Професор Роксолана Зорівчак: «Часто згадую Нігояна, який читав на Майдані уривок із «Кавказу»

Нещодавно завідувачка кафедри перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка, засновниця англомовної Шевченкіани професор Роксолана Зорівчак за свою багаторічну подвижницьку діяльність була нагороджена орденом Княгині Ольги. Вона  —  відомий перекладач, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження українського художнього слова до англомовного світу. 

Про життя наукове і не тільки розмовляємо з Роксоланою Петрівною в оточенні сотень книг її домашньої бібліотеки. 

 —  Роксолано Петрівно, у вашому здобуткові понад 900 праць з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики. Це результат особливого напруження чи щоденної наукової праці?

 —  Праць у мене знач­но більше  —  десь близько 1200. Як почали користуватися комп’ютерами, це десь 1997 року, то легше стало працювати. Думок було багато, ще відтоді,  коли не все можна було публікувати. А тепер цей матеріал придався. Крім того, я звикла жити без вихідних  —  без субот, неділь.

 —  Коли ви читаєте у матеріа­лах: “Р. П. Зорівчак  —  видатний науковець, перекладознавець, досвідчений педагог,  —  належить до тих особистостей, які творять образ та історію Львівського національного університету імені І. Франка в загальноукраїнському та міжнародному контексті”,  —  що при цьому думаєте?

 —  Що треба ще дуже багато зробити. З одного боку, приємно, що є цей перелік, а з іншого  —  часом гнітить, бо відчуваю, що можна було зробити знач­но більше. Не знаю, чи зможу ще щось зробити на 81-му році тяжкого життя. Планувати було б несерйозно.

— Ліна Костенко якось геніально сказала: “Народи помирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирають мову”. Як вважаєте, Україна вже не зазнає спроб знищення, зневаження української мови?

 —  Заспокоюватися ніколи не можна. На Заході з’явилася теорія так званої мовної справедливості, за якою глобалізований світ заслуговує на одну мову — англійську. Наші науковці не суперечать цій жахливій теорії, вбивчій для будь-якої національної гідності... 

 —  Як сприймають в англомовному світі українську літературу, зокрема творчість Тараса Шевченка, Івана Франка?

 —  Назагал  —  сприймають! Але їхні твори непросто віднайти, бо на Заході літературу сприймають дуже відносно. Смаки літературні, зокрема в поезії, там дивні. Остання війна, напад на нас, спричинив певний інтерес до культури Украї­ни. Помітне зацікавлення поезією Шевченка, Франка, Лесі Українки. Але, на жаль, не розповсюджується поезія Василя Симоненка, Василя Стуса, які теж заслуговують на широке визнання.

 —  Сенека казав: “Хочеш жити для себе  —  живи для інших”. Можете розшифрувати?

 —  Саме в тому  —  “жити для іншого” — є найбільше задоволення. Християнська заповідь не цілком точна. Бо ближнього треба більше любити, аніж себе самого.

 —  Як би ви відповіли на запитання студентів  —  “Що таке духовність?”. 

 —  Це щось глибше і постійніше, що повинно бути в кожній людині. Але прагматичний світ позбавляє багатьох людей цього явища.

 —  Це добре, що нинішній світ глобалізується?

 —  Це небезпечна річ. Втрачається головне — національне, людське обличчя. Всі стають гвинтиками. Цей процес іде. Може, він незворотний. А може, щось його зупинить. Поляки, чехи якось протистоять, прагнуть заявити світові про себе... Майже повна відмова від німецької мови, французької знижує інтелектуальний рівень інтелігенції в Україні.

 —  Чи важко вам було добитися, щоб кафедра носила ім’я Григорія Кочура?

 —  Ні. Я висловила таке прохання тодішньому ректорові Іванові Вакарчуку. Він поставив це питання на Вченій раді університету  —  і найменших труднощів не було… Карлейль свого часу висловив думку, що кожна нація, окрім загальної культури, повинна мати своїх національних героїв, поетів. У приміщеннях кафедри є портрет Григорія Кочура  —  в чотирьох кімнатах. І, дивлячись у його мудрі лагідні очі, я часто розв’язую ті чи інші складні кафедральні проблеми. 

 —  Як вдалося професорові Юрію Жлуктенку загітувати вас покинути історію германських мов і зацікавити перекладацтвом?

 —  Я завжди цікавилася проблематикою рідної мови. А під впливом професора Богдана Задорожного  почала досліджувати історію готської мови. Після розмови з Юрієм Олексійовичем Жлуктенком вже не сіла за германські тексти. Десь через півтора місяця я сказала дорогому Богданові Задорожному, що не буду займатися історією германських мов. 

 —  “Доба Зерова  —  це особливий час української культури, де боротьба і праця тісно переплелись”,  —  пишете. А як би нинішню добу назвали?

 —  Нинішня доба не є особливо корисний час для нашої культури.  Хоча б із-за дивовижної фінансової скрути, в яку поставлена інтелігенція... Найбільше згадую Нігояна, який читав на Майдані уривок із Шевченкового “Кавказу”. Якби так декламували і Тараса Шевченка, і Василя Симоненка, то, можливо, було б більше користі, аніж від постійних криків “Слава!”  —  стосовно тих, хто на це не заслужив. 

 —  За Томасом Манном, “мова  —  людська відповідальність за свій народ, за збереження його індивідуа­льних рис перед лицем людства”. Погоджуєтесь? Нам, українцям, вдасться зберегти свої національні риси?

— Вірю, що глибинка народна їх, ці риси, збереже. А ось чи так звана верхівка, яка миготить по телевізору, та й чи вона їх мала,  —  сумнівно.

 —  Як пройнявся україністикою Вільям Ричард Морфілл,    який став першим україністом англомовного світу?

 —  Він спочатку зупинився на русистиці! Ще коли навчався у середній школі, вчитель подарував йому підручник з російської мови. Він зацікавився кирилицею. Потім став адептом російської мови, поширивши згодом свої зацікавлення на інші  —  слов’янські. Із здивуванням відкрив для себе українську  —  рівень культури, фольклору. Але зрозумів, що вона не має жодних прав. Почав її глибше вивчати. Було йому це непросто, бо не було українсько-англійських словників. Згодом присвятив свої праці Польщі і Росії. Але вперше впровадив в енциклопедії англомовні гасла про Україну та інші слов’янські країни. Є окремі в нього книжки про слов’янську літературу, де значне місце відведено Україні. Прийшов до України як науковець  —  через доступ до слов’янських мов. 

 —  Ви  —  засновниця англомовної Шевченкіани як окремої дослідної галузі. Довгий шлях був до того?

 —  Історія триває довго. А у фундаментальній бібліотеці університету біля прізвища Олеся Гончара я знайшла прізвище Андрія Гончаренка. Зацікавилась. Дізналася, зокрема, про перший переклад Шевченка англійською. І виступила на конференції у музеї Шевченка в Києві. Там був присутній Федір Сарана, який мене й запросив до праці над енциклопедичним виданням про Шевченка.

Більшість перекладів належали Олександрові Жовніру. Але через певні обставини він цих праць не написав. І більшість цих статей мені перейшло. Синові тоді майже два роки було  —  умови для роботи не дуже сприятливі. І я якось занурилась у ту Шевченкіану. Було дуже складно, декого не можна було згадувати. І це все створювало дуже цікаву атмосферу для досліджень. Статті про Шевченка подавала. При захисті кандидатської мала неприємність, що писала про Меннінга, ще декого, без кого не уявляла собі англійської Шевченкіани. А вже тепер у шостому томі Шевченківської енциклопедії англомовна Шевченкіана представлена досить достойно. 

 —  Що привело до Шевченка Віру Річ  —  англійську поетесу, літературознавця, перекладача, журналіста?

 —  Дуже багато спілкувались ми з нею. Я знаю добре  —  любов її привела до Шевченка.

 —  ?..

 —  Вона була закохана в українця. І, зрозуміло, що до нього стежка  —  українська мова. Покинула Оксфорд, перейшла до Лондона і почала вивчати українську. Загадка: перший її переклад  —  надзвичайно складний “Пролог” до поеми І. Франка “Мойсей”. Переклала згодом 51 українського автора… Була людиною непрагматичною. Була англійкою  —  в благородному розумінні цього слова. Прекрасно знала історію Лондона, пізнавала світ… Мала велике задоволення приїжджати до нас на кафедру. Ганна Косів присвятила свою дисертацію творчості Віри Річ… Хоча захист відбувався у Києві. Бо ми у Львові не маємо двох докторів перекладознавства  —  тільки я. А треба двох, щоб відкрити раду із захисту. 

— Чого я вас ще не запитав, а ви би хотіли про це поговорити?

 —  Щоб нам більше можна було вибирати собі студентів, яких хотіли б навчати, і щоб українські філологи нарешті усвідомили, що українська література складається з оригінальної і перекладної. Тоді б українські філологи знали повний курс української літератури.

Як, скажімо, розуміти “Смерть Каїна” Івана Франка без детального ознайомлення з його перекладом Байронового “Каїна”? Або, скажімо, творчість Михайла Старицького. Він переклав “Гамлета”, і цей переклад мав значний вплив на його творчість. І багато-багато інших.