Передплата 2024 ВЗ

«Добрий гетьман до рабів не прийде»

Психотерапевт Тереза Гевко – про особливості національного характеру українців.

“Моя хата скраю”, “Лиш би день до вечора”, “Аби шия — ярмо буде”. Ніщо так добре не відображає ментальність українців, як народна мудрість. Чому ми готові зносити кривду і мовчати на несправедливість? Чому одній із найбільш віруючих націй Європи збудувати сильну державу віра не допомагає? Чому постійно наступаємо на одні й ті самі граблі, не можемо подолати корупцію і щиро віримо, що “добре там, де нас нема”? Про особливості національного характеру “ВЗ” розпитував психолога, психотерапевта Терезу Гевко (на фото).

 - Мойсей 40 років водив євреїв по пустелі. Знав, що збудувати свою державу зможуть тільки ті, що народилися на волі. З українцями та сама історія?

- Радянське виховання вкоренило у моєму поколінні рабську психологію. Коли я у черзі, а хтось іде поза чергою, не зроблю зауваження. Страждаю від того, обурююся, але це — прихована злість. В Івана Франка у пролозі до поеми “Мойсей” зустріла таку фразу: “Народе мій, замучений, розбитий, невже повік уділом буде твоїм укрита злість, облудлива покірність?”. Вхопилася за ту укриту злість і почала її досліджувати. 

Свого часу чеський президент Вацлав Гавел казав: “Краще п’ять років помилок, ніж 50 — саботажу”. Він давав дорогу молодим, сміливим, але водночас компетентним, з доброю освітою.

Старші думають, що вони багато знають і, буває, ламають життя молодим. У колективі обурюються: “Таке молоде, а таке зухвале. Тільки прийшло, а вже щось вимагає”. Мудра старша людина, навпаки, підтримає: “Давай, ти зможеш!”.

- Чому ми такі?..

- Бики? Так, так, ми — воли. Українці — хороші, безпосередні, шляхетні люди. Але завжди думаємо, що є хтось кращий від нас. Українці мріють про доброго гетьмана. Добрий гетьман до рабів не прийде. З терплячими нецікаво, бо вони завжди мовчать.

- Звідки у нас стільки терпіння?

- З небажання брати відповідальність за себе. Чому украї­нець не любить владу? Бо владу він вибрав, але нічого з неї не питає. Влада для нього — пан. Якщо влада робить не те, що йому подобається, починає її критикувати у себе на кухні.

Старше покоління повинно поступитися дорогою молодому поколінню і не нав’язувати йому старих негативних сценаріїв. 

Андрій Круглашов із руху “Чесно” сказав таку фразу: “Не любимо владу, бо не вміємо її використовувати”. Андрій — представник молодого покоління. Такі, як він, повинні навчити нас, старших, ставитися до влади, як до послуги.  

Перед тим, як зайти у кабінет до пересічного чиновника, стукаємо, а побачивши, що той п’є каву, кажемо: “Вибачте, я почекаю!”. Це - вияв неповаги до себе. Ця людина бере зарплату з моїх податків. Маю право вимагати у неї надання якісної послуги. А ми приходимо до чиновника, як до нього додому, а не як до особи, яка працює для громадян. Не вважаємо себе громадянами?

- Це пояснює, чому так важко викоренити корупцію?

- Кожен розуміє, що система в Україні — наскрізь прогнила. Але якщо є можливість запхати дитину на роботу в Службу безпеки чи прокуратуру, батьки нею скористаються. Ми — проти системи, але до того часу, поки нас не підпустять до “корита”. Ми і є та корумпована система. 

Професор Олександр Січ, американець українського походження, який викладає в УКУ, читав у Золочеві лекцію. Його запитали, як українцям подолати корупцію. Відповів: “Корупція сидить у вас самих”. І навів приклад, як купував квитки, щоб їхати до Києва: “Став у чергу до каси, а пані, що переді мною була, каже: “Я і в цій, і в тій черзі стою”. І побігла до сусідньої. Нічого не зрозумів. Коли підійшла моя черга купувати квитки, пані скочила переді мною. Відсунув її вбік. Не біда, що одна пані захотіла схитрувати. Біда, що дві черги розповідали мені, американцеві, що так прийнято, що можна стояти і тут, і там”. Для нього це — нонсенс, а ми до цього звикли. Обурюємося, що у школі наших дітей погано вчать. Але це ми робимо вчителів такими — даруємо їм презентики на День вчителя і 8 березня, доплачуємо, щоб позаймалися з нашими дітьми у позаурочний час. Це би мало нас принижувати, але ми не відчуваємо приниження. Тільки між собою обговорює­мо, у скільки  обійшовся черговий подарунок. Самі робимо і самі то ганьбимо. Давайте не будемо це робити. Підтримаємо маму у класі, яка сказала, що давати грошей не буде, бо вона їх немає. Але її ніхто не підтримає. Вона стане аутсайдером, на яку інші батьки зможуть скинути свою приховану злість.

- Помітила таку особливість: українські жінки, які виїжджають на заробітки, за кордоном розцвітають. Тут могла працювати вчителькою, там — доглядає за старенькими людьми. А виглядає так, наче її підвищили до міністра освіти! Що це за феномен такий?

- Ця жінка відчула свою цінність. За кордоном не прийнято відмовлятися від компліментів, як це часто робимо  ми (“Нова зачіска? Та що ви, я навіть голови не помила!”). Вона зрозуміла, що є цікавою. 

Євген Сверстюк чотири роки тому в одному з інтерв’ю сказав таку фразу: “Ми 22 роки (якщо рахувати від здобуття незалежності) боремося з власною меншовартістю”. Коли нас хвалять — це тягне за собою відповідальність. Якщо приймаємо комплімент, треба йому відповідати. Легше знецінити похвалу, відсунути її.

Наші студенти за кордоном також розцвітають. Думають, що вони геніальні, бо їх усі там хвалять. Їм все вдається, до них приходить успіх. Вони відчувають свою унікальність, а ми тут її глумимо. Вважаємо, щоб бути чистішим, не обов’язково митися. Достатньо когось обгадити. 

Мені треба приїхати із Золочева у Львів, спланувати зустрічі, а ввечері — повернутися додому. О котрій сяду в автобус, не знаю, бо водій їде тоді, коли набирає потрібну кількість пасажирів. Перевізник дбає про економічну вигоду і демонструє неповагу до пасажирів. Але ж пасажир нічого і не вимагає!

- Якщо вірити соціологічним опитуванням, українці — нація віруюча. Віра мала би нам допомагати...

- М’ясник, який робить ковбасу і продає на базарі, робить одну для себе, іншу — на продаж. Подвійні стандарти для нас - норма. 

Подивіться, скільки церков будується при такій бідності населення! Чому не віддати ці гроші на благочинність? Стількох людей війна скалічила. Але ні — у кожному селі має бути по дві церкви. Так, ніби немає де молитися! Бабусі-дідусі економлять на хлібі, але коли священик оголошує збір коштів на будівництво храму у Дніпрі, бо там мало духовності, ті поспішають допомогти. Щоб таця пройшла повз них, а вони на неї нічого не поклали? Такого бути не може. Хоча це церква зараз має пенсіонерам допомагати, бо вони живуть на 1200 гривень у місяць.

Це — зламана шкала цінностей. Зрозумійте правильно: я — за духовність. Але ми не такі духовні, як позиціонуємо себе.

- У нас люблять говорити “все так не буде”.

- А ще у нас люблять говорити: “Аби не гірше”. Зустрічаються знайомі, які давно не бачилися. “Як справи?”. “Як горох при дорозі”. Ці фрази — код, який несемо у собі. Через те темп змін надто повільний.  

- Згідно з опитуванням Центру Разумкова, 67% українців змушені економити на їжі. Тепер зрозуміло, чому деяким політикам вдається на виборах купити голос за пачку гречки.

- Голодними легше маніпулювати. На терени нашої держави прийшло багато нових конфесій, сект. Коли я бідна і мені здається, що світ довкола валиться, а тут приходить людина, яка каже, що допоможе, я їй вірю, хапаюся, як за соломинку. 

Наше завдання у таких складних умовах — зберегти психічне і фізичне здоров’я. Тільки так будуть народжуватися здорові діти, і ми збережемо націю.

- Як це зробити?

- Навіть бідні люди можуть знайти спосіб відновити внутрішні ресурси. Піти у парк чи до лісу, притулитися до дерева...

Але не довіряла би так сліпо статистиці. Українці люблять прибріхувати. Цілі родини живуть на гроші, які їм присилають родичі з-за кордону. Статистика цього не “бачить”. Пенсіо­нери мають грядку, носять квіти продавати на базар. Добре, що даємо собі раду. Але хотілось би, щоб терпець урвався. 

- В українців зі сходу і в українців із заходу - різна ментальність?

- До переселенців у нас є прихована агресія. “Яка нагла! Прийшла до чиновника і кричить, що їй “положено”. Чому нас це злить? Бо ми теж так хочемо, але не дозволяє­мо собі. 

- В одній із наших розмов ви сказали таке: “Українцям треба позичити у поляків гонору, а у москалів — наглості”. 

- Поляк є гоноровим, він це підкреслює. Хто нам не дає поводитись як поляк? Самі собі не дозволяємо. 

Наша проблема полягає у меншовартості. Нас запрошують у кав’ярню, а ми відмовляємося, бо не знаємо, чи достатньо добре одягнені. У такий спосіб визнаємо, що не варті навіть філіжанки кави.

Знайома полетіла у Лондон. Вбрала туфлі під колір сумки, панчохи. Мусила бігом пере­одягатися, бо там так не ходять. Якщо нам подобається гарно вдягатися, Бог з ним. А тут знову - “не попала, не вгадала”! Знову собою не задоволені. На таких простих побутових речах пізнає­ться, наскільки особистість самодостатня.

- А може, українці надто добрі? Через те нас постійно намагалися завоювати.

- Що ви зараз робите? Намагаєтеся перекинути вину за наші невдачі на когось іншого. Елеонора Рузвельт сказала колись таку фразу: “Ніхто не може принизити мене без моєї на те згоди”. Ми дозволяємо, тому нас принижують.

Схожі новини