Ніна Матвієнко: «Співаки «годують» багато ротів...»

«Український соловейко» — так ніжно, з любов’ю, назвав Ніну Матвієнко співак Дмитро Гнатюк за таємничо-м’який, милозвучний і такий магічно-тужливий голос, в якому віддзеркалюється душа народу. Саме завдяки золотому голосу ця жінка стала відомою у світі, якому відкрила повнозвучність української народної пісні. Їй аплодували Мексика і Франція, Латинська Америка і Фінляндія, Канада і Корея, США, Польща, Чехія… Вона грала вистави разом з акторами Ньо-Йоркського театру La Mama E.T.C. Серед театрально-режисерських робіт актриси — музичний спектакль «Під сонцем» за участі японського танцівника Тадаші Ендо. Вона — автор біографічних книг «Ой виорю нивку широкую», «Уже так не буде, як є».

Та мало хто знає, через які труднощі, зрадливість, сльози довелося пройти співачці. Багато чого воліє не згадувати, аби не розпалювати колись пережитий біль. «Усе пережите — в мені», — каже Ніна Митрофанівна. Вважає: характер формується до останніх днів життя, бо ніколи достеменно не знаєш, як саме вчиниш в екстремальній ситуації. За що у шкільні роки її несправедливо карав учитель інтернату? Чому не довіряє звукорежисерам? Як склалися стосунки з популярним співаком Арсеном Мірзояном, чоловіком її доньки Антоніни? Про це в ексклюзивному інтерв’ю з лауреатом Державної премії України імені Шевченка, Героєм України, членом Спілки кінематографістів України Ніною Матвієнко.

— Ніно Митрофанівно, зараз часто нарікають на віт­чизняний шоу-бізнес. Як ви, з багаторічним артистичним досвідом, його оцінюєте?

— Ніколи не була у… «бізнесі». 42 роки пропрацювала в державних установах: 21 рік — в академічному хорі імені Верьовки і стільки ж — у Національному оркестрі «Київська камерата». Відколи готую сольні концерти, не можу вникнути і зрозуміти схему того шоу-бізнесу. У ньому так багато «ротів», яких співак годує... Чого тільки варта оплата за оренду концертних залів…

Артист, перш ніж вийти на сцену, стикається з безліччю проблем. Взяти хоча б звукорежисерів. Часто стикаюся зі звукорежисерами з вухами «технарів», які не відчувають мелодії. Не вміють розширювати звук. Сидять і натискають на кнопки. Замість того, щоб готуватися до концерту, по дві години працюю над звуком. Як мене це втомило під час цьогорічних гастролей! На концерті у Запоріжжі музика гуділа так, що люди вуха затуляли. З року в рік одна й та ж апаратура, одні і ті ж халтурники. Рідко зустрічаю команду професійних звукорежисерів.

— Хто з молодих артистів імпонує вам найбільше?

— З багатьма артистами товаришую, поважаю їхню творчість. Усі музичні твори мають право на існування. На кожен музичний рівень знайдеться свій прихильник. І якщо виділю когось одного, то можу образити глядача інших артистів. Бо глядач йде на співака свого рівня.

— Якось ви розповідали: на сторінці Антоніни в соціа­льних мережах прочитали образливі коментарі щодо її прихильності до народної пісні…

— Тоня розхвилювалася. «Не опускайся до рівня стада. На все май свою думку, почуття власної гідності. Співай те, до чого душа лежить, а не так, як комусь хочеться», — сказала я доньці. Народний твір набагато глибше передає почуття, історію людини, нації. Який величальний вінок життю у народних піснях! Колись цілими селами співали. Зараз люди не співають. Оніміли. І коли діти запрошують заспівати своїм батькам на ювілеї, погоджуюсь з радістю. Нещодавно почула: «Хочу зробити татові подарунок, — щоб заспівала йому Ніна Матвієнко». Я була приємно вражена любов’ю доньки до батька. Це дає стимул творити.

— У фільмі «Пропала грамота» ви знімалися з Іваном Миколайчуком. Що най­яскравіше запам’яталося?

 — О, цей невсипущий Іван! Жив ідеями. Його життя «згасло» за лічені місяці. Хворів на рак щитовидної залози. Не стало Івана — і потихеньку почали йти з життя його друзі. Ми без Івана стали «сиротами», втратили захист.

Що запам’яталося? (замислюється). Як Іван придумував сцену в пеклі. У Красногорівці, на Полтавщині, де в 1972-му знімали фільм, Іван знайшов напівзруйновану церкву. Співачка, композитор Галина Менкуш різко щипала струни на бандурі, а Іван бив у бубон. Глухий звук бубна і тривожні звуки бандури створили атмосферу пекла, провалля. Львів’янка Галина Менкуш вперше заспівала у цій стрічці колискову “Гойда, гойда...”. Вона, до речі, єдина в ті роки — жінка-кобзар. Написала музику до вірша поета-шістдесятника Володимира Іванишина «Тернова ружа», присвяченого В’ячеславу Чорноволу.

 Знімали епізод: у степу мчать коні, а Іванові Миколайчуку та Федору Стригуну треба з розгону заскочити в сідло. Хлопці розганялися раз, другий, третій… Ну, ніяк... А ми — тріо «Золоті ключі» (Валентина Ковальська, я і Марічка Миколайчук, дружина Івана) стоїмо і спостерігаємо. Раптом Іван підходить до дружини, дивиться на неї і жартома каже: «Ці відь­мацькі очі не дають мені застрибнути в сідло. Мицю (так лагідно звертався до дружини), може, відійдеш?!». Ми зрозуміли: ці слова нас трьох стосуються. Тільки-но відійшли, Іван раз — і на коні. Потім іронізували над собою: то, мабуть, три відьми із зеленими очима заважали Іванові стрибнути в сідло.

Після зйомок Миколайчук ділив людей на групи і влаштовував пісенні змагання. Ми хотіли потрапити лише в його команду. Марічка, до речі, була жертовною дружиною. Його музою, другом. З усіх доріг Іван приходив, кланявся їй і просив прощення... Маєтків не мали, зате дружнішими були.

— Завдяки електронним деклараціям нещодавно ми мали можливість ознайомитися з матеріальним становищем наших державних службовців-мільярдерів... 

— Рабами ми стали, заложниками влади, численних партій. Ті партії, наче трутні у вулику, чекають, щоб народ їх підгодував. Ми надто довірливі. Спочатку владу обираємо, потім — шкодуємо про свій вибір. Систему управління міняти треба. Нічим і ніким не захищені ні закони, ні Конституція. Хто приходить до влади, той пише закони «під себе», щоб захистити власні інтереси.

— Чому в одному з інтерв’ю ви сказали, що побоюєтеся співати бійцям в АТО?

— Голос не слухається. Тому не їду в АТО. Не розумію цієї вій­ни...

— Ось років зо двадцять заробітчанство тягнеться, і кінця-краю цьому нема. Кажуть: через рік із заробітків нема з чим повертатися, через два — нема чого, а через три — вже нема до кого...

— Знаю чимало трагічних доль, коли жінка працювала за кордоном, чоловік тим часом створив нову сім’ю. Приїхала — а її «місце» зайняте. І навпаки, жінка вийшла заміж за італійця, бо відчула інше ставлення до себе. Мої сестри теж за кордоном у наймах працювали. «Ніно, — казала сестра, — у вихідний я приходила на безлюдний берег океану і кричала, щоб з туги за рідним домом не одуріти». Туди поїхали внутрішньо сильні люди. Слабкий там не витримає. Не сприймаю, до речі, слова «заробітчани». Має негативне забарвлення. Такі люди рук не опускають — від безгрошів’я рятуються.

— Ви виросли у сім’ї, де було 11 дітей. В інтернаті один із вихователів карав вас за найменшу провину. За що так незлюбив, адже легко сходитеся з людьми?

— Ми були у шостому чи сьомому класі (дорослі ж дівчата), а він змушував нас спати в майці, без спідньої білизни. Я соромилася, протестувала. А мої ровесниці підкорялися, бо боялися його. Він мене «за шкірку» — і в куток на коліна. Змушував виконувати найважчу роботу. 

— Ваша донька Антоніна — співачка. Сини — Іван та Андрій — художники, випускники художньої академії. У 33 роки Іван пішов у ченці. Відмовляли сина від цього кроку?

— Ні. Іван (отець Януарій) служив у Бахчисарайському монастирі. Крим відійшов до Росії, почалася війна, і він повернувся додому. Зараз розписує ікони. Пам’ятаю, онука Уляночка (старша донечка Антоніни від першого шлюбу) маленькою казала: “Дядько Іван у Бахчисараї вчиться на Бога”. Зараз їй — 18. Навчається в університеті на економічному факультеті (відділення туризму і готельно-ресторанної справи). 42-річний син Андрій розписує церкви. Сини, на жаль, не одружені.

Найбільша моя радість — десятимісячна онука Ніна, донечка Антоніни та Арсена Мірзояна. Така жвава… Така чутлива дитина... Уляна і Ніна — моя найбільша внутрішня підтримка. 

— Як склалися ваші стосунки з Арсеном?

— З дітьми пощастило. У нашому домі — свобода. Хто має час, той зварить обід. Знали б ви, як Арсен смачно готує. «Мамо, — каже Іван, — що на кухні так смачно пахне?». Мабуть, найбільше полюбляє смакувати страви, приготовлені Арсеном. Його матір — красива, приємна жінка. Тож було йому в кого вдатися. 

— Як Уляна сприйняла Арсена?

— Між ними якнайкращі стосунки. Він для Уляни — авторитет.

— Недавно у «Фейсбуці» Арсен назвав поліцейських, які загинули у Дніпрі від рук вбивці, …«дірявими». Як ви відреагували на такий його вислів?

— Нічого поганого не мав на увазі. Це сленг митців. Дірявими називають недосвідчених співаків, музикантів. Журналісти не знали цього, сприйняли як образу... 

— Коли кепсько на душі, як рятуєтесь?

— Нещодавно в Запоріжжі мене запитали, як звільняюсь від стресів. «Як курка після півня», — жартую. Як саме? Встала, струсила пір’я і пішла…

— Так легко?

— Зовсім це нелегко. Щоб заспокоїтись, мені потрібно три дні побути на самоті. 

— Друзі часто вас зраджували?

— Були такі, що робили все, аби я не змогла заспівати... Думають, я не знаю. Просто ніколи не говорила їм про це. Ще й допомагаю. Все прощаю і минуле від себе відпускаю... Ніколи не показую на людях страждань. Вогник горить доти, доки йому підкладають дрівця. Якщо його підсилювати стражданнями, гіркими спогадами, тоді розгориться, і біль роз’ятриться. Розчиняюся в пісні. Яке щастя, що співаю! Це найбільша нагорода від Бога!