Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Хтось все життя кається за один злочин, а хтось – за сотні злочинств і краплини сумління не відчуває»

Письменник Владислав Івченко – про те, як писати про війну, не побувавши в епіцентрі подій, ненормативну лексику у своєму оповіданні, свободу слова та журналістську спільноту в Україні.

У львівському кіномистецькому центрі «Дзиґа» закінчився фестиваль літературних читань, серед гостей якого — письменники з України, Польщі, Словаччини, Чехії, Іспанії... На зустріч з читачами приїхав і Владислав Івченко зі Сум, автор двотомника «2014», якого у конкурсі «ЛітАкцент року-2015» (номінація «Проза») визнано найкращим твором. Роман про криваві події на Майдані (том перший — «Майдан») і сьогодення в зоні АТО («Війна») викликав у читачів жваве обговорення. А неординарне мовлення і стиль в оповіданнях «Мій дід» та «Внутрішній кролик», прочитані автором, читачів… спантеличили. Чому? Про це — у відвертій розмові з Владиславом Івченком.

- Пане Владиславе, твір «2014» називають романом-панорамою. Ви, наскільки я знаю, активної участі у подіях на Майдані не брали, в АТО не воювали. Як вдалося достовірно відтворити події з достовірними фактами та подробицями?

- Я і в думках не припускав видавати двотомник. Писав оповідання про Революцію гідності. Участі в ній не брав, але їздив туди. Коли історій назбиралося багато, зрозумів: їх можна об’єднати в роман. Так виникла книга під назвою «Майдан». Подібна історія і з другим томом «Війна». Звідки черпав інформацію? Розмовляв з очевидцями, в Інтернеті багато відео. Моя «епопея не без іронії» — не про війну, а про людей під час війни. Намагаюся писати так, щоб у моїх персонажів у житті знаходились прототипи. Люди часом телефонують: «Владиславе, ви, мабуть, писали про мого знайомого. Дуже точно його характер описали». У соцмережах навіть бійці пишуть, що військові події я відтворив із максимальною достовірністю. Це для мене — найвищий комплімент.

- Ваша перша книга — «Івченко об’єднує Україну». Правда, що її не розкупили?

- У книзі — половина оповідань українською мовою, половина — російською. До кожного придумав рубрику, віршовані рядки (хоча віршів раніше не писав) і намалював сюжетні картинки (хоча малювати не вмію). І пішов по видавництвах. «Ти хто такий?! — питали. — Івченко? Вперше чуємо…». А коли сказав, що приніс збірку оповідань, ще й напівросійською, напівукраїнською, то дивилися мало не як на шаленого... «Забудь про оповідання — роман напиши», — радили. Книгу «Івченко об’єднує Україну» я видав власним коштом. Надіслав анонс на всі літературні сайти. Подумки уявляв себе на вершині слави. Навіть картонних коробок накупив, щоб тиражі надсилати. На книгу отримав, може, п’ять-шість замовлень. Понад 80 відсотків примірників так і залишилося вдома. Яке тоді розчарування я пережив… 

- Як переборювали його?

- До розпачу не дійшло. Це було для мене своєрідною психотерапією. Але для себе вирішив: більше «самвидавом» займатися не буду. Продовжував писати. Морально підтримували друзі. Поволі і читачі з’явилися... Моя історія — повчальна для письменників-початківців. Якщо йдеш «у письменники» заради слави і великих статків, краще зміни професію. Тут великих грошей не заробиш. 

- У «Внутрішньому кролику», що увійде до майбутньої книги, описуєте стосунки між керівництвом і підлеглими міліціонерами, як з людини жорстоко вибивали зізнання у вбивстві. Діалоги пересипані ненормативною лексикою. Не боялися, що далеко не всі читачі сприймуть таке мовлення?

- Приходжу якось в університет на зустріч зі студентами. Зустрічає мене староста курсу: «Я чула, ви полюбляєте нецензурно лаятись, то в нас — не можна». «Не хвилюйтесь, — заспокоюю студентку, — нецензурних слів не вживаю».

В оповіданні справді багато ненормативної лексики. Та я хіба щось вигадав?! Чому маю прикрашати правду?! У житті хіба інакше?! Лайливі слова чуємо мало не щодня — і спокійно до цього ставимося, правда ж?! Замінити ненормативну лексику на «нормативну» лайку або на літературну мову, вважаю, просто тупо. З повагою ставлюся до чужих думок, але писатиму так, як вважаю за потрібне.

- Сюжет ще одного оповідання — «Мій дід» — має два варіанти. На початку Другої світової війни дід служив в НКВС, розстріляв у потилицю 283 людини. У першому варіанті твору — дід прожив коротке життя. До нього приходили його жертви. Нічого не говорили, стояли й дивилися. І психіка діда не витримала — стався нервовий зрив… «Знаєте, що ввечері відчуває людина, яка вдень вбила 70 людей? Пекло»…

Після того ви написали другий варіант оповідання. Той самий дід прожив спокійне життя до глибокої старості: доглядав за садом, співав і грав на баяні… «Знаєте, що ввечері відчуває людина, яка вдень вбила 70 людей? Втому»…

- Твір я назвав родинною сагою про ката, хоч персонаж вигаданий. Незважаючи на те, що письменник Андрій Курков написав добру рецензію на перше оповідання, мене щось муляло. Якимось пафосним воно видалося. Один може все життя каятись, мучитись через свої злочини, — і життя перетвориться на пекло. Інший — за сотні своїх злочинств про каяття й не подумає, краплини сумління не зронить — відчує лише… втому. 

- Наскільки відчуваєте свободу слова як журналіст і письменник?

- Без свободи слова суспільство застигне у своєму розвитку. Мені пощастило: працював у приватній, незалежній від влади газеті. Три роки тому перейшов на «письменницький хліб». Моя робота кардинально відрізнялася від роботи колег, які працювали (і досі працюють) у «комунальній пресі». Мені ніхто не вказував, що можна писати, чого уникати. Чимало наших колег — залежні від цього… 

- Широкого резонансу набуло вбивство відомого журналіста Павла Шеремета. Чи згуртує цей злочин українську журналістську спільноту?

- Даруйте, але в мене є великий сумнів щодо існування журналістської спільноти в Україні. Вбивство Шеремета не залякає українського суспільства, але… Минув тиждень-другий — і про злочин почали забувати… Принаймні мало хто про нього говоритиме, хіба що родичі і друзі.

- Яку книгу представите на цьогорічному Форумі видавців? 

- Роман «Третій фронт» — про війну між українськими і пострадянськими супергероями... А до кінця року світ побачать «Ігри пам’яті». 

Довідка «ВЗ»

Владислав Івченко — журналіст, письменник. Народився 1 грудня 1976 р. Дипломант конкурсу “Коронація слова-2009” за роман «Яскраве життя та надзвичайні пригоди Зоряної Мальви», володар третьої премії «Коронації слова-2011» за роман «Стовп самодержавства, або П’ятнадцять справ Івана Карповича Підіпригори» (у співавторстві з Юрієм Камаєвим), дипломант конкурсу «Коронація слова-2012» за кіносценарій українського вестерну «Одного разу на Дикому Сході». Володар премії гостросюжетної літератури «Золотий пістоль» конкурсу «Коронація слова-2013» за книгу «Найкращий сищик імперії на службі у приватного капіталу». Третя премія «Коронації слова-2014» за роман «Паничі». Переможець конкурсу “Новела по-українськи” за оповідання «Стоїмо!» (2014). Разом з дружиною Вікторією виховують чотиримісячну донечку Мальву.

Схожі новини