«Чоловік сказав: «Двох Синюток в одній раді не буде!»

Пані Наталя, дружина голови Львівської ОДА Олега Синютки, — надзвичайно енергійна жінка. П’ємо каву у львівському кафе. Вона багато і дотепно жартує. Обізнана у болючих проблемах Львівщини: говорить про дороги, проблеми малих сіл і містечок. А ще встигає давати раду із двома малими дітьми, викладає у вузі і пише дисертацію…

Коли вісім років тому міський голова Андрій Садовий запросив на роботу до Львова нікому тоді не відомого Олега Синютку, разом із ним з Івано-Франківська переїхала його дружина Наталя із двомісячною донечкою Іринкою. Олег Синютка занурився у роботу - спочатку очолював департамент економічної політики, потім став першим заступником мера. А тягар господарських проблем взяла на себе його дружина. Фактично її вирвали з корінням із рідного дому і “пересадили у львівську землю”…

- Пані Наталю, мабуть, це для вас був великий стрес?

 - Я стресостійка. Як колишній податківець характер маю витривалий. Тоді жартувала: «Я - дружина декабриста». Бо ж сніг був на вулиці, холоднеча… З дитиною допомагала тітка чоловіка, яка живе у Львові. Ми попросили, щоб вона хоча б раз-два на тиждень на годину приходила погуляти з малою. Жили неподалік басейну на площі Петрушевича, за той час я поплаваю і прибігаю назад. Фактично весь час була сама з дитиною. Так крутилася, що схудла на два розміри одягу. Це велике навантаження — тата-мами нема, треба все встигнути, приготувати, прибрати. Чоловік “живе на роботі” - йде на восьму ранку, приходить о дванадцятій ночі... Було важко, але... Після податкової, де нас постійно ущемляли і добре загартували, це був... курорт! Просто вдома інші турботи.

- Де замешкали?

- Орендували двокімнатну квартиру на вулиці Льва Толстого. Весь час вирішували - залишає­мося у Львові чи ні. Коли вирішили залишитися, постало питання житла. Уже народився Андрійчик. Як згадаю те їжд­ження з Франківська до Львова із важкими сумками! 4,5 року їздили! Бо у львівській квартирі не було де складати речі. Мінявся сезон - треба було відвозити речі у Франківськ, привозити нові. Тож придбали трикімнатну квартиру. Олег не хоче будинку, бо з ним багато проблем. Я не те що дуже хочу будинок… Але кажу чоловікові, якщо в нас є план придбати будинок, треба визначатися зараз, а не відкладати, коли нам буде по 60 років і будемо на пенсії по цеглині дачу будувати (сміється. - Авт.). Він все, що стосується роботи, вирішує швидко, а що стосується дому - усі рішення перекладає на мене. У нас в сім’ї діє принцип «ініціатива карається». Тож усі ці проблеми вирішувала би я. Але я взагалі міська людина, і у мене будинок асоціюється із добиранням за місто, але ж діти малі...

 - У місті теж можна купити будинок...

 - У місті, м’яко кажучи, дуже недешево вийде. Розумію, про нас кажуть, що ми олігархи. Але до олігархічного стану нам ще дуже далеко…

 - Як адаптувалися у Львові?

- Бракувало спілкування. Звикла на роботі багато спілкуватися. У скверику гуляли мами з дітьми, але усі були такі “зелененькі”, по 20-ть років. Мені не були цікаві їхні проблеми. Загалом швидко звикла до Львова. Львів завжди любила. Приїжджала сюди ще в юності, були хороші спогади.

 - Хто став вашою першою подругою у Львові? Можливо, дружина Андрія Садового, пані Катерина?

 - Почала малу водити на танці, з мамами познайомилася, чоловік познайомив із дружинами колег... З Катериною також товаришуємо, каву п’ємо, спілкуємося. Вона дуже компанійська. Але ви ж розумієте, у жінки п’ятеро дітей! На той момент, як ми приїхали, в неї було троє, у мене — одне. Потім ми «змагалися»: у них четверте, у нас друге. Вони однозначно перемогли... Нещодавно пили каву із Катериною. Розмови у нас переважно жіночі: що твої малі роблять, як там діти у школі...

 - І як там діти у школі? Вчителі поблажливо ставляться до дітей губернатора?

 - У нашій школі більшість “чиїсь” діти. Вчителька Ірини зайняла правильну позицію — у неї всі діти однакові, в рівних умовах. Змагайтеся, діти, знаннями. Це “звичайна” школа, №53. Не можу сказати, що моїй дитині надають перевагу. Кажу доньці: «Хочеш мати 12 балів, маєш бути на голову вища від усіх. Щоб ніхто не запідозрив, що тобі щось «подарували». Донька зараз подорослішала і хоче бути відмінницею.

 Це наш із чоловіком принцип: дитина має йти в державну школу і вчитися нарівні з усіма. Не треба створювати їй тепличних умов. Маємо друзів, які віддавали дитину у приватну школу. Але після четвертого класу перевели у звичайну, бо побачили, що дитина “не тягне” програму. І я, і чоловік дуже добре вчилися. Тож як наші діти можуть вчитися погано? Освіта — той соціальний рівень, який цінується в усьому світі. Мій чоловік до того рівня, до якого дістався, йшов сам. І завдяки тому, що добре вчився. Йому зараз так важко! Його посада - не той шматок хліба з маслом і медом, якому треба заздрити. Величезна відповідальність. Дуже багато здоров’я і енергії залишає на роботі. Я знаю. Свого часу працювала не менше. Скільки я собі з’їла здоров’я!

 - Коли у вас народилася друга дитина, брали помічницю?

- Так, нам шість років допомагає одна жінка. Працює 3-4 години, ходить гуляти з дітьми. Одне хоче спати — інше стрибати. Спробуй поєднай двох таких...

 - Ви провели вдома вісім років і наразі пішли працювати…

 - Торік пішла викладати фінанси і кредит на кафедру фінансів у Львівську політехніку. Я податківець, але мій фах “Фінанси і кредит”. Рішення про роботу приймали разом. Спочатку Олег був проти: “Тобі чогось бракує?». Звичайно, бракує - роботи, самореалізації! Усі мої колежанки дивувалися, чого так довго сиджу вдома. Крім того, у 2012 - 2013-му здала кандидатські мінімуми. Думаю, навесні захищу дисертацію. Її тема - “Формування та імплементація муніципальних боргових запозичень”. Пам’ятаєте, місто Львів свого часу позичало гроші, випускало облігації? Аналізую таку політику в усій Україні. Наприклад, у Києві ці муніципальні боргові запозичення виявилися неефективні. У Львові — навпаки. Порівняно з Києвом Львів має чудову фінансову позицію.

 - Не сумуєте за податковою?

 - У суспільстві побутує думка, що робота в податковій — “халява”. Але треба спочатку спробувати того хліба, а тоді їх клясти. Я той хліб їла дев’ять років. Там дуже важко працювати (якщо хочеш досягти результату). Ставлять високі вимоги, але умов немає — нормальної техніки, забезпечення, паперу, конвертів, які постійно вижебруєш у платників податків. Усім здається, що в податковій усі корумповані. Але реально там дві третини нормальних, адекватних людей. Зараз у податковій починаються чергові пертурбації (спілкуюся зі своїми дівчатами). Почали звільняти усіх начальників відділів, які працювали при Клименкові, — про всяк випадок (Олександр Клименко — міністр доходів і зборів за президентства Януковича. - Авт.). А те, що тим 50-річним людям нема куди дітися, нікого не хвилює. Так завжди є — б’ють тих, хто працює…

- З чоловіком зовсім не сваритеся?

 - Олег такий, що з ним не посваришся. Він просто мовчить. Я колись, ще на початках, пробувала йому щось сказати - раз, другий. На третій раз кажу: «Ти що, не чуєш, що я тобі говорю?». А він: “Я ж мудрий…”. І об цю позицію розбиваються всі мої емоції.

Ми з чоловіком часто обмінюємося сарказмами, підколками. Такий собі інтелектуальний теніс. Він - мені, я - йому. В нього і мама така. Теж Левиця, як і я. Жорстка, і досі дозволяє собі його повиховувати. Він вихований в атмосфері поваги до матері. Тож поблажливо ставиться до її зауважень (до речі, до батьків звертається на «ви»). Він для батьків — гордість. Коли його запросили до Львова на роботу, у селі говорили, що це батьки йому організували таку протекцію. Хоча це смішно - що можуть зробити батьки-пенсіо­нери зі села на Тернопільщині? Його мама, коли їй таке кажуть, відповідає: «Так, ми його прилаштували у Львові. А тепер збираємо гроші на посаду міністра!».

 - Ви хороша невістка?

- Оскільки живемо окремо від свекрухи, то в нас хороші стосунки (сміється. - Авт.). Ми їм пропонували перебратися ближче, але вони не хочуть. Були вчителями у школі, люди їх знають, у тій громаді почуваються комфортно. Кажуть, не уявляємо, що переїдемо кудись. Людям не по 30 років, коли можна безболісно адаптуватися до нового середовища. Вони сюди приїжджають, ми туди приїжджаємо, провідуємо. Свекор до мене добре ставиться. Він теж любить жартувати, як і Олег Михайлович…

- Десь читала, що Олег Михайлович якось особливо романтично запропонував вам руку і серце…

- До одруження ми були знайомі більше трьох років. Це відома історія: він побачив, як я на телебаченні розповідаю про податкову реформу (тоді працювала заступником начальника податкової інспекції в Івано-Франківську). Після ефіру зателефонував і запросив на каву, аби висловити незгоду з деякими моїми висловлюваннями. Згодом почали зустрічатися. А освідчився справді романтично - запросив у круїз і запропонував руку і серце на кораблі посеред океану. Тоді шиконув, хоча ця поїздка була явно йому не по кишені. Я ж фінансист, бачила, що скільки кош­тувало…

- Зараз дарує квіти, подарунки?

- Так, дарує! Раз у рік на день народження (сміється. - Авт.). Або на 8 Березня… У нас була річниця одруження - ми навіть не святкували. День народ­ження у мене був на другий день після відкриття пам’ятника Шептицькому. Тому мій день народження «пройшов непоміченим». Напевно, аж такої романтичності у стосунках немає. Ну, десь там на курорті можемо повечеряти. Все решта - бігом, бігом... Шкода. Неправильно, але це час такий. У нього був день народження - 45 років (до речі, на День святого Валентина), то він цілий вечір провів на урочистих заходах у театрі. Лише об 11-й вечора вдома відкрили пляшку вина. Раніше його день народження був святом.

Він — трудоголік. Може, потім знову буде більше часу? Ми з чоловіком вирахували, що середній термін губернаторства на Львівщині - 9 місяців… Реально нам на спілкування залишається годинка-дві у неділю, коли разом виходимо на каву. Потім він знову кудись поспішає, залишає мені машину: “Їдь, а я вже сам поїду”. А діти вже підросли до того часу, що їм потрібен батько. Тато — це недосяжна перспектива, і вони хочуть з ним спілкуватися.

 Коли є час, чоловік любить з Андрійчиком у вітальні грати у футбол. Одного разу малий добряче вдарив по м’ячу, одним попаданням розвалив вазу. Розплакався: «Мамо, я тобі віддам гроші за вазу!». Має заначку, де збирає гроші. Я кажу: «Ні, виростеш, заробиш свої, і купиш мені нову вазу» (сміється. - Авт.).

- Виховуєте дітей у дусі фінансової грамотності?

- Вважаю, це нормально. Не треба робити з грошей трагедії, як багато батьків роблять. Фінанси - одна зі сторін людського буття. Навіщо це приховувати? Малий збирає по гривні, по десять. Йому це подобається. Одного разу розклав гроші: «Дивись, мамо, у мене банк. Щось у мене купуй». Я кажу: «У банку не купують». Але розклав усе покупюрно, правильно розвернув усі купюри.

Андрійчик нещодавно видав: усі свої заощадження поклав у гаманець і з усіма грошима пішов «перший раз у перший клас». Я того не знала. Приход­жу в школу, він тягне мене в їдальню купити булку. Відкриває гаманець, а він набитий грішми! Там було десь декілька сотень гривень. Мамоньки мої! І розраховується за ту булку. Вдома я запитала: «Андрійчику, навіщо стільки грошей?». А він у сльози: «Мамо, а якщо не вистачить?». Дитина переживає, що може забракнути грошей. Я тоді пояснила, що скільки приблизно коштує: 10 гривень сніданок, обід - 16 з копійками. Чоловікові кажу: уявляєш, хтось би побачив, сказав би: у цих олігархів навіть мала дитина ходить із набитим гаманцем! (Сміється. - Авт.).

Мене мама теж так виховувала. Вона також фінансист. За шкільні оцінки мені не платила, я була відмінниця. Але щоб стимулювати до миття посуду, прибирання, давала символічну суму. Коли я хотіла купити якусь дурницю, вона завжди питала: навіщо вона тобі? Так виховую і свою Іринку. Спочатку я купувала все, що вона хотіла. Але коли вдома назбиралася маса непотребу, почала її обмежувати. Пропоную альтернативу: давай замість цієї дурниці купимо цікаву книжку. Не хочу, щоб виросли «планшетні» діти. Кажу їй: доцю, гроші люблять лік, не можна так - наліво, направо. Її життя може повернутися по-різному.

Нехай уміє жити за будь-яких бюджетів. Це найгірше - навчити дитину мати все найдорожче, а потім вона не матиме можливості на це заробити.

 Ми завжди все раціонально витрачаємо. Нам нічого не впало «на ніс» задурно, щоб могли тринькати гроші. Усі сімейні фінансові питання чоловік перекладає на мене. Каже, ти фінансист, у тебе це краще виходить. Навіть у ресторані розраховуюся я (деяких наших друзів це шокує). Іринка каже, що хоче бути фінансистом, як мама. А малий: «Мамо, вчитися я не буду, ти не переживай, я буду футболістом!».

- Олег Михайлович завжди одягнений «з голочки» - все напрасоване, мешти напуцовані. Це ви так його контролюєте?

- Обов’язково! Але він і сам такий акуратист. Ми коли ще зустрічалися, зауважила це. Малий також перед школою привчився чистити собі мешти. Олега бісить, коли приходить неохайна людина. Особливо, коли взуття нечищене. Він мені каже: я ж не вимагаю, щоб вони прийшли вбрані від Кардена. Але хіба не можна меш­ти почистити?

- Любите шопінг? Чоловік сам купує вбрання чи ви йому купуєте?

- Сорочки і краватки купую сама. Костюм та мешти треба міряти. Він цього не любить. Доводиться довго вмовляти піти в магазин. Купує одяг швидко: зайшов, поміряв, підходить, купив. Багато чого з одягу купуємо у Львові. Є кілька магазинів, де є добрі костюми. Останнім часом за кордоном рідко буваємо, тож не до шопінгу. Тільки влітку поїхали на тиждень на море. Раніше раз-два на рік відпочивали за кордоном. Але час на шопінг не витрачали. Ходили у музеї, їздили в якісь містечка подивитися архітектуру.

Олег у речах не кохається. І я біля нього почала спокійно до них ставитися. Колись ми з колежанкою шили самі собі гарні речі. Це було в 90-ті, коли нічого не можна було купити. А зараз - фігура стандартна, можна собі щось підібрати. Мені не треба багато речей. Люблю зручні мешти і хорошу сумку. Але щоб бігати по магазинах, ловити знижки? На це не хворію.

- Яка улюблена страва Олега Михайловича?

 - Вареники зі сиром, але не солодким, а соленим. У них в сім’ї так їдять. Мені було спочатку незвично, бо у нас в сім’ї їдять із солодким сиром. Сама ліплю вареники. Люблю зробити яблучний пляцок. Дуже любимо борщ. Можемо картоплі насмажити, з’їсти оселедець. Традиційна українська кухня. Ніхто з нас суші не захоплюється. На відпочинку хіба можемо спробувати якусь вишукану страву. Солодкого не люблю. Я «м’ясна» людина. Малий, якщо є котлета, солодкого не хоче. А тато любить солодке. Але обмежує себе, щоб не поправитися.

- З ким дружите сім’ями?

- З відомих людей - з Березюками. Хоча останнім часом Олег у Києві (Олег Березюк - голова фракції «Самопоміч» у Верховній Раді. - Авт.). Тепер рідко зустрічаємося. Шкода, бо в них малий на рік молодший від Іринки і старший від Андрійчика. Вони дуже добре бавилися. Уляна Березюк пішла на роботу, я пішла на роботу, у нас різні графіки. А колись і на модні покази ходили, і в кіно вибиралися… Останній раз вибралися до неї на день народ­ження. Вона у Львові, чоловік — у Киє­ві. Приїжджає на вихідні, зрозуміло, вони хочуть побути разом.

 - А ви би поїхали до Києва? Кажуть, Олегу Михайловичу можуть запропонувати високу посаду у столиці…

 - Не поїду. Не люблю Києва. Рік тому поїхали з дітьми на вихідні до столиці. Нормально випити кави нема де. Атмосфери такої, як у Львові, нема. Київ метушливий… Хоча в мене там багато однокласників, друзі туди перебралися. Київ усіх «перемелює». Ще мене бісить, що у Києві суржиком до тебе говорять. Та говоріть або російською, або українською!

 - А якщо для чоловіка у Києві відкриється новий кар’єрний крок? Будете його відмовляти?

 - Не знаю. Досі ми приймали рішення: або їдемо разом, або не їдемо взагалі. Зараз діти ходять до школи. Постане питання школи, житла. Поки що пропозицій роботи у Києві не було. Я б і не хотіла, щоб вони були.

- А ви політикою не хочете зай­нятися?

- Ні. Чоловік мені сказав: у нашій сім’ї двох політиків бути не може. Тож, як завжди, я пролітаю (сміється. - Авт.). Казала йому: Олегу Михайловичу, може, я би пішла депутатом у міську раду? Він подивився, каже: «В одній раді двох Синюток не буде!». Хоча маю досвід, розуміння, бачу, як системно можна побудувати роботу. У мене мама була депутатом міськради - у Франківську. Я керувала управлінням у податковій, у мене було 40 підлеглих, частина з них - чоловіки. Деякі звільнилися, бо не могли пережити, що ними «пацанка» керує… Отож у політику наразі не йду. Хіба би Олег Михайлович вирішив зайнятися домашнім господарством. Але я собі цього не уявляю… (сміється. - Авт.).

 Довідка «ВЗ»

 Наталія Синютка народилася 30 липня 1976 р. у місті Івано-Франківську в сім’ї службовців. Закінчила Тернопільський націо­нальний економічний університет за спеціальністю «фінанси і кредит» із відзнакою. Того ж року прийнята до Державної податкової інспекції Івано-Франківська на посаду державного податкового інспектора відділу оподаткування приватних підприємств. У 2000 р. вступила до магістратури Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу на заочне відділення за напрямом «державна служба», яку закінчила з відзнакою у червні 2002 року із присвоєнням кваліфікаційного рівня магістр. У липні 2002 року призначена заступником начальника управління фізосіб, з квітня 2005 р. - в. о. начальника управління. Протягом окремих періодів 2005-2006 рр. виконувала обов’язки заступника начальника ДПІ Івано-Франківська. Є радником податкової та митної служби ІІ рангу. У 2005-2006 рр. перебувала в кадровому резерві на посаду першого заступника начальника цієї ДПІ. Чоловік - Олег Синютка, голова ЛОДА. Донька Ірина навчається у 4-му класі СШ №53, син Андрій - у 1-му класі цієї школи.