Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «В Афінах нам заборонили оголювати животи. А в Лондоні надали хлопців модельної зовнішності»

«В Афінах нам заборонили оголювати животи. А в Лондоні надали хлопців модельної зовнішності»

Засновниця гурту чірлідерок  ReD Foxes Олена Рожкова — про олімпійську історію своєї команди та її олімпійські перспективи.

Уперше на Олімпійських іграх чірлідинг з’явився в Афінах-2004: під час баскетбольних матчів глядачів запалювала українська команда ReD Foxes. З того часу без «Рудих лисичок» не обходилися чемпіонати світу та Європи з баскетболу та практично усі наступні Олімпіади. З початку цього року МОК надав чірлідингу попередній олімпійський статус, а значить, і шанс увійти згодом до програми Ігор. Та чи потрібне таке визнання дівчатам, танці яких не залишають трибуни байдужими? І як серед натовпу чірлідерок легко розпізнати українських «лисичок»? На ці та інші запитання відповіла засновниця і тренер цієї команди  Олена Рожкова.

- У світовому чірлідингу, як і у боксі, безліч різноманітних федерацій, та немає основної, де узгоджувалися б головні питання, — розповідає Олена Рожкова. — В Україні є три федерації. Більш того: те, чим ми займаємося, в кожній навіть називають по-різному. У нас це «чірлідинг», у когось записано «черлідинг» чи взагалі «чірспорт». Аби створити єдину структуру, яка презентувала би нашу діяльність у МОК, і спільні для всіх правила, чірлідингу потрібно ще пройти довгий шлях.

- А навіщо взагалі чірлідингу визнання видом спорту?

- На фоні гімнастики те, що ми робимо, може здаватися чимось примітивним. Водночас навряд чи гімнастика зуміє зібрати аудиторію понад 27 тисяч глядачів, як це було у нас у Парижі на Євробаскеті. Ці глядачі стоячи вітали наше шоу, плескали й танцювали разом з нами, — це рекорд європейського баскетболу. І рекорд аудиторії ReD Foxes. За таких умов справді логічним є запитання, чи потрібен нам спорт. У чірлідингу як у виді спорту заробити нереально. А шоу — хороший бізнес. Та особисто я за спорт. Чому? Тому що в наших школах чірлідингу навчаються багато дітей. А вони обожнюють змагатися.

Якби ReD Foxes стали учасницями Олімпійських ігор, це перетворилося б на хорошу легенду для чірлідингу як виду спорту. 2004 року ми стали першою командою чірлідерів, що виступала на Іграх в Афінах із шоу. Через десять років (за найбільш сприятливих розкладів чірлідинг може стати олімпійським видом спорту 2028-го) якраз підростуть наші доньки — тих дівчат, які прокладали цю олімпійську стежку (сміється).

- Олімпійські ігри в Ріо стали з того часу першою Олімпіадою, куди ReD Foxes не поїхали. Чому?

- Це було нашим свідомим рішенням. У Ріо кримінальна та екологічна ситуація були несприятливими. Я не могла бути поруч з ними, у мене саме в той час мала народитися третя дитина. А відпускати дванадцятьох білявок модельної зовнішності самих не наважилася.

 Загалом, Олімпіади — особливі змагання, навіть коли не змагаєшся, а підтримуєш учасників своїми танцями. В організаторів завжди безліч вимог щодо того, як повинна виглядати команда і що вона може використовувати у шоу. Так, в Афінах дівчата в жодному разі не могли оголювати живіт. Перед виходом нас контролювали спеціальні супервізори, які перевіряли, аби штани були належної висоти і закривали пуп. Аудиторія на Олімпіадах дуже різна, і наша зовнішність не повинна бентежити чи ображати представників жодного з віросповідань.

У Пекіні-2008 усе було простіше. Ми там працювали з китайцями: вивчали їхню програму, а вони нашу, потім усе об’єднували і виступали однією великою командою з 24 осіб. Після співпраці з китайцями я легко знаходжу спільну мову з танцювальними колективами будь-яких країн: складніше, аніж у Піднебесній, бути не може (сміється).

У Лондоні була своя фішка. Там з нами працювали менеджери BBC, хлопчики модельної зовнішності, які відповідали за «доставку» дівчат на арену. Слідкували, аби у нас завжди був чай і випраний-випрасуваний одяг. Це, мабуть, було вперше, коли мені не доводилося підганяти підопічних. Зазвичай я наказую: «Так, дівчата, швидко зібралися і вийшли!». А тут неспішно заходять джентльмени і, злегка розтягуючи слова, кажуть: Girls, would You please go to the arena. І дівчата миттєво готові... Після цього мені навіть спало на думку в Україні знайти таких хлопців (сміється).

- А чи існує історія ваших поразок?

- Звичайно. Ми вчилися на власних помилках. 2005 року нам із Сербії надіслали пісню «Месячина» Грегоровича, під яку ми мали танцювати. Ритми нереально запальні, постановка — душу вириває. От грає Словенія з Німеччиною, ми виходимо під «Месячину» і рвемо зал. Та коли ті самі словенці грали проти сербів, словенський сектор під акорди цієї пісні почав свистіти. Усе тому, виявилося, що ця пісня — своєрідний гімн об’єднаної Югославії...

Про музику і танці думаю навіть на відпочинку. Коли з сім’єю відпочивала у Хорватії, у всіх місцевих запитувала: «Яка пісня відображає дух вашої країни?». І звідусіль чула: «Лінджо». Знайшла я цю музику, у сувенірній крамниці купила костюми, поставила танець. І коли під час однієї гри за участі хорватської команди ми вийшли з «Лінджо»… І коли хорватська публіка впізнала мелодію, в унісон вибухнула оваціями. У мене сльози стояли в очах. Ось це і є щастя.

З роками досвід показав, що важливо не лише підібрати мотиви танців для обох команд-учасниць матчу, а ще й правильно їх розподілити під час тайм-аутів. Перед грою Франція — Ізраїль французи були явними фаворитами. Але всю першу чверть матчу Франція вщент програвала ізраїльтянам. А в нас за програмою у першій перерві — «Хава нагіла». «Ми цим доб’ємо французів», — крутилося у мене в голові. На щастя, до кінця чверті французи трішки підтягнулися. І на наш танець знайшли в собі сили посміхнутися: «Та ви над нами жартуєте!».

- А коли ви самі востаннє виходили на арену разом з підопічними?

- У 2015-му на Євробаскеті виступала разом з ними. Та навіть після того, якщо траплялося щось непередбачуване і потрібно було рятувати ситуацію, завжди була готова вийти і танцювати. Тепер не тренуюся, на жаль. Моєму синові трішки більше року (а ще у мене є дві старші доньки). Третя вагітність далася мені важко... Коли стаєш у команду, відразу бачиш, де дівчата халтурять, де порушується цілісний механізм. Тому бути тренером всередині команди — подвійна користь.

- Як у вас свого часу виникла ідея створення ReD Foxes?

- Я займалася гімнастикою. Коли приїхала до Києва вчитися у Національну академію управління, приходила глядачем на Кубок Дерюгіної, на інші гімнастичні змагання. Саме в той час у нас в академії формували команду для виступів на міжнародній арені. Там я і почала виступати з показовими номерами — гімнастичними і танцювальними. З часом я запалила ідеєю танців інших гімнасток і дівчат, які ніколи не займалися гімнастикою. У нас утворився невеличкий гурт — студентська група підтримки. Нас запросили на матч баскетбольного клубу «Будівельник», це стало нашим дебютом у баскетболі. Потім був БК «Київ». Далі я створила першу в Україні Федерацію чірлідингу та зареєструвала бренд. І пішло-поїхало.

Мені хотілося у танці передати напруження спортивних змагань, і водночас красу і досконалість руху. У Києві на мене звернула увагу Алла Духова і запросила на безкоштовне навчання у «Тодес». Це був найщасливіший день мого життя! Школа Духової вплинула на мій світогляд, моє бачення хореографії. Мене наче осяяло: якщо поєднати сучасну хореографію, художню гімнастику і народні танці, це буде вибухова суміш. Так все згодом і вийшло. Коли «лисички» виходили на олімпійський паркет і танцювали сіртакі, партію тореадора чи український народний, трибуни скаженіли. У мене досі зберігаються вирізки з газет, де про нас писали: «Вони викрали глядацькі серця».  

Яким сьогодні зазвичай є український чірлідинг? Доволі примітивне поєднання акробатики, аеробіки, гімнастики тощо. Для мене ж важливо кожен танець зробити оригінальним, зі смаком. І потім у потрібному місці і у потрібний момент показати саме той танець, який найбільше пасує до ситуації. У нашому «архіві» уже 450 танців. Навіть у світовому чірлідингу ReD Foxes видно здалеку: усі дванадцять — високі білявки. Це не випадково. Готуючись до Афін, ми хотіли зробити це своєю фішкою.

- За яким принципом добираєте дівчат у свою команду?

- Сьогодні вже не потрібно ловити на вулиці високих і фактурних дівчаток. Достатньо у фейсбуку зробити оголошення про кастинг. Та дівчата і без оголошень часто пишуть і питають, чи можна приєднатися до команди. Раніше доводилося їздити на змагання з художньої гімнастики, переглядати дівчат і запрошувати тих, хто сподобався. А ще у нас були балерини і дівчата, які спеціалізувалися на бальних танцях. Сьогодні у команді все менше гімнасток, тому що у художній гімнастиці середній зріст спортсменок суттєво зменшився, високих не так уже й багато. А нам важливо, аби дівчата були не нижчими за 1,75 м.

На початках у нас було дванадцять «лисичок» — рівно стільки, скільки виходило на арену. Тепер же разом з дитячою студією ReD Foxes нас близько 150. Дитячу студію я відкрила для власних доньок, аби завжди були поруч. У нас займаються дітки віком від трьох років. Навчаємо їх основ ритміки, даємо гімнастичну підготовку. Наші заняття — це «гімнастика без сліз». Діток, які приходять до нас після гімнастики і  бояться розтяжок, ми заново вчимо любити спорт.

 Фото з архіву Олени Рожкової.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «В Афінах нам заборонили оголювати животи. А в Лондоні надали хлопців модельної зовнішності»