини. І тому у мене таке враження, що я певним чином продовжую справу, розпочату батьком.

- Пане Олеже, кілька зовсім особистісних запитань. Чи маєте «червоні лінії», за які не переступите за жодних обставин?

- Безумовно, маю. Я максималіст, я – людина принципів. Часто мав з цим проблеми життєві. Це – непросто.

Я з тих, хто не скаже на маленьке, що воно велике, на погане, що воно добре. Бо так часто буває… В театрі, в житті. Ми дуже багато говоримо маленької неправди. Ну, щоб не образити, з огляду на те, що, можливо, колись мені це буде невигідно. І починаємо казати про не зовсім добру виставу, що вона хороша. Тобто постійно брешемо. І самим собі, перш за все. А, відповідно, й середовищу.

А потім пішло-поїхало. Маємо таку державу, маємо таке життя… Можливо, комфортне до певної міри, але не своє, не правдиве.

Я вважаю, що саме з цього починаються наші проблеми, суспільні проблеми. Повертаючись до того, що я вже сказав про те, що так важко і так довго ми змінюємося, - надто багато неправди, надто багато бажання особистого комфорту. При всій неймовірності нашого народу, його героїчності, яка була, є і буде…

У мене багато є «червоних ліній», але я би усіх їх звів до головного: «Не брешіть! Не кажіть неправди. Не думайте, що вона буде на краще». Це, як на мене, дуже неправильна мотивація.

- Традиційно запитую своїх гостей про мрію. Чи є у Вас вона, і про що?

- Як же без мрій? Вони були, вони є. У професії мрію надалі працювати, надалі пізнавати, вдосконалюватися, мати можливість реалізуватися. І в театрі, і в кіно.

Якщо ж казати про суто людське, то це – дитяча мрія мандрів, морів, океанів. Те, що я вже бачив, -  замало. Я мрію, що прийде час, коли я зможу побувати у дивовижних, неймовірних місцях на планеті, які мене страшенно ваблять. Оце така конкретна, прагматична і, я б сказав, певною мірою, - меркантильн мрія.

- Щиро дякую Вам за цікаву і відверту бесіду.

Довідка

Олег Цьона

Народився 9 грудня 1962 року у селі Русин Сокальського району на Львівщині.   

1989 року закінчив акторську студію при Львівському театрі імені Леся Курбаса, а 2003-го – Львівський національний університет імені Івана Франка.

З 1989 року виступає у Театрі імені Л. Курбаса. Зіграв близько 30 ролей у виставах цього театру. Зокрема, Брата Домініка у «Саду нетанучих скульптур» за мотивами Ліни Костенко, Раскольникова у «Снах» за Достоєвським, Командора у «Камінному господарі» Лесі Українки, короля Ліра в однойменній п’єсі Вільяма Шекспіра.

Знімався у фільмах "Данило Галицький" та "Поле крові" Ярослава Лупія, “Богдан” Миколи Мащенка.

Викладав на театральних курсах, зокрема при Львівському національному університеті імені Івана Франка,

Лауреат премій за найкращу чоловічу роль Арістофана у постановці «Хвала Еросу» на фестивалі у Стобі, (Македонія), за найкращу чоловічу роль другого плану у виставі «Чекаючи на Ґодо» Семьюела Беккета на Тернопільських театральних вечорах.

2012 року Олегу Цьоні присвоєно звання Заслуженого артиста України.