Говорив «Голосом Америки», відчуваючи у серці голос Тараса

“До Львова приїхав Петро Фединський — людина, яка вперше в історії переклала англійською мовою повний “Кобзар” Тараса Шевченка”, — повідомила мені завідувач кафедри перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка професор Роксолана Зорівчак. Не зустрітися з американським українцем Петром Фединським було б неправильно. Про те, як прийшов до Т. Шевченка чоловік, який усе життя відпрацював на радіо “Голос Америки”, як вибудувати в Україні громадянське суспільство, й розмовляємо з Петром Фединським. 

— Почну зі слів Ліни Костенко: “Життя — це божевільне ралі, Питаю в долі, А що далі?”. Як би ви зреагували на припущення-ствердження рідного класика?

— Залежить, як кому. Життя є чудо. Не знаю, звідки воно береться, куди прямує. Знаю, що маю свою роль — її має кожен з нас. І її треба чесно виконувати. І не зазіхати на більше. Ми визначаємо нашу роль. Вона нам судиться. А ми тоді з неї робимо, що можемо.

Я, народжений американським українцем, не можу бути ефіопцем чи народженим на Гаваях, я мушу бути дитиною емігрантів.

— В яких роках батьки виїхали з України?

— Батько втікав зі Станіславщини (нині Івано-Франківська область. — Б. З.) в серпні 1939-го до Кракова. Із мамою в листопаді побралися. І мама повернулася в село. Тато виграв українську стипендію і студіював у Відні право. Там же закінчив і докторську. У 1946-му мама ще була на селі в Україні, з найстаршим братом. Не хотіла виїжджати. Але… НКВД! Тато поїхав за ними. Зіскочив з поїзда в певному місці — мав карту залізниці. Взяв їх із підробленими документами, сам також був на іншому прізвищі. Поїздом приїхали до Відня. В кабіні з ними сидів енкаведист.

— Як?

— Це феноменальна історія. В Австрії він зізнався, хто він. Але не зрадив нашу сім’ю. Потім — табір біженців в Інсбруку. Там були до 1948-го. Тоді дістали право переїхати до Америки.

— Вас тоді ще не було на світі?

— Ні. Я — з 1951-го. Ще один брат в Інсбруку народився. 

— Ви на зустрічі сказали цікаву фразу: “В американських письменників є вислів: “Минуле не вимерло, воно навіть ще не минуло…”.

— То Фолкнер… Минуле Украї­ни продовжує впливати на моє сьогоднішнє життя. А ще й той факт, що батьки покинули рідну землю. Але всі реалії, пов’язані з минулим, тривають: традиції, почуття відповідальності, любов… Це все залишилося з минулого. І до тієї міри, що дозволяємо, воно нами керує сьогодні.

— Коли говорили про переклад Тараса Шевченка, згадали про Майдан…

— В основі матеріального добробуту, якого багато хто прагне, лежать духовні цінності. Майдан — це було змагання за духовні цінності. Саме вони лежать в основі чесного суспільства, в якому панує верховенство права, справедливості. Це все є необхідні складники матеріального добробуту. 

— Вони будуть превалювати колись в Україні?

— Не знаю. Нині є змагання тих, що при кориті, вони намагаються цим цінностям запобігти.

— Що тоді народові робити?

— Продовжувати. Зміни, які прийдуть, будуть не згори, а знизу. На Шевченківській конференції у Київському національному університеті імені Т. Шевченка на пленарній сесії я мав доповідь про Шевченка через Огайо. На Майдан люди вийшли як на революцію. Я питаю: чого бажає революція? Миру, спокою, кінця революції. Штат Огайо був заснований 48-ма офіцерами і генералами американської революції. Саме такими є мирні заможні суспільні цінності, які лежать в основі матеріального добра. Вони є невловимі, але існують: ідеї волонтерів, ідея права, справедливості. А в Україні нема нині справедливості.

 Джон Вашингтон спочатку був президентом товариства імені Цінціната — древньоримського диктатора, якому народ дав право зробити порядок. Цінцінат зробив усе, що треба, за 15 днів. І повернувся на свою фірму. І таким чином довів, що найвище звання в суспільстві — не диктатор, не чиновник, а громадянин. 

 Громадянське суспільство — це фундамент. Якщо воно свідоме, то ставить речі на свої місця. Адже кожен є один. А в єдності — сила народу. Саме так воно вибудовувалося у штаті Огайо. Громадяни мусять один про одного дбати. Мусить зрости волонтерський дух. Уряд цього не може зробити. 

— Але може посприяти?

— Може, якщо пошанує верховенство права, незалежні суди. Має бути якомога менше корумповане суспільство. Корупція є всюди. Але в Огайо вона зведена до мінімуму. Що таке громадянське суспільство? Прибирай за собою, дозволяй пішоходам спокійно переходити вулицю, терпляче чекай у черзі, якщо вона є, допомагай бідним, покаліченим, знедоленим. 

— Якби ви в 2010 році, перебуваючи в Москві, не пройшли повз пам’ятник Тарасові Шевченку і не відчули, що мусите перекласти англійською весь “Кобзар”, — ми б не мали першого в історії повного англомовного “Кобзаря”, який побачив світ 2013 року… Що тоді відчували: щось у вашому серці розбудилося?

— Відчув щось таке… дуже виразно. Як відчувають любов. Серце потерпло, гріло. Було дуже миле почуття. Я відразу ж поспішив до квартири, бо зрозумів: мушу перекладати. Вий­няв ноутбук і почав працювати.

— Ви вже були знайомі з “Кобзарем”?

— Звичайно. Я почав його читати у 2008 році. Як приїхав до Москви, то спочатку жив на тимчасовому місці — у квартирі “Голосу Америки”. П’ять хвилин пішки — і тут же “Українська книга” на Арбаті. Володимир Мельниченко видав книжку “Тарас Шевченко: моє перебування в Москві”. Постав переді мною Шевченко як жива людина, я був вражений.

 Тоді побував у Шевченковому музеї в Києві, відвідав Оренбург, прочитав не раз “Кобзар” і знайшов навіть значення кожного слова. Там є сотні слів, яких не знав, — наприклад, “обух” чи “кичка”. “Кичка” — це прокладка, що на запрягу коня кладуть, щоб йому шкіру не терло. Чи — “доброзиждучий” — зі старослов’янського. Я зрозумів, те, що Шевченко писав у ХІХ столітті, я продовжу описувати в ХХІ. Про це все описую в англомовному вступі.

— Яка освіта у вас?

— Спочатку вивчив в університеті штату Огайо — Боулінгрін німецьку мову. Маю дві спеціалізації — і ще й природознавство. Там же вивчив. 

— Обидві спеціалізації вивчали паралельно?

— Так. Тоді вчителював у Клівленді — вчив у школі природознавство дітлахів з іншим кольором шкіри. Два роки. Потім 1,5 року в міському управлінні працював. 

— Ким?

— Бюрократом. Там існувала федеральна програма з розподілу соціальних пільг. То я був задіяний. Тиждень пропрацював — і побачив рекламу в “Голосі Америки”.

— Вас покликали туди?

— Так, але 1,5 року минуло від часу подачі заяви, чи заявки, до початку праці. Це було 1978 року.

— Скільки ви на “Голосі Америки” відговорили?

— Тридцять чотири з половиною роки.

— Що відчували, коли “тріснув” Радянський Союз? 

— Пригадую 24 серпня 1991 року, я його ніколи не забуду. Тоді Україна проголосила свою незалежність. Я — за кермом, стою біля світлофора, у передмісті Вашингтона. Червоне світло… Серпень… Вікно відкрите. Слухаю новини по радіо. І чую, Україна проголосила незалежність. Я мимоволі крикнув: “Ура!” і кулаком через відчинене вікно помахав… 

— Коли вперше приїхали до України?

— Перший раз — у 1969 році. Коли закінчив середню школу, і ми з татом поїхали. 

— Як сприйняли батьківську землю?

— Було кілька моментів. Перший: для мене все видавалося, що Україна гарна… У Києві, у готелі “Дніпро”, ми зайшли в ресторан поїсти, і тато, який писав німецькою дисертацію, знав й інші мови, замовив вечерю — звернувся до офіціантки по-українськи. Та почала лаятися: чому українською? Я страшенно здивувався: як це — не можна в столиці України говорити по-українськи? 

Я повернувся до Америки і вирішив, що буду говорити по-українськи з усіма, якщо навіть хтось знає лише півтора слова по-українськи. І таким чином навчився. І я зрозумів, що це було рішення вільної американської людини, — бо я мав право це робити, ніхто не ставав мені на заваді, на перешкоді. В результаті підівчив мову і дістав працю в “Голосі Америки”. Читав водночас і правозахисну літературу. 

Пригадую 1970 рік. Був тоді виховником у пластовому таборі біля Клівленда. Я, Христина Городинська, Борис Лончина (згодом греко-католицький єпископ) — ми читали і милувались українським словом. І тоді — три моменти з тієї поїздки. Стояв на пероні радянський локомотив. Двигуни гурчать. А на локомотиві — серп і молот. А так не має бути. Я, отже, зіткнувся, таким чином, із росіянами. Було так, а не інакше. 

— І що відчули-зрозуміли?

— Що радянська система — нерентабельна. Горбачов розумів це. Але він був ідеалістом, його ідеалом був комуніст. Він думав, як буде гласність, то все буде в порядку. Але Горбачов не врахував відцентрові сили патріотизму литовців, узбеків, українців… І вони використали гласність не на користь комуністичних ідеалів, а на благо своїх народів.

— Бо він вірив у комунізм, а інші — у щось інше…

— У самій основі комунізму є заряджений сталінізм. Комунізм залежний від ідеалу, що всі будуть чесні. Але ж є люди різні — і ті, які вбивають, крадуть. Врешті, це притаманно самій людській природі. То що виходило: Сталін неминуче візьме верх і всіх поневолить. Тож система мусить бути так побудована, що має бути противага цим від’ємним прикметам людини.

— Дехто проводив паралель: комунізм тотожний певною мірою релігійному вихованню: мовляв, і одні, і другі — і комуністи, і християни — мали би жити чесно, рівноправно і т. ін.

— Що стосується релігії, то є й люди, які просто позують як християни. А скільки лиха створено в “рамках Христа”. Радикали теж часом вдаються до певних акцій — нібито в “ім’я Боже”. Є основна проблема: крайні сили християнства, індуїзму, мусульманства хочуть до неба — бути вічними. І заради того готові навіть вбивати. Як будуть плекати поверхневі цінності, — ніби попадуть в небо. Але це — обман.

— Пане Петре, вам би виступити перед народними депутатами Верховної Ради України.

— А вони не зміняться. Я вже про це говорив у своїх виступах. Наводжу приклад з поезії Шевченка: а) “Москалева криниця”. Максим — волонтер; б) “Відьма”. Відьма опікується всіма каліками, ангел над нею витає; в) “Іноді старий…”. Веселий, бо вирішив допомогти іншим. 

Це все ґрунтується на Біблії. І це є суть християнства. Виступав я і на філологічному факультеті.