Аліна КОЗІЧ: «Я знаю, як досягти мети. Та в українських реаліях усе це не працює»

Одна з найбільш вишуканих гімнасток “нульових” років, від вільних вправ якої мліли усі судді, Аліна Козіч, тепер навчає елегантності інших. Білявка з великими очима менш ніж за десяток років стала успішним хореографом, послугами якої воліли б скористатися не одна національна збірна чи гімнастичний клуб. Менш ніж рік тому абсолютна чемпіонка Європи-2004 свій вибір зробила на користь Угорщини. У Глазго, де 25 жовтня стартує чемпіонат світу зі спортивної гімнастики, нові підопічні Козіч пліч-о-пліч з українською командою змагатимуться за олімпійські ліцензії. Про те, чому одну із найвідоміших гімнастичних шкіл світу, японський клуб Цукахари, проміняла на скромну збірну Угорщини, про українські спортивні будні та угорські перспективи Аліна Козіч розповіла читачам “ВЗ”.

- Чому, здобувши репутацію кваліфікованого хорео­графа у клубі Цукахари та збірній Японії, поїхали працювати до Угорщини?

- Наприкінці минулого року я відчула, що настав час щось змінити. У мене тоді не було жодних планів на майбутнє. Просто хотіла повернутися додому. Мої роботодавці зрозуміли мене і відпустили ще до завершення терміну контракту. Чутки про те, що я повернулася, ширилися швидко. За три місяці перерви до мене надійшли пропозиції зі збірної Бразилії та гімнастичного клубу Австралії. Та я нізащо не хотіла знову летіти світ за очі. А от коли зателефонувала добра знайома, львівська гімнастична наставниця Людмила Короленко, і сказала, що угорській команді терміново потрібен хореограф, відмовитися не змогла. Я так хотіла працювати неподалік дому, що погодилася відразу, не запитавши навіть про умови контракту і зарплатню. А коли почали обговорювати деталі — що я працюватиму зі збірною країни і конт­ракт­ укладатиму безпосередньо з федерацією — зраділа, що все складається якнайкраще.

Про повернення у європейські пенати всерйоз подумує і мій тренер Сергій Буцула, який свого часу переконав мене здобути тренерський досвід саме у японській команді. Йому в Японії комфортно. Та все одно настає час, коли потрібно звідти їхати. Це країна не для життя. Надто вже ми різні. З часом починаєш втрачати себе, свідомо і несвідомо підлаштовуючись під східний уклад і ментальність. Саме тому одного дня я сказала собі: “Стоп. Це не я. Насправді я не така”. І вирішила повернутися у схоже з рідним культурне середовище.

- Що японське стало уже невід’ємною часткою вашої сутності?

- Відповідальність. І повага до усіх без винятку людей, незалежно від того, що і як вони роб­лять.

- Ви навмисне обираєте для роботи країни з найскладнішою мовою?

- Ой ні (сміється). Це, мабуть, така моя доля. Після японської мови мені здавалося, що з угорською впораюся легше. Та це не так. Угорська, яка вважається другою за складністю після китайської, катастрофічно складна для вивчення. Перші кілька місяців мене рятувала англійська чи російська. Та для самоповаги і кращого розуміння своїх учениць я вирішила-таки опанувати угорську. Тож у залі з дівчатами усе більше і більше спілкуюся їхньою рідною мовою. Передусім вивчила назви усіх гімнастичних елементів, частини тіла і напрямки руху, а також можливі у спортивній гімнастиці помилки. А ось порозумітися на вулиці чи зробити усе необхідне замовлення у магазині наразі важко. На жаль, відвідувати мовні курси просто немає часу. Тож над підручниками і словниками просид­жую сама, після роботи.

- Надовго плануєте залишитися в Угорщині?

- Хтозна. Можливо, назавжди. Мені подобається ця країна, внутрішньо мені там комфортно. Я чула багато неод­нозначних суджень про життя в Угорщині та негостинність місцевих жителів. Але це притаманно всій Європі: ти мусиш навчитися виживати самотужки. Мій власний досвід, принаймні, позитивний. Головний тренер збірної намагається допомогти мені навіть у дрібницях. Представники федерації також зарекомендували себе гостинними господарями. Відкинувши стереотипи, можу запевнити, що угорці дещо м’якші за нас. І гнучкіші, здатні на діалог та компроміс. У мене навіть уже є хороша подруга-угорка. Вона також працює тренером з гімнастики. Ми неподалік живемо, додому ходимо разом і можемо поговорити про все на світі.

- Свою думку ви завжди висловлюєте рішуче і вголос. Чи готові у гімнастичній збірній Угорщини змінювати свої звички тільки тому, що так вважає український тренер?

- Сприймають і прислухаються. Можна похвалитися тим, що збори почали проводити частіше — два тижні кожного місяця. Нам важливо сформувати команду, яка якомога більше часу тренувалася би разом, в одному залі. Це допомагає об’єднати дівчат, які практично постійно працювали кожна у своєму клубі і рідко коли перетиналися. До чемпіонату світу це наше голов­не завдання. Також у підготовку гімнасток ми впровадили уроки балету, танців, йогу. Японський досвід показав, що для хореографії це один із найдієвіших методів. Для мене стало приємним сюрпризом, що угорські дівчата вміють так уважно слухати. Після Японії, де усі підопічні стоять по струночці і моляться на тебе, у мене були деякі сумніви, чи зможу знайти спільну мову з європейськими підлітками і скласти конкуренцію мобільним телефонам і розвагам. Виявилося, що, готуючись до мого приїзду, дівчата передивилися відео усіх моїх виступів і з нетерпінням чекали на мене. Я була вражена. 

- На якому рівні перебуває сьогодні жіноча гімнастика в Угорщині?

- З одного боку, немає чіткої системи підготовки у жіночій гімнастиці, тож і результати відповідні. Наша мета — 16-е місце чемпіонату світу і квиток до Ріо-де-Жанейро. Та, як на мене, це нереально. З іншого боку, в угорської гімнастики є виразна перспектива — хороші юніорки, з якими можна починати рушити гори. Ось ці дівчата мають усі олімпійські перспективи на Ігри-2020.

- Чи популярна в Угорщині спортивна гімнастика загалом?

- Чоловіча гімнастика завдяки Крістіану Беркі, олімпійському чемпіону Лондона і багаторазовому чемпіону світу та Європи, має народну любов. А ось жінкам, аби заслужити цю популярність, треба ще добряче попрацювати. Міністерство виділило великі гроші на розвиток спорту. У найближчому майбутньому заплановано побудувати шість великих гімнастичних залів. Та навіть на те обладнання, на якому працюємо сьогодні, гріх скаржитися.

- Ви хоча б на хвилину розглядали можливість працювати в Україні?

- Мене постійно тягне в Украї­ну, додому. Я хочу допомагати тут і своїм. Довго над цим думала, повернувшись з Японії. Але один раз поспостерігала за тим, що відбувається у Кончі-Заспі, і відразу ж позбулася усіх ілюзій. У нас немає команди, з якою можна було б працювати. А одна я нічого змінити не зможу. Потрібні фахівці, які так само прагнутимуть змін, які зможуть підтримати тебе. І найголовніше, у нас немає де впроваджувати ці зміни: немає гімнастичних залів і приладів. Як тренери — самі жінки, у жіночій команді я не побачила жодного чоловіка! - працюють у таких умовах, складно й уявити. А ось дівчата у нас хороші. На чемпіонаті Європи я бачила Ангеліну Кислу й Христину Санькову. Це робочі гімнастки, які повністю ще не розкрили свого потенціалу. З ними потрібно постійно бути поруч, направляти, ліпити з них спортсменок зовсім іншого масштабу. Але як?

У США навіть найскромніший з неосяжної кількості гімнастичних клубів — наче маленька збірна. Там є усе! Через спортивну гімнастику в Америці проходять практично усі діти. Там рушійною силою є фанатизм. А захмарні результати китайських гімнастів витискають суворістю і дисципліною. Китаянки уже давно перестали бути дівчатками-роботами. У них чудові шпагати й усі лінії. У хореографічному аспекті китаянки сміливо можуть кинути виклик росіянкам. При цьому, як я бачила, у Китаї є власні тренери.

Фото з архіву Аліни Козіч.